Танго

Танок тепер почався біля скелі. На вершечок її повилазили наречені. Кощава жриця встромила свою булаву в землю перед громадою. Підбіг якийсь чоловік і став поправляти булаву, прикладаючи до неї камінчик на довгому мотузочку. Сергій здогадався: вирівнює прямовисність, аби визначити, коли сонце досягне зеніту. Вирівнявши, той став до гурту. Нараз натовп стирлувався в протилежному від скелі кінці галявини. У продухвинку між листям, заюшений потом, Сергій бачив під булавою коротеньку тінь. Над морогом висла напружена тиша. Кожен стиг на місці, остерігаючись поворухнутися. Навіть малеча вгамувалась. Усі пильно дивилися туди, де визначалася мить Нового року. А тінь повільно коротшала й утікала. Раптом усе чорноголове озеро гойднулось. Різко задробив барабан, урвався, за секунду знову озвавсь і, дедалі набираючи швидкості та сили, почав напинати людські нерви. Сергій блимнув у бік скелі. Дівчата, скоцюрбившись навколінця, понахиляли голови до самого каменю. А барабан підсипав дроботи. Потім несподівано втих, і знову заспівали наречені. Цього разу їхній спів дуже нагадував тихе голосіння за небіжчиком, з чиєю втратою ще за життя змирились: і боляче опускати в яму, й хочеться якомога швидше відбути неминучий обов'язок. Змовкла пісня, й знову озвався барабан. То, певно, було знаком для дівчат, бо вони раптом посхоплювалися й збігли додолу. Й тільки тепер Сергій помітив у підошві скелі отвір. Наречені вервечкою зникли в ньому. Барабання дужчало й дужчало. Натовп застиг у напруженому очікуванні.

Півгодини лункого тороху здалися вічністю. Хвилинна стрілка на чорному циферблаті повільно наближалася до поділки «12». Одночасно втягалась під булаву тінь. І раптом над галявою впала тиша, від якої, здавалося, лопатимуть вушні перетинки. З продухвини вийшли всі четверо дівчат. У руках тримали бамбукові ноші, на яких сліпучо блищала проти сонця велика золота куля з кількома ріжками.

Сергій аж похолов. Так це ж і є те саме зображення Великого Духа Сонця, про яке розповідала Танго!

Дівчата поставили ноші біля печери й квапливо відійшли. А натовп скам’яніло стояв. Так тривало секунд, може, з двадцять. Та ось полинули дивні згуки. Спочатку тихо, а дедалі — дужче й дужче.

Коли музика урвалась, кощава жриця звелася, взяла булаву й махнула нею. Знову озвавсь барабан, і наречені спроквола понесли ноші назад до печери. А повернулися — натовп поплив дорогою до селища. Попереду тепер ішли вже четвірко дівчат. Танго низько схилила голову, й Сергієві здалося, що в неї на щоці блиснула сльоза…

Двадцять годин просидів Ряжанка на цьому сідалі. Незграбно злізши додолу, поплентався до озера. Ота золота куля тривожила й непокоїла його. Де взяло її це плем'я? Як розуміти ту казку, що йому розповіла Танго?

Й безпідставне, але дуже занепокоєння знову стисло його за серце. Було так, наче він не зробив чогось важливого, чого вже не можна виправити. Навіщо сюди заблукав? Збирався ж рятувати, а сидів мов сич на дереві. Що робити?..

Він раптом схопився й побіг туди, де мала бути Чорна скеля. Дорогою натрапив на вчорашню купу горіхів, але навіть не зупинився, хоч від голоду аж вітром хилило.

…Озеро з Чорної скелі видавалось малим і тихим. Видно було й водоскид праворуч, і гирло тальталівської річки на протилежному боці. Сергій зопалу мало не стрибнув зі скелі головою вниз, але згадав, що човен чекає його в ущелині, й побіг туди, спотикаючись і до крові роздираючи об кактуси й чагарі руки та обличчя. Треба щось робити, а що — не знав. Тільки квапився до човна, який довезе його в табір. А там люди. Все-таки люди, хай йому біс…

Розділ 25

Пізно обляглись того вечора в таборі. Сергій нервово ходив навколо вогнища й докладно розповідав свою пригоду Буенавентурі. Він вирішив бути вищим за будь-які сварки, змагання та особисті симпатії чи антипатії.

Індіянин тільки слухав, обхопивши коліна руками, поблимуючи на мерехтливе полум'я.

— Добре, сеньйоре начальник, — усміхнувся хлопець. — Це нашого страйку не стосується. Я згоден допомогти вам, якщо хочете… Тільки попереджаю, — Буено застережно підняв долоню, — вам доведеться, так би мовити, проковтнути ще одну пілюлю…

Сергій насторожився.

— Ми негайно вирушимо до археологів.

Знову до того настирливого лікаря? Сергій уявив собі, як болгарин морщитиме носа, та іншого виходу не було.

* * *

— Отже, ви, чоловіче, стверджуєте, що згуки вихоплюваалися саме з тієї кулі? — допитувався Абаджієв.

— Так! Так мені здалося… Доки лунала музика, чи що воно там, люди нерухомо лежали долілиць.

— А може, то співав хтось? Ота ваша знайома… Танго?.. Ну й дивне ж ім'я!..

— Ні, докторе. Згук металевий. А спочатку якась морзянка чи писк. Наче з радіоприймача…

До гурту наблизився чоловік із тонкими різкуватими рисами.

— Ернесто, ми завтра вирушаємо. На кілька днів, — звернувся Абаджієв до креола.

Той не здивувався. Він звик до таких несподіванок у поводженні болгарина.

— Ти хоч мені, як начальникові експедиції, скажи, куди тебе закидає доля.