В парі з розвоєм і поступом українського житя, все меньше мають гостроти, все меньше уваги збуджують і загальні спори про національну окремішність українського народу, що так завзято і голосно лунали давнїйше. Питання окремішности української історії входило як складова частина в сї спори, але вони розвивали ся головно на. ґрунті фільольоґічнім, і найбільш гострим і рішучим моментом в них було все — чи українська мова осібний язик, чи тільки нарічє того „русского” язика, до котрого належить яко друге „нарічє” великоросийське з білоруським „піднарічєм”. Ряд дуже визначних і безсторонніх фільольоґів признавав її осібним язиком, як з другого боку не бракує й тепер фільольоґів, що признають її тільки нарічєм. Лїнґвістична близькість до сусїднїх народів — великоруського й польського не раз давала привід навіть заперечувати істнованнє й права на самостійний культурний і полїтичний розвій українського народу. Такі голоси давали й навіть досїдають себе чути з польської й великоросийської сторони. Вони представляли українську народність тільки провінціалїзмом народности польської чи великоросийської й хотїли бачити в ній тільки просту етноґрафічну масу, яка має служити будівляним матеріалом для нації польської чи великоруської. Розумієть ся, в основі таких поглядів лежали мотиви чисто полїтичної натури — вони були випливом національного еґоізму народностей, що маючи перевагу на певних частях української території, хотїли-б задержати українську народність в служебній ролї на завсїди. Але сї змагання укривають ся дуже часто науковим плащиком — а власне лїнґвістичним, особливо в Росії, де справа української мови все ще зістаєть ся дражливою. Репрезентанти таких змагань кладуть натиск на те, що українська мова — се тільки нарічє „русского языка” і не повинна розвивати ся як лїтературний і культурний язик: Українцї повинні тримати ся „общерусского”, себ то великоруського лїтературного язика. Та тут, очевидно, підмінюють ся понятя, бо великоруський язик, живий і лїтературний, зовсім не „общерусскій” язик, а таке саме тільки, як і український, „нарічє” того ідеального „русского” язика, чи східно-словянського, що в дїйсности конкретно не істнує й не істнував нїколи 5). Далї, понятя язика й нарічя вповнї конвенціональні — вони уставляють лише повне степенованнє в язиковій діференціації, відносини роду до виду, genus до species, але абсолютно взявши ледво чи можна поставити певні крітерії, яким повинна відповідати певна мова для того, аби бути признаною язиком. Тому й українську мову одні уважають язиком, иньші нарічєм 6). Культурне-ж значіннє певної мови залежить не від лїнґвістичних дефінїіцій, а від впливів історичних обставин і від жизненних, культурних сил самого народа. Без сумнїву, успіхи українського житя за останнє десятилїтє перехилили на користь українства погляди на культурну і національну повноправність української народности більше, нїж всї наукові арґументи, і перехилятимуть все більше з дальшим своїм поступом.
Чи будемо називати українську мову язиком чи „нарічєм”, однаково треба признати, що українські говори складають ся в певну язикову цїлїсть, яка в граничних говорах вправдї зближаєть ся до сусїднїх словянських мов — словацької, білоруської, великоруської, польської, але в тих діалектах, що становлять головну в характеристичну її масу, відріжняєть ся від сих сусїднїх і найбільш зближених словянських мов дуже замітно цїлим рядом фонетичних, морфольогічних і синтактичних прикмет. Так само відріжняєть ся українська людність від своїх найблизших сусїдів прикметами антропольоґічними — в будові тіла, і психофізичними — в складї індивідуальної вдачі, в відносинах родинних і суспільних, в побутї й культурі матеріальній і духовній. Сї психофізичні й культурні прикмети, що мають за собою більше або менше поважну історичну давність — довгий процес розвою, зовсїм виразно звязують в національну цїлїсть поодинокі ґрупи української людности супроти иньших таких цїлостей і роблять з неї живу національну індивідуальність, нарід, з довгою історією його розвою.
Примітки
1) Видана в факсімілє в збірцї петерб. академії: Болеслав-Юрій II (1907), табл. IX.
2) Так в грамотї цїс. Іоана Кантакузена 1347р. — Русская истор. библїотека VI дод. і в пізнїйших.
3) Іпат. лїт. с. 439, 447, 490, 586.
4) Див. про се мою статю: Звичайна схема „русскої” історії й справа раціонального укладу історії Східньої Европи, в збірнику петерб. академії: Статьи по славяновЂдЂнію, І.
5) Дуже гарно виясняє се записка петербурської академії, виготовлена з приводу дебат про скасованнє заборон української мови: Императорская Академія Наукъ. Объ отмЂнЂ стЂсненій малорусскаго печатнаго слова 1905, і нове виданнє 1910р. (українське виданнє під титулом: Петербурська академія наук у справі знесення заборон українського слова, Львів, 1906).