tmp0

Нову катедру, теж Богородицї (Успенія), збудував батько волинської династиї — Мстислав Ізяславич; церква була велика ⁵⁵), а висока була ще в XVIII в. на 50 метрів, але збудована по звичайному, простому пляну, яким будували ся поменьші церкви XII в. Вона зіставала ся від тодї аж до кінця XVIII в. володимирською катедрою і гробовищем волинських князїв, почавши від самого її фундатора Мстислава ⁵⁶). Знайдену при недавнїх розкопах в одній з її ниж купу костей уважають за останки зібрані з княжих гробів, а між ними по знищенім ґанґреною долїшнїм щелепі (щоцї) пізнають і череп кн. Володимира Васильковича, що вмер від рака на долїшнїй щоцї і був теж похований в сїй церкві, для котрої він богато зробив за житя ⁵⁷). Лїтопись оповідає, що він в сїй катедрі спорядив два дуже богаті образи Спасителя — оден окований золотом з дорогим каміннєм, другий сріблом, та жертвував „сосуди служебні” з чистого (жьженого) золота, висаджені дорогим каміннєм ⁵⁸). Крім того ся катедра, завдяки свому високому положенню і сильній будові, служила наче-б оборонною вежою під час ворожих нападів; так під час одного нападу Поляків, коли вони, впущені до міста як союзники, кинули ся грабувати місто, Володимирцї — „останокъ людей” — замкнули ся в церкві, і Ляхи не могли здобути церкви: „твердымъ же бывшимъ дверемъ, не могоша исЂчи, а тимчасом наспіла поміч. Під час татарського погрому 1240 р. люде знову сховали ся в церкві, але на сей раз не уратували ся, і церква тодї мусїла потерпіти, разом із цїлим Володимиром: галицький лїтописець пише, що в Володимирі тодї не лишило ся живої душі, церква Богородицї й иньші церкви були заповнені трупами людей. Потім катедра пережила ще кілька погромів і нещасть, була перебудована і нарештї завалила ся 1782 р., так що від неї лишили ся тільки спустошені стїни з незначними останками фресків; старі гроби спустошені, з річей майже нїчого не зацїлїло, а від колишньої розкоші й богацтва не зістало ся й слїду. Тепер заходять ся коло її реставрації.

Крім сеї найславнїйшої — Мстиславової церкви Богородицї в Володимирі знаємо в XIII в. церкву св. Дмитра, що розписав той же Володимир, справив срібні оклади з дорогим каміннєм на образи, золоті й оксамитні завіси, „съ дробницею”, себто перлами або дрібними образками ⁵⁹), — тепер про неї всякий слух загинув. Згадана ще каплиця Йоакима і Анни, збудована 1289 р. Мстиславом Даниловичем над гробом бабки — жінки кн. Романа ⁶⁰); се пізнїйша замкова каплиця, тепер і від неї нема слїду. Сучасна традиція зачисляє ще до передтатарських часів церкву св. Василя і дві церкви Сьвятогорського монастиря в с. Зимнім; на місцї нинїшньої церкви св. Василия (збудованої очевидно пізнїйше) дїйсно мусїла стояти ще давнїйше церква, судячи по останкам будови.

З монастирів в Володимирі в XI-XIII в. звістні три. Оден за Лугом, на передм. Зимнї, так званий Сьвятогорський, „Сьвята Гора”, названий так, очевидно, за Атосом, що звав ся теж Сьвятою горою; тут ролю сеї „сьвятої гори” сповняла гора зимнянська, над р. Лугом, де є й печери монахів, подібні до київських. В перше згадуєть ся сей монастир в третїй чверти XI в.: тут умер давнїйший печерський ігумен Варлаам вертаючи ся з Царгорода (доиде града Володимиря, въниде въ манастырь, ту сущий близъ града, иже наричють и Святая гopa) ⁶¹). Потім, в XIII в., за Данила, монастир сей займав особливо важне становище, й його ігумени не раз виходили на володимирських епископів ⁶²). Сей монастир істнує й досї. Другий монастир — „св. Михаіла великого” ⁶³), де перебував Войшелк, тодї як його вбив Лев Данилович. Тепер від нього лишив ся тільки цвинтар, з давнїми хрестами, під містом, над Лугом ⁶⁴). Третїй монастир — св. Апостолів, поставлений Володимиром Васильковичом, що надїлив його церковними книгами й річами, тестаментом надав йому своє село Березовичі й поручив, умираючи, опіцї своєї княгинї. Він був на західнїй частинї теперішнього міста, насупроти передм. Білоберегів, але зник давно. Як бачимо з того всього, церковне й монаше житє в XIII в. було в Володимирі досить значно розвинене.

З иньших міст Володимирського князївства в його тїснїйшім значінню треба кілька слів сказати про Любомль і Камень. Любомль був одним з улюблених міст Володимира Васильковича: він поставив тут камяну церкву св. Георгія, богато її обдарував образами й дорогими, срібними сосудами, церковними покровами — оксамитними і з паволоки, вишиваними золотом і перлами, богато оправленими служебники книгами (що самі по собі були дуже цїннї); вилив дзвони „дивны слышаніємь”, „яких не було в цїлій землї” й т. и. Хороба й смерть не дали можливости йому докінчити церкви: вона не була помальована цїла, а тільки „всї три олтарі й шия вся”, але опись сеї церкви одна з найдокладнїйших, які ми маємо в сїм родї, лишила ся одним з найцїннїйших епізодів Галицько-волинської лїтописи ⁶⁵). В Любомлї перебував Володимир перед смертию, в Любомлї й умер, і тут же, судячи по подробицях про любомльську церкву, мабуть чи не була закінчена й його біоґрафія, заведена до Галицько-волинської лїописи.