Святослав

Та iмператору ромеїв було й цього мало. Вiн хотiв, щоб з кесаря Бориса, а вiдтак i з Болгарiї глузували не тiльки в Золотiй палатi, а й по всьому Константинополю, по всьому свiту.

- Во iм'я отця, i сина, i святого духа, - сказав iмператор, - висвячує тебе моя вiд бога держава в магiстра...

Блiдий i розгублений стояв магiстр Борис перед престолом iмператора i знайшов єдине, що вiн мiг зробити, - зiгнув колiна, поцiлував багряну сандалiю iмператора, вiд якої тхнуло пилюкою. Вiднинi вiн сам був пилом!

Вiйсько Iоанна Цимiсхiя вiдходило вiд Дунаю дуже повiльно. Легiони ж його стояли, грабували, об'їдали города й села. Тiльки тодi, коли у гирлi з'явились першi хеландiї з Херсонеса й купцi на них розповiли, що бачили лодiї iз знаменами руського князя далеко в Понтi, легiони рушили з мiсця й подалися в гори.

Пiсля них в болгарських селах стало ще важче й гiрше, бо новелою* (*Новела - указ.) iмператора Iоанна багато земель понад Дунаєм жалувалось акритам* (*Акрити - прикордоннi вiйська.). А вони були ще бiльшими п'явицями для убогих болгар, анiж легiонери.

Акрити рушили в села, й дими вставали над бурделями й хижами, стогони й зойки лунали скрiзь на вулицях. Акрити забирали все, що тiльки можна було ще забрати, - хутра, жито, останнє ягня.

Ангел знав, що робиться в селах над Дунаєм, вiн швидко дiзнався, що акрити з'явились в рiдному його селi. Був би Ангел здоровий - рушив би в гори, наточив нiж, вiдплатив би кров'ю за жону, за образу. Але зламана нога Ангела все не зросталась, навiть з цiпком вiн не мiг встати. Лежав у куточку бурделю на соломi, дивився на покровину, думав важку думу.

Правда, вiн не був самотнiм. Бiля нього увесь час були сусiди, вони приносили йому їсти, лiкували рану, коли почались холоднi ночi, в ногах у нього ставили мангал* (*Мангал - жаровня, пiчка.) з гарячим вугiллям. Нi, самотнiм вiн не був, самотнi були в нього тiльки душа, серце.

Це серце тоскно стиснулось i забилось, коли Ангел почув крики на вулицях рiдного села, а далi важку ходу акритiв.

Вони, як вовки, вдерлись до його бурделю. Ангел сидiв у куточку на соломi.

- Встань!

Вiн показав на покалiчену ногу.

- Ти був у Святослава? Це ти показувавйому стежки в горах?

Ангел довгим, сумним поглядом подивився на акритiв, i ненависть стиснула його серце.

- Був, - вiдповiв вiн, - i нинi з ним серцем.

- Собака! Берiть його! - закричав один з акритiв.

Ангел не мiг ходити, i вони виволокли його з бурделю, потягли по мокрiй дорозi. Це була неймовiрна мука. У нього болiла не тiльки нога, а все тiло. Проте, зцiпивши уста, вiн мовчав, тiльки раз чи двiчi з його уст зiрвалось страшне закляття.

Був вечiр, коли Ангела прив'язали до сухої верби край гори за селом. Перед ним лежала глибока голуба долина, по якiй ходили тумани, на заходi сонце вже сховалося за темнi гори, але на сходi промiння його дiставало ще до високих хмар i золотом обковувало їхнi крайки.

Ангел бачив, як до дерева стягують сухе гiлля, чув, як внизу викрешують вогонь. Вiн знав, яка невимовна мука й страхiтлива смерть чекають на нього. Вiн не боявся смертi, бо знав, що прожив правдиво, жив важко i пiсля смертi йому, може, буде легше, нiж тепер. Йому було невимовне боляче, що так довго, з великим трудом i все ж марно боролись вони з ромеями i що зараз вони поверженi, загибає Болгарiя i пiшла на схiд Русь.

А тим часом внизу вже загорiвся вогонь, хвилею пiдiйнявся, обгорнув Ангела, а потiм клубочками покотився на долину дим, вогонь обiймав вербу, сухе дерево палахкотiло й трiщало.

Ангел страждав. Вогонь палахкотiв, його тiло горiло...

I коли Ангеловi вже було несила терпiти, вiн закричав так, що крик його чули в селi. Крик цей полинув далеко-далеко по всiй долинi, до Дунаю:

- Княже! Святославе! А-ге-ей! Вої руськi! Микуло! Чуєте! По-ми-и-раю!

З цими словами вiн i помер. Серед ночi, що насунула зi сходу, вiд Дунаю, довго ще горiла на високiй кручi суха верба. I ще довго, коли з гiр повiвав вiтер, спалахувало ясним вогнем дерево i сипались, летiли на схiд iскри - все, що лишилось вiд Ангела.

Пiзньої осенi 976 року iмператор Iоанн Цимiсхiй, повертаючись з Сiрiї до столицi iмперiї, зупинився на нiчлiг у долинi поблизу гори Олiмпу, в маєтку патрикiя Романа.

Це вже був не той Iоанн, який колись вирушав з фалангами. безсмертних у Родопи, який довгi мiсяцi стояв пiд стiнами Доростола й, гордий, пихатий, говорив колись на Дунаї з князем Святославом. Це був i не той Iоанн, який з славою колись повертався в Константинополь i зiрвав багряне корзно з кесаря Бориса.

Болгарiя була переможена, але народу Болгарiї iмператор Цимiсхiй скорити не мiг. Болгарiя розпалась. В однiй половинi її правували вороги iмператора - Шишмани. Але й у другiй половинi її, приєднанiй до Вiзантiї, то тут, то там спалахували повстання. Обурений iмператор сам з великим вiйськом вирушив проти непокiрних болгар, обложив город Тралицю, що став вогнищем повстання. Двадцять днiв намагався вiн взяти копiєм город, але не тiльки не взяв його, а, навпаки, дiждався, коли болгари самi напали на вiйсько ромеїв.