Святослав

I, перекликаючись один iз одним, вої руськi ставали в темрявi плече в плече, зливались у живу стiну, пiднiмали перед собою щити, нацiлялись гострими списами.

На початку цiєї сутички з печенiгами князь Святослав зумiв пiдiйняти, зробити коло, створити стiну проти печенiгiв, вiн на якийсь час врятував життя багатьом своїм воям.

Але печенiги лiзли щосили на стан князя Святослава, вони зрозумiли, що пiдкрастись зненацька i вирiзати всiх воїв їм не пощастило. Вони вiдчували, що перед ними виросла стiна воїв, тому за всяку цiну i чимшвидше намагались зламати цю стiну, бо вона могла обрушитись на них.

Над островом стояв рiзноголосий шум, луна його котилась над плесом i до обох берегiв. Десь у темрявi iржали сполоханi конi. Оточивши стан, несамовито, не стихаючи нi на хвилину, кричали печенiги. Руськi вої, пiдбадьорюючи один одного i наганяючи страх на ворога, не вiдставали вiд них. Навкруг бряжчали щити, дзвенiли мечi, свистiли списи, звiдусiль до неба лунали крики поранених i тих, що помирали...

I вже край стану почав виростати вал - там лежали трупи печенiгiв, там склеплювали очi, прощаючись iз зорями, руськi вої. Цей вал вимальовувався в темрявi як межа життя i смертi, вiн виростав, здавалося, до самого неба.

Увесь час князь Святослав рубався разом iз своїми воями. Вiн бачив, як смiливо помирають вони, але розумiв, що сила перемагає силу, їх мало - печенiгiв багато, їх буде ще менше, а по Днiпру пливуть на конях до острова новi й новi печенiги.

I ще раз князь Святослав спробував урятувати своїх воїв, протриматись до свiтання, коли, може, до острова допливуть iншi лодiї i коли вони повидному не прийматимуть вже удару, а самi накинуться на печенiгiв.

Вiн дав знак, слово князя воїн передавав воїну, i, вишикувавшись в кiлька рядiв, вони стали вiдходити до рiжка острова, де височiли скелi: там печенiги могли нападати на них тiльки з одного боку, тiльки там можна було втриматись.

Князю Святославу пощастило обдурити печенiгiв. Тiльки тодi, коли руськi вої налягли з одного боку, прорвали коло печенiгiв i, почепивши на спини щити, стали пробиватись до рiжка острова, тiльки тодi печенiги зрозумiли, що руський князь з воями своїми вирвався з кола, вiдходить од них i, може, сам збирається напасти...

Як оскаженiлi вовки, сунули вони тепер за руськими воями, спотикаючись в кущах i падаючи на камiння. Намагались забiгти наперед, стиснути їх з бокiв, утворити нове коло...

Поприще, може, два поприща, - як мало довелось пройти руським воям вiд їхнього стану до скелястого рiжка острова, але яким важким виявився цей короткий шлях! Уже нi з чого було вибрати в цю останню коротку годину перед свiтанком. Вирiшувалось - життя чи смерть. У цю коротку годину печенiги кинули на бiй все, що могли, руськi вої - що мали...

I руськi вої пробились до рiжка острова, вийшли на скелi.

За Днiпром свiтало. На темному небi стояли зорi. У цю передсвiтанкову годину вони горiли ще яскравiше, нiж уночi, променистi, свiтлi, ясно-зеленi, аж палахкотiли, переливались, мiнились високо вгорi. А край неба вже поволi прорiзалась сiра смужечка, дуже швидко вона почервонiла, нiби налилась кров'ю, далi порожевiла, зблiдла i нарештi набралась сили, засвiтилась, послала поперед, як гiнцiв своїх, промiння свiтанку.

Уся земля, здавалося, занiмiла й принишкла в цю урочисту годину. Глибоке небо вгорi було чисте й спокiйне, Днiпро велично котив до моря води свої - такi спокiйнi, що в них, як у дзеркалi, вiдбивалась кожна зоринка. Тихо було на обох берегах Днiпра, в затоках i плавнях, - тiльки солов'ї там спiвали й спiвали, задихаючись вiд пристрастi й любовi.

Зi скель, що височiли над островом вiд пiвночi, князь Святослав бачив, як iз-за Днiпра владно йде свiтанок, i глибоке зiтхання вирвалось у нього з грудей.

Жити, о, як хотiв жити князь Святослав у цю чудову ранкову годину! Боротись, о, скiльки б ще могли боротись за рiдну землю князь Святослав i його вої!

Але як жити далi, як боротись? Князь Святослав, воєвода Бождар, дружинник Микула, ще три отроки - шiсть чоловiк, от скiльки їх iз двох тисяч дiйшло до рiжка острова. За ними була скеля, що круто обривалась над Днiпром, а перед ними - купа озвiрiлих печенiгiв, що кричали, загрожували, махали кривими шаблями, приготували списи.

У свiтанковому промiннi, що все ширше й ширше розливалось кругом, князь Святослав побачив внизу перекошене вiд злостi обличчя печенiга, що видалось йому знайомим. Нi, князь не помилився, - з кривою шаблею в руцi там тупцював i щось кричав на своїх воїв печенiзький каган Куря.

Лють, образа й зневага розривали груди князя Святослава. Вiн розумiв, хто привiв сюди печенiгiв i хто послав на нього кагана Курю.

- Скажи, собако! - крикнув вiн зi скелi. - Скiльки грецьких золотникiв одержав ти за нашi душi?

Куря нiчого не вiдповiв Святославу, вiн вважав, що київський князь на цей раз не випорсне з його рук. Крикнув, щоб вої його швидше рушали до скелi, i тi справдi рушили вперед.

Так прийшла смертна година князя Святослава. Вiн подивився навкруг.