— Нате ось, хлібця вам приніс. Мабуть, не їли ще?— сказав він. — А де Пантелеймон? Ей, друже, ти чого в куток забився? Йди, одержуй свою пайку!..
Пантюшка швидко перебрався на сусідній тапчан і сів на ньому по-турецьки, підібгавши ноги.
Альошці їсти не хотілось, але, бажаючи показати, що з ним уже все гаразд, він узяв простягнутий Силіним окраєць хліба і над силу заходився жувати.
Силін заговорив жваво:
— Не підвели ви мене, хлопці! Просто сищики, нат-пінкертони. Яку шпигунку піймали, ай-ай! Важливу справу зробили, це я серйозно говорю! Сволота була велика, і жаліти нічого... — Він не дивився на Альошку, але тому було від цього не легше, шматок застрявав у нього в горлі.
А Силін, мовби нічого не помічаючи, говорив:
— Звичайно, людину розстріляти — це, брат, не просто, тим більше жінку. Особливо, якщо з незвички... Пам'ятаю, на фронті, ще до революції, з нашого батальйону втекло двоє, дезертирували... Добралися вони до залізниці, примостились у порожньому товарному вагоні, навіть від'їхали трохи, а на найближчій станції їх і схопили. Доставили прямо в нашу частину, влаштували польовий суд і — до розстрілу. Та як! Перед усім полком, щоб іншим не було унадно. Відвели нас з передової в ліс, вишикували ось таким чином... — Сплін пальцем накреслив на матраці велику літеру П. — Виводять, значить, дезертирів. А вони, сердешні, ледве йдуть. Один молоденький був, трохи старший за вас. Плакав. А другий — років під сорок, кремезний мужчи-на, полтавчанин. Іде, спотикається і все промовляє: «Змилуйтеся, люди, сім'я, дітки малі...» Дітки, мовляв, сиротами лишаються. Зібрались офіцери. Генерал промову виголосив, що, значить, як вони є дезертири, то це ганьба на весь полк, і нехай їх самі полчани і розстріляють. Зрозумів, як загнув?
Кликнули охочих. Усі мовчать, жодного не знайшлося. Тоді генерал звелів нашому батальйонному самому призначити. Той фельдфебеля послав. Фельдфебель, звичайно, собака, інакших я і не зустрічав. Обійшов він стрій, відібрав чоловік десять. Я думаю, слава богу, мене хоч обминуло! І тут, як на зло, він викликає: «Силін!» І вийшов я, хлопці, вбивати своїх же товаришів...
Поставили їх до дерева, очі ганчірками позав'язували. Розстрілом фельдфебель командував. Дали залп, а дезертири як стояли, так і стоять. Розумієш? Усі такі ж розумні виявились, як і я. Всі в повітря випалили. Фельдфебель трохи не луснув від люті. Генерал галасує: «Зрадники, до суду віддам!..» Вистрілили вдруге. І, повіриш, знову жодна куля в них не влучила! Молоденький не витримав такого жаху, впав і давай качатися по землі. Вік проживу — не забуду, як він кричав!.. Прив'язали його до дерева. Тільки з третього залпу і закінчили всю справу...
Силін дивився на вогник каганця, що коптів, і обличчя його, освітлене знизу, здавалося складеним з кутів і тіней.
— Ось як було, хлопці, — сказав він, помовчавши. — Там ми кого вбивали? Свого ж брата-фронтовика, такого ж бідака, як і ми самі. Не хотів він воювати казна за що. А цю шпигунку я б розстріляв і оком не змигнув! Це ж ворог! Не те, щоб тобі ворог чи, скажімо, мені, — всій революції ворог. Ти подумай: вона ж бариня, генеральська дочка, все життя в розкошах жила, іноземні мови знала, їй сам тільки наш запах гірший від цапиного, а пішла до нас у друкарки, щоб шпигувати.. Дуже треба нашого брата ненавидіти, щоб на таке зважитися! І наробила лиха. Та ще б нічого, якби на тому скінчилося... — Він покашляв у кулак. — Сьогодні вона що хотіла зробити? Передати німцям, що ми відвели матросів, центр оголили. Адже коли вони про це- довідаються — всьому кінець...
— Тепер не довідаються, — промовив Пантюшка.
— Гадаєш? А про того шпигуна, що втік, ти забув?
— Папірець же не в нього був.
— Мало що! На словах хіба не можна передати?
Пантюшка подумав і стривожено засовався на тапчані.
— А й справді! Як же тепер, товаришу Силін? Треба, значить, матросів назад!
У голосі Силіка з'явилися злі нотки:
— А я що кажу? Попов затявся, розумієш, і не зрушити його: як вирішили, так, мовляв, і буде. Ех, надто багато у нас начальства, кожен думає, що він Суворов.. Киренко теж на його боці — от і посперечайся з ними!.. Чуєш, Олексію, Киренко ж на тебе злий. Чому, каже, він за шпигунку заступився? Сам, мабуть, біла кость, контра...
Альошка схопився.
— Я? Це я біла кость?
Силін потяг його за руку, примусив сісти.
Хаос в Ваантане нарастает, охватывая все новые и новые миры...
Александр Бирюк , Александр Сакибов , Белла Мэттьюз , Ларри Нивен , Михаил Сергеевич Ахманов , Родион Кораблев
Фантастика / Исторические приключения / Боевая фантастика / ЛитРПГ / Попаданцы / Социально-психологическая фантастика / Детективы / РПГ