Танго

Сергій рвучко повернувся. Так і є. Під чорними кудлатими бровами кумедно морщився ніс доктора Абаджієва.

— Значить, ви знайомі, — чи то спитав, чи констатував Сергій. — А я тоді думав, як це я опинивсь у ваших лабетах.

— Ми з Буено старі знайомі, любий. Колись працювали разом.

— Дивну маєте професію, докторе. Чи ви, може, майстер на всі руки? То ви археолог, то лікар, а тепер кажете, що й геолог.

— Ні, любий. Колись блукав без роботи, її ваш друг, сеньйор Горбатюк, узяв мене до себе кур'єром. Благодійник, так би мовити…

Сергій згадав, як торік у кав'ярні «Санта-Лючія» Левонтій допитувався про Абаджієва. Думав, допік йому чимось.

— Мені Буено казав, що ви все літо кружляли навколо гори Сьєрра-Морте. Чи не здається вам, що ми надто часто стрічаємось? Адже й наша експедиція була в тих місцях.

— А ви що шукали? — запитав по хвилі Сергій, не відповівши болгаринові. Йому згадався безталанний Хорхе. — Мабуть, скарби інків?

Абаджієв засміявся:

— По-перше, інки туди не сягали, а по-друге, ви маєте рацію лише частково. Ми шукали скарби, та не ті, про які натякаєте. Шукали скарби давньої культури, ще старішої за інкську. А от що ви шукали, це лишається таємницею, еге ж?

Сергій насупився. Болгарин ставав агресивним. Дивина. Чого він лізе в душу?

— Ви вгадали, докторе.

— Чи не забули скріпити таємницю клятвою?

В голосі лікаря бриніло відверте глузування.

— Що вам од мене треба? — повернувся до нього Ряжанка. — Ви навмисне стежили за мною, щоб випитувати?

Ніс у болгарина перестав морщитись, а кудлаті брови майже нависли на очі. Ховається… Сергій шукав дошкульного слова, але тут обізвався Буено.

— Сеньйоре начальник, я хотів спитати, чи не забули ви того дня, коли вас укусив каукан?

— Нащо це тобі?..

— Хочу просто перевірити, чи добру маєте пам'ять.

— То й що з того? — Сергій відчув, куди хилить індіянин. Давно чекав цього моменту й боявся його.

— Того дня ви кілька разів намагалися сповідатись переді мною, але я, здається, сказав вам, що хвора людина завжди набалакає такого, про що шкодуватиме, коли видужає. Пригадуєте?

Сергій мовчав.

— Тоді ми з вами домовилися, що поговоримо, коли видужаєте. І ось тепер ви, здається, одужали…

Індіянин замовк. Тільки нерівномірно гарчав мотор та лопотів дощ об тент машини.

Ряжанка сам здивувався, коли почув свій голос.

— Я хотів тоді сказати, мучачо, що шукаю уран… Для водневої бомби… Німцям.

Машину занесло й мало не кинуло на хідники.

— Сеньйоре начальник! Ви завжди говорите про такі несподіванки, що це колись нам обійдеться в добрий десяток ребер на двох.

— Я вам більше не потрібний? — холодно запитав Сергій. — Можете втішатись, а мене випустіть.

Болгарин майже крикнув:

— Кажете — втішатись? А ви не думали про те, кого втішають отакі новини?! — Потім спокійніше: — Я цю війну воював проти гітлерівців. Чи знаєте, що б вони зробили, якби мали водневу бомбу?

— Ні, не знаю, — зло буркнув Сергій. — Я знаю одне: українців бомба не лякає. Їх більше нічим не здивуєш…

— Ви маєте на увазі українських іммігрантів?

— Думайте, як хочете.

— Ви щиро помиляєтесь, любий. Майже ніхто з них не хоче війни. Крім вашого найближчого друга та йому подібних. Але їх жменька.

Чого він тицяє в носа отим «другом»? І як він узагалі знає про їхні стосунки з Левком?

— Раджу краще добирати слова, докторе…

— Чоловіче, вам не завадило б таких слів послухати! Ви казали про українців, і я відповім вам. Серед них багато активних борців за мир. Є й комуністи.

— То, на вашу думку, саме комуністи — справжні представники нації?

— Болгари — народ дотепний. Інколи вони говорять: уся рота не в ногу, тільки Петко в ногу. Ви мене зрозуміли?

— Й що далі?

— А мій регламент, як кажуть бюрократи, вже вичерпаний. Я лише повторю, що ваш уран потрібен тільки Горбатюкові та його директору. Звичайно, крім німців.

Сергій подумав, що б на це сказали барон фон Маузер та його свояк Пищимуха, але не став заперечувати.

— Вас, молодий чоловіче, важко переконати. Але життя — річ сувора. Сказати б навіть — невблаганна. Воно вбиває фактами.

Абаджієв замовк, але озвався Буено. Бач, говорять наче по писаному…

— Скажіть, сеньйоре начальник, що лихого зробив вам старий чаклун Санчо з Тальталя?

Більше Сергій Ряжанка стриматись не міг — розчинив дверцята, й добре, що Буено вчасно натиснув на гальма…

Ряжанка швидко наближався до готелю. Дощ перестав, смеркало. Неосвітлена вуличка блищала проти вікон холодними відблисками калюж. Заболіла нога. Оце б лягти, зачинитись від усього світу на сім замків і нічого не бачити, не чути. Усе — шкереберть, і це вже, мабуть, остаточно…