tmp0

Ігор з останкама фльоти втік, кинувши ся в Азовську протоку. Хто знає, чи на Днїпрі не приготовано було йому те саме, що потім спіткало Сьвятослава в поворотї його з походу на Грецію.

Се розмирє з Візантиєю закінчило ся 944 р., коли відновлено згоду й уложено союзну й торговельну умову, в цїлости переховану в Повісти. Візантия й руські князї обовязали ся посполу не нарушати володїнь другої сторони в Криму й на Азовськім морі, навпаки помагати їх удержувати. Руські князї обовязували ся посилати помічне військо імператорови, як би він попросив. Відновлено торговельні постанови, одначе з деякими ограниченнями давнїйших вигід для руських купцїв, признаних за Олега; загострено також контролю над руськими купцями у Візантиї, заборонено їм зіставались на зиму в Царгородї й т. п. Можемо здогадувати ся, що Візантия могла мати знов якісь прикрости від сих купцїв: можна думати навіть, шо зза сього вийшло й розмирє з Візантиєю, подібно як се стало ся за Ярослава: „вийшла у Візантиї суперечка з якимись скитськими (себто руськими) купцями, й одного значного Скита вбито“, як оповідає про сей пізнїйший розрив сучасний хронїст. З другого боку, застереження, які робить в умові Візантия проти руських претензий на її кримські землї, наводять на гадку, що вже тодї Русь підіймала руку на тутешнї візантийські землї. Се зовсїм зрозуміло: стоючи одною ногою на устю Днїпра, а другою — на Азовській протоцї, мореходна й торговельна Русь мусїла все звертати завистне око на Крим, і пізнїйший похід Володимира на Херсонес певно мав свої прецеденти.

<Війна Ігоря з Візантиєю, як бачимо, була зовсїм не щаслива. Редактори лїтописи знайшли в якійсь хроноґрафічній збірцї коротку звістку (грецького походження) про сей невдалий похід і з початку скомбінували її з переказом про щасливий похід Олега на Царгород: так маємо в новгородській версїї, де сей Ігорів похід стоїть під р. 920, а під 922 р., як реванш,-щасливий похід Олега. ⁹). Потім коли прийшло ся сей Олегів похід з усїм його князюваннєм перенести наперед Ігоря, а для нещасливого Ігоревого походу знайшли ся ще докладнїйші відомости в продовженню Амартола й иньших джерелах, редактори Повісти пошукали реванша в иньших оповіданнях, — тим більше що знайдений ними трактат Ігоря з Візантиєю навів їх на гадку, що перед тим трактатом мусїв бути иньший похід, котрим Ігор відбив свою неудачу й примусив Греків до нової умови. До оповіданя про такий новий похід автор використав народній переказ; не знати тільки, чи сей переказ ходив і в народї з іменем Ігоря і був покрученим відгомоном нещасливого походу 941 р. (як похід Святослава в народній памяти здобув зовсїм небувале, щасливе закінченнє), чи був анонїмний. На підставі його оповідаєть ся в Повісти, що Ігор, аби помстити ся за неудачу, з новими силами, з печенїзькими ватагами пішов на Візантию 944 р. Імператор, настрашивши ся, вислав до нього послів з дарунками, обіцяючи більшу контрібуцію, нїж яку взяв Олег. Посли перестріли Ігоря в походї коло Дунаю — Ігор став радити ся з дружиною, і дружина пристала на візантийські умови: „что хощем боле того, не бивши ся имати злато, и сребро, и паволоки? Єда кто вЂсть, кто одолЂєть, мы ли, они ли? или с моремъ кто свЂтенъ?“ По такім розважнім міркованню Ігор пристав на візантийську пропозицію й вислав Печенїгів на Болгар ¹⁰), а сам вернув ся зі здобичею до дому ¹¹). /dd>

Ся подробиця, що Ігор вертаєть ся, не дійшовши Царгорода, могла-б вказувати, що тут маємо народнїй переказ про той самий похід 941 р. У всякім разї ся історія з двома походами Ігоря дуже характеристична для історичної манєри Повісти. Що походу 944 р. в дїйсности не було, в тим не може бути непевности; численні джерела, що говорять про похід 941 р., не замовчали-б мабуть руського реваншу, а головно — що сама умова 944 р. сьвідчить проти якої небудь переваги руської сторони над грецькою. Щасливий похід за те відбула Русь на Каспійське море; про нього оповідає сучасний вірменській історик Мойсей Каганкатаваці в своїй Історії Агван, і пізнїйший (XIII в.) арабський письменик ібн-ель-Атір; короткі звістки є у богатьох пізнїйших письмеників, а славний персидський поет XII в. Нізамі, родом з околицї, де господарила Русь в той похід, обробив сей епізод поетично, в казочній обставі в своїй Александрії (Іскендер-наме): на Русинів, що зруйновали околицї Бердаї й узяли в неволю її царицю Нушабе, виступає Олександр Македонський, аби покарати їх за се. Руський король Кінталь ¹²), з помічними військами Буртасів, Аланів і Хозарів, іде на зустріч; його армія виносить над 900 тисяч мужа, його вояки виїздять на бій на слонях, центр становить Русь, „розбійники подобні до вовків і львів“,- немилосердні, вони не мають нїчого людського крім зверхнього вигляду. Війська виглядали так страшно, що й сам премудрий Плятон, побачивши, втїк би з перестраху. По семи нерішучих битвах Олександр бере гору, Кінталь з 10 тис. своїх попадає в неволю, але Олександр пускає його на волю, задержавши собі богату здобич — особливо дорогі шкіри.