Танго

Ні креол Мігуель, ні індіянин Буено не зрозуміли останньої фрази. Хоч розмова велась іспанською мовою, але Коляда спохвату вжив українське прислів'я.

Сергій лежав і кипів. Ділять шкуру невбитого ведмедя. Він навмисне кашлянув — хай почують, що не спить, — і засовався на ліжку. Бамбукові дошки зарипіли.

На драбині показалась кучерява голова Мігуеля. Технік ніяково посміхнувся Сергієві.

— Ну, до чого дійшли? — уїдливо поспитав Ряжанка, коли всі троє піднялись нагору.

— Вам треба їхати до міста! — зриваючись, відповів за всіх Буено.

Коляда з Мігуелем аж роти пороззявляли. Чого-чого, а такого коника Матвій не чекав од водія. Та не встиг отямитись, як знову довелося роззявити рота. Ряжанка стулив порепані губи у ввічливу посмішку:

— Коли ви більшістю голосів так ухвалили, не лишається нічого, як підкоритись. Еге ж, сеньйоре Коляда?

Той удав, що ніяк не припалить сигарету, в Мігуеля було врочисто-співчутливо-заклопотане обличчя, а Буено відвернувсь, ховаючи бісики в очах. Правду кажучи, він і не сподівався так швидко вкоськати начальника.

Сергієві боліла нога й шпигало в скронях, але було смішно дивитись на придуркуватий вираз Матвієвої пики. «Що він за їден? Людина-загадка. Чи вдасться коли-небудь розкусити цього сфінкса? Ну, та певно…»

— Як же ти, мучачо, думаєш здійснити ваш спільний план?

Сергій умисне підкреслив слово «спільний».

— Поїдемо машиною, сеньйоре начальник.

— А бензин де твій?

Таки не витримав Коляда. Сказати, що бажає йому, Сергієві, смерті? А яка йому від того користь? Навряд…

На репліку Коляди Буено відповів Сергієві:

— Я все передбачив, сеньйоре. Дійсно, в нас учора сталась неприємність. Хтось… погано закрутив бочку з пальним, і майже все витекло. Але вихід є. Поїдемо не до столиці, а до Сан-Хуана.

Сергій витріщив очі.

— Так, сеньйоре начальник, не дивуйтеся, що в протилежному напрямку. Я не помилився: в нас бензину стачить лише до Сан-Хуана.

— Буено! — вигукнув уражений Мігуель. — Це ж паскудне, брудне містечко! Там і лікаря пристойного немає, хіба що фельдшер.

— Звідти, сеньйоре Мігуель, до столиці курсують літаки. Лінія відкрилась рік тому. Я випадково прочитав це на рекламному щиті авіакомпанії.

— Якщо вона не вилетіла досі в трубу, твоя… компанія.

Коляда не всидів і тут. І чого він домагається? Боїться, що його земляк не витримає такої подорожі? Може, й так… У Сергія знову почала підійматись температура, й голова була не здатна до аналізу. Він погодився залишити експедицію не тому, що боявся за себе, а через те, що йому стало байдуже, чим усе кінчиться. Та й працювати залишалось недовго. Через місяць, а то й раніше почнуться дощі.

За три дні Ряжанка з Буенавентурою дісталися до Сан-Хуана, наступного дня прибули до столиці. А ще за день, найпізніше — за два, почалася б гангрена. Так сказав лікар.

Розділ 14

Добрий тиждень Сергій не прокидався. То був стан якогось напівсну-напівмарення. Він то боровся з велетенськими чорними павуками, то тікав од вогню й ніяк не міг утекти, бо загубив милицю, а нога тяжко боліла. Раптом згадував, що милицю віднесла вода, й кидався пливти, проте милиця, звиваючись гадюкою, тією самою, що колись ужалила його, викручувалась і не давалася до рук. А тут іще спирало подих, пересихала горлянка, репалися губи. Незборимо снадила спрага, а не здогадувався, що пливе у воді. Потім пам'ять поверталась, і він жадібно пив. Але озеро виявлялось не звичайним, а гасовим. Сергій захлинався, руки й ноги мліли, тіло безвільно йшло на дно. Довкола ставало тихо-тихо, й Сергій розумів, що це він уже в підводному царстві. З усіх боків до нього п'ялися щупальця бридких восьминогів. Вони спочатку обережно й ніжно обмацували йому руки, обличчя, потім повільно оповивали з усіх боків, починали душити. їхні потворні роти, мов чорні провалля, притягали жертву, й кров у жилах застигала від жаху.

Найдивніше було, що Сергій розумів — це сон, а прокинутись не міг. Пробував кричати, а нічого не виходило: він знову згадував, що потрапив у підводне царство, у володіння одвічної тиші. Й коли безвільно м'якли руки, в очі, рот, ніс і вуха набивалось мулу і спрути збиралися вже ковтнути його, раптом озивалися до болю знайомі згуки. Звідки вони тут? І де він чув їх раніше? Але й пам'ять зраджувала.

Проте згуки дужчали й дужчали, і Сергій з подивом починав помічати, як бридкі щупальця слабнуть. Він випручувався з їхніх смердючих обіймів і кількома дужими рухами вихоплювався на поверхню. Безмежно радів, що можна дихати, жадібно ковтав повітря, неначе пив холодну газовану воду, й слухав чарівну пісню. А голос то здіймався високо вгору щебетом закоханого соловейка, то зривався, немов об крутий скелястий берег бився вічний океанський прибій. Ряжанка не бачив, де беруться дивні згуки, але знав, що співає та сама індіянка на скелі. Він плив до неї, широко й вільно загрібаючи руками, а вода лагідно лоскотала його виснажене тіло.

Потім згуки так само несподівано вривалися, й Сергій провалювавсь у темну й теплу яму — засинав.