Читаем tmp0 полностью

Се привело до панїки Володимиркове військо: „Галичане настрашили ся й казали: ми тут стоїмо, а вони там наших жінок заберуть”. Володимирко мусїв перейти на дипльоматичну дорогу. Він потайки вислав своїх людей до Всеволодового брата Ігоря, що був теж з військом. Підозріваючи Ігореві аспірації до київського стола, Володимирко просив його посередництва у Всеволода й обіцяв за те помогти в справі київського стола. Дїйсно він зачепив дуже делїкатну струну в Ігоревій душі, і під впливом Ігоря Всеволод тогож дня розпочав переговори з Володимирком. Володимирко мусїв на доказ своєї покори приїхати й покорити ся Всеволодови, а участникам походу виплатити досить значну контрибуцію — 1200 (чи в иньшій верзії — 1400) гривен срібла, що й була роздїлена Всеволодом між участниками. За те Володимирко дістав назад зайняті міста на Понизю. „З початку богато наговорив, вкінцї богато заплатив” (переди много глаголивъ, а послЂди много заплативъ) іронїчно зауважає лїтописець, приточуючи се до призвища Володимирка — „Многоглаголивий” 14).

Але „многоглаголивий Володимирко”, викрутивши ся з біди, зовсїм не думав через те стати дїйсним покірником Всеволода. Зрештою й справа Івана звенигородського не була того рода аби причинити ся до полїпшення відносин між ними: знаємо, що Іван по своїй нещасливій пригоді з Галичанами удав ся до Всеволода, й можна догадуватися — був добре прийнятий, бо і потім, по своїй нещасливій пробі боротьби з Володимирком вернув ся до Всеволодового брата Сьвятослава. Досить, що десь на початку 1146 року прийшло до нової війни. Всеволод повторив плян попередньої кампанії: спровадив Половцїв, а сам з головною армією, з помічними полками иньших князїв, і з своїм зятєм Болеславом польським, зібравши „многоє множество вой”, пішов попередньою дорогою на Звенигород і Галич.

Але сей похід скінчив ся ще з меньшим ефектом нїж попереднїй, розбивши ся на невдалій облозї Звенигорода, котрою розпочала ся кампанїя. Правдоподібно, Володимиркова залога не була тут велика, і коли Всеволодове військо, приступивши під місто, попалило острог, Звенигородцї урадили піддати ся. Могла тут вплинути на Звенигородцїв і память про їх давнїйшого князя Івана Ростиславича, що стояв тепер під опікою Всеволода; принаймнї Всеволод, видко, числив на такий оборот справи і здержав битву, чекаючи, що Звенигород піддасть ся. Але Володимирків воєвода Іван Халдеєвич (дивачне імя!), що комендерував залогою, помітивши такий неприязний рух серед Звенигородцїв постановив удержати ся терором: арештувавши трох виднїйших проводирів руху, він зараз засудив їх на смерть, а для більшого вражіння звелїв їх трупи, розтявши на куснї, викинути з міста. Така незвичайна суворість і рішучість його дїйсно здержала рух, і Звенигородцї „почаша оттолЂ бити безъ лести”. Коли Всеволод, не діждавши ся капітуляції, повів сильний приступ під замок, цїлоденна битва скінчила ся на нїчим, а хоч замкові укріплення були запалені в кількох місцях, їх удало ся загасити.

По сїй неудачі Всеволод, як каже лїтопись, занехав дальший похід, чому — не каже. Нещаслива битва лід Звенигородом здаєть ся за малою причиною для того; може бути, Всеволод уже під час сього походу почув приступи своєї смертельної хороби, що звела його кілька місяцїв пізнїйше зі сьвіта, й через те вернув ся; могла бути й иньша причина.

В Суздальській лїтописи читаємо під тим же роком, що Володимирко взяв київське місто Прилук на Побужу, і що Всеволод, зібравши князїв, визначив новий похід на Володимирка на Борисів день (2 мая). Дуже можливо, що Володимирко під час самого Всеволодового походу зробив діверсію на київські землї, й се змусило Всеволода вернути ся і визначити на лїто новий похід. Він одначе не прийшов по сповнення, бо Всеволод дуже розхорував ся 15). Тільки Іван Ростиславич розвинув був якусь кампанїю з Володимирком, що як ми бачили, скінчила ся нещасливо для нього, і він мусїв утїкти десь в серпнї-жовтнї 1146 р., до Сьвятослава Ольговича.

Смерть Всеволода поробила важні зміни в руській полїтицї Володимирка; тож тут спинимо ся, аби кинути оком на иньші сторони його полїтики — скільки позволяють скупі наші відомости.

Перейти на страницу:

Похожие книги

100 знаменитых харьковчан
100 знаменитых харьковчан

Дмитрий Багалей и Александр Ахиезер, Николай Барабашов и Василий Каразин, Клавдия Шульженко и Ирина Бугримова, Людмила Гурченко и Любовь Малая, Владимир Крайнев и Антон Макаренко… Что объединяет этих людей — столь разных по роду деятельности, живущих в разные годы и в разных городах? Один факт — они так или иначе связаны с Харьковом.Выстраивать героев этой книги по принципу «кто знаменитее» — просто абсурдно. Главное — они любили и любят свой город и прославили его своими делами. Надеемся, что эти сто биографий помогут читателю почувствовать ритм жизни этого города, узнать больше о его истории, просто понять его. Тем более что в книгу вошли и очерки о харьковчанах, имена которых сейчас на слуху у всех горожан, — об Арсене Авакове, Владимире Шумилкине, Александре Фельдмане. Эти люди создают сегодняшнюю историю Харькова.Как знать, возможно, прочитав эту книгу, кто-то испытает чувство гордости за своих знаменитых земляков и посмотрит на Харьков другими глазами.

Владислав Леонидович Карнацевич

Неотсортированное / Энциклопедии / Словари и Энциклопедии

Все жанры