Танго

Відколи почалися дощі, він нікуди не ходив. Маршрут було спрощено до мінімуму: квартира — контора — харчевня — кав'ярня — квартира. Лише інколи доводилося ходити в книжкові магазини по необхідну довідкову літературу. Більша половина того, чим топтав собі голову в університеті, вивітрилась, і доводилося заповнювати в пам’яті «білі плями». Начальникові нової геологорозвідувальної експедиції директор Мільх створив усі умови для праці. До послуг Сергія було кілька геологів, техніків, картографів, спеціалістів із свердлування, колекторів із чималим досвідом. Вони швидко й сумлінно виконували все, що їм доручав начальник. Правда, не мали ніякої уяви про характер майбутніх пошуків. Це, як і раніше, залишалось «суворою комерційною таємницею», приступною лише трьом особам у конторі: Мільхові, Горбатюкові та йому, Ряжанці.

Сергій підвів голову. У двері просувався сам гер директор місцевої фірми аргентінського гірничорудного тресту «Чіарес і К°». Він з перших же днів поставився до нового службовця дуже прихильно. Навіть кілька разів заходив до Сергієвого кабінету й мовчки сідав у крісло в затіненому кутку. Такого гер директор не допускав навіть із Горбатюком, хоч той і вважався його правою рукою.

Але в присутності директора багато не напрацюєш. Сергій поклав олівець.

— Як ви гадаєте: Америка одступиться у В'єтнамі?

У В'єтнамі? А що там знов? Невже? А він і не знав. Він узагалі зараз не читає газет. Особливо після того…

— Їм Куби мало… Щоб отакий крафт… отаку силу мати — й нічого не зробити!

Мільх трохи помовчав, певно, щось обмірковував.

— Як ви з паном… Горбатюком?

Ряжанка невизначено здвигнув плечима. До чого тут Горбатюк?..

— Погода собача!.. А треба летіти в Буенос-Айрес. Шеф кличе. Мабуть, буде репріменда, ну, чортів дасть… Як ви, швидко?

— Не знаю…

— Учора начальство запитувало про вас…

Мільх не став уточнювати, що відповів. І так зрозуміло. Сергій не дослухався, що той говорить. Просто приємно сидіти з чоловіком, який вважає тебе гідним, щоб поділитися думками. Хоч про політику чути не хотілося. В нього робота. Решта — дурниці. Сергій політикою ситий ось поти. У такому плані він і зрозумів Мільха, коли той сказав:

— Такі, як ви, нам потрібні, — і, по-старечому зіщулившись, вийшов.

Зайшов Горбатюк. Оченята його цупко вчепились у Сергія.

— Попоїсти не той?..

— Ні.

— Прієш?

— Угу.

— А чого це… старий до тебе… той… унадився?

Сергій не відповів.

— Про мене… нічого не той?..

— А ти що, пуп землі? — відпарирував Ряжанка. Йому не хотілося брехати, а що мав на увазі «старий», він не знав.

Горбатюк знітився:

— Та ні, я не той… Так обідать не їдеш?.. Ну як собі той…

І він зачинив двері.

Сергій довго сидів, мов закляклий. Тут точиться якась гра й дуже незрозуміла. І його трохи вплутали. Але він вийде з неї. Якнайшвидше. Ось тільки впорається з підготовкою.

Цікаво, чого так міниться Левко? Боїться, чи що? Як він учора сказав? Ага: «Мене кличе в гості панна Стефанія. Коли хочеш, можу й тебе той…» Йолоп! Кому потрібні крихти з чужого столу? Тебе кличуть — ти і йди. А чого ми там не бачили?..

Розділ 6

Геологорозвідувальна експедиція вирушила в дорогу після дощів. Ранок стояв чудовий. На темно-блакитному небі не було ані хмаринки. Змучена піврічними зливами, природа ожила. Яскрава зелень укрила випалені луки, обновила дерева.

І на душі в Сергія розгодинилося. Залишав столицю без жалю. Це місто не принесло йому нічого, крім страждань. їхав до нього з відкритим серцем — а воно обдурило його сподівання. Зрадило. Стільки, як переніс тут за кілька місяців, певно, інший не перестраждав за цілий вік.

Полегшено зітхнув. Годі! Минуле позаду. Починається нове життя. Звичайне життя з маленькими радощами. Сергій озирнувся. Але не для того, щоб востаннє глянути на червоне черепичне море дахів. Навіть синє безмежжя Тихого океану не схвилювало. Просто оглянувся на свій караван.

На сотню метрів розтяглась низка лам. Тварини йшли поважно, гордовито піднявши верблюдячі голови. їхні по-овечому вовнисті тулуби пообвішувано вантажами: геологічне знаряддя, намети, харч, навіть розібрана невеличка свердлувальна установка й двигун до неї. Чотири балони з пальним. На десяти ламах їхали бурильники, колектори, маркшейдер, геолог-технік. Погоничі-індіяни понуро йшли поряд. їхні звичаї не дозволяють сідати на ламу. Вона — тварина священна.

Сергій планував, крім оцього джипа, взяти ще й вантажний автомобіль. Але досвідчені люди розрадили. В умовах цілковитого бездоріжжя це для геолога — все одно, що каменюка на ногах у плавця.

А ось лами — зовсім інше. Де не пройде жодна машина, де в розпачі розведе руками людина, де відмовиться йти навіть терплячий віслюк, там пройде лама. Цю тварину приручили індіяни ще задовго до вторгнення на материк іспанських і португальських конквістадорів.

Коли караван наздогнав джип, Сергій сказав шоферові:

— Рушай, мучачо. Подивимось, яка дорога далі.

— Я її, сеньйоре начальник, знаю, як своїх п'ять пальців.

Ряжанка зацікавлено глянув на худе, вилицювате, з гачкуватим носом, обличчя водія:

— І далеко ти нею їздив?