tmp0

Подібно як і Скити, Сармати представляють ся переважно кочовниками. Страбон каже, що ся степова людність здебільшого кочовнича, тільки подекуди займаєть ся потроху хлїборобством; коло Дунаю і Меотиди він спеціально згадує за таку хлїборобську людність. Кочовників описує він подібно, як Гіпократ Скитів: живуть в повстяних будках, перевозять їх на возах і переходять зі своїми стадами з місця на місце. Поза тим се воєвничий нарід, славний в кінній війнї; їх їздцї мали шеломи й панцири — шкіряні або металїчні, уживали до бою списів, луків та мечів (Страбон і Таціт кажуть се про Роксолянів) ¹⁶)“. Вигляд таких тяжко узброєних їздцїв маємо ми в образках Язиґів на римських барелєфах колюмни Марка Аврелїя і на керченських фресках, де представлені війни з сусїдніми варварами; варварські їздцї тут мають часом тільки короткі кіраси, часом довгі, низше колїн, нашиті твердими плитками халати, так що мусять сидїти на конях по жіночому ¹⁷). По словам Павзанїя (II в. по Хр.) Сармати, за браком зелїза, дуже штучно виробляли свої панцири з плиток, нарізаних з кінських копит (такі панцири з рогових або кістяних плиток стрічають ся дїйсно в роскопках ¹⁸), і з тієї ж причини уживали кістяні вістря для списів і стріл. В убранню Сарматів античні письменники зауважали повну подібність з персидським убраннєм ¹⁹). Вони носили широкі споднї, і взагалї одіж їх була широка, фалдиста. Мали довге волосє, були біляві (flavi), з суворим і диким виглядом. Про мову їх наводив я вже вище слова Геродота, що Сармати говорили мовою подібною до Скитів. Про релігію маємо дуже скупі відомости : є звістка про поважаннє огня й меча, але не знати, чи се не перенесеннє звісток про Скитів, як і пізнїйше оповіданнє Аміана, про культ меча у Алянів.

Що до полїтичного устрою, ми не маємо вказівок чи натяків на якусь більшу полїтичну організацію, що обіймала-б цїлу кочновничу людність на цїлім просторі наших степів, як за Скитської орди. Навпаки, маємо згадки про більше число сарматських династів ²⁰). Сьому відповідає й велике число етнографічних ґруп, на які розпадало ся сарматське племя. Так крім згаданих вище етноґрафічних ґруп — Язиґів і Роксолянів, знаємо коло Дунаю в І в. по Хр. Кораллїв, в в ольбійських написях бачимо Саїв, Тісаматів і Савдаратів (Мелянхляйнів), не кажучи за старі скитські імена Царських Урґів (?), Авхетів, а в східнїх краях — Яксаматів, Аорсів, Сїраків і т. и. Ріжні назви виринають і зникають серед боротьби, орд, що поволї сунуть ся все на захід, під натиском зі сходу.

У Страбона на правім боцї Днїпра виступає нарід Язиґів; безперечно, тодї, на початку І в., се була головна орда в сих краях. Та вже в серединї І в. по Хр. мандрує вона далї на захід, в дунайські краї, де займає землї між Дунаєм і Тисою: се Язиґи Переселенцї (Μετανάσται) Птолємея ²¹). Від часу сеї міґрації Язиґів перше місце в наших степах займає Роксолянська орда. Судячи по звісткам про їх війни з Римлянами й напади на Мезію ²²) та по відомостям ґеоґрафів, виходить, що перед приходом сюди ґерманських племен Роксоляни становили головну й найбільшу народність в приднїпровських степах і далї на захід від них ²³). Імя їх, як з значною правдоподібністю виводять з іранських мов, значить не що як „Білі Аляни“ (сучасне осетинське ўрс — білий) ²⁴). (Прикметник — білий дуже часто служив у кочових орд для розріжнення певних частин народа, одної одноплеменної орди від другої). В декретї Діофанта Роксолянів бачать під назвою Ревксіналів (Ρευξιναλοί).

Поруч з сими „Білими Алянами“ виступає вже в І в. по Хр. імя просто Алянів (у Плїнїя: Alani et Roxolani). В 60-70-х рр. вони звертають на себе увагу римської полїтики своїми походами на. закавказькі землї, і очевидно — Алянами звали ся тодї колїна, що сидїли десь в сусідстві Дону й Каспійського моря ²⁵). В першій половинї II в. з алянським іменем стрічаємо ся вже коло Днїпра, в другій половинї -коло Дунаю ²⁶). Тут, з одного боку, бачимо дальший рух на захід іранських орд, з другого — розширеннє нового імени. Імя Алянів прибирає ширше значінне й заступає в східнїх степах давнїйшу загальну назву Сарматів, як ся була свого часу заступила імя Скитів. Аміан Марцелїн, з четвертого віку, оповідає про Алянів: „за Доном залюднюють безмірно просторі скитські пустинї Аляни, названі по імени гір; помалу ослабивши сусїднї народи частими побідами, вони, як і Перси, передали їм і своє імя“ ²⁷). Китайські (хинські) лїтописи теж знають про розширеннє сього імени в переднїй Азії: кочовничий нарід An-tsai, що мешкав в краях на схід від Каспійського моря й далї на захід до Та-tsin (Римської держави) і залежав від кочовників Согдіани, за часів дінастиї Ган (163 перед Хр. — 196 по Хр.) прибрав імя Alanna і став незалежним ²⁸). Отже дійсно десь в I-II в. По Хр. слово „Аляни“ стає збірним іменем для ріжних кочовничих народів, головно і мабуть переважно-іранських поколінь, що мешкали по обох боках Каспійського моря. На кілька століть воно обняло останки кочовничої скитсько-сарматської людности наших степів ²⁹).