tmp0

Настала безладна втїкачка, особливо на броду через Стугну. Ростислав, бредучи з Мономахом, почав тонути. Мономах став його ратувати, але ледво не втонув сам, а брата не виратував, він згинув. Київський Патерик оповідає монастирський переказ, що ся смерть спіткала Ростислава за його нелюдський учинок: він казав утопити печорського монаха, прозорливця; Григорія, що напророкував Ростиславови сю смерть і тим нагнївав його). В Слові о полку Ігоревім є поетична апострофа до сеї траґічної смерти молодого Всеволодовича, що звучить як принагідна ремінїсценція з старшої піснї: „молодому князю Ростиславу зачинив Днїпро свої темні береги; плаче мати Ростиславова по молодім князю Ростиславу; посмутнїли цьвіти від жалю, й дерево з туги до землї похилилось” ¹³)

Мономах по сїй пригоді побіг до свого Чернигова; Сьвятополк, втїкши до Трипіля, звідти в ночи дістав ся до Київа. Земля лишила ся безборонною, і Половцї почали пустошити самі околицї Київа, заходячи навіть за Київ, між Київ і Вишгород. Сьвятополк попробував знову виступити проти них, але на Желани (під Київом) його знову розбито, і маса Руси побито, більш як в попереднїй битві. Торчеськ Половцї тимчасом держали в облозї і відбивали всї атаки обложених. Забракло там запасів, а довезти нових не удавалось. Вкінцї Половцї забрали і воду, і Торки по завзятій оборонї мусїли піддатись. Місто спалено, а людей Половцї забрали в неволю. Тим закінчила ся кампанїя. З великою здобичею пішли Половцї на свої кочовища, ведучи масу невільників. „Змучені холодом, стомлені голодом і жаждою, схудлі з біди на лицї, почорнїлі, йшли вони незнайомими краями, серед диких народів, голі й босї, з ногами поколеними на тернї, і з слїзми говорили між собою: „я з того міста”, „я з того села”, так розпитувались і з слїзми оповідали про свою родину, підводячи очі до Вишнього, що знає всї тайни”... ¹⁴). Сьвятополк, не чуючи можности дальшої боротьби, оженив ся з донькою Тугорхана, „половецького князя”, щоб піддобрити ся до Половцїв, і дав окуп, щоб не воювали більше (се називаеть ся в наших лїтописях: „створи миръ”). Окупивсь і Мономах ¹⁵).

Ся катастрофа осьмілила Олега Сьвятославича. Він зрозумів, що настав його час. Взявши Половцїв до помочи, він прийшов на другий рік (1094) з Тмутороканя під Чернигів. Мономах засїв у містї, Олег попустошив передмістя і почав добувати „острог”. Вісїм день ішли бійки, нарештї Мономах стратив надїю відбитись, а як він сам поясняє: „пожалував християнських душ, сїл, що горіли, та монастирі, та сказав: нехай погані не хвалять ся”, і розпочав переговори з Олегом. Він віддав йому Чернигів, а сам ретировав ся з останками дружини в Переяслав. Се було в день св. Бориса (24 липня; мала Мономахова дружина, яких сто мужа, з родинами мусїла перебирати ся серед половецької орди, „і облизувались на нас як вовки”, пише Мономах, — але щасливо пройшла у Переяслав ¹⁶). Свої почутя до Половцїв Мономахова дружина й сам Мономах виказали за те, коли прибули на весну до Переяслава половецькі старшини Ітлар і Кітан „на миръ”, себ то — брати окуп. Дружина Мономаха задумала їх порізати; Мономах з початку противив ся, — бо він їм присягнув, але потім згодив ся. Він закликав їх до себе, там їх замкнули в покою і постріляли з даху безборонних, як щурів. Потім Мономах і Сьвятополк наглим нападом заскочили їх табор за Голтвою і пограбили. Кликали з собою й Олега Сьвятославича, але він не пішов і не згодивсь убити сина того Ітлара, що був у нього.

Сю відмову Олега князї приняли як провокацію: мовляв Олег тримає з Половцями — „зане ся бяше приложилъ к Половцемъ”, як мотивує Мономах в своїй автобіоґрафії. Відносини зірвано, „бысть межи ими ненависть” ¹⁷). Ізяслав Мономахович зайняв Муром, вигнавши Олегового посадника. Давид Сьвятославич під тойже час, розсваривши ся з Новгородцями, вибрав ся звідти й захопив Мономахів Смоленськ ¹⁸). Олега Сьвятополк і Мономах візвали на якийсь небувалий конґрес до Київа: „приходь до Київа умовити ся в присутности епископів, ігуменів, бояр наших батьків і громади („горожаны”) про Руську землю, щоб оборонити її від поганих”.