Соляріс. Едем.

— Ні, — заперечив я, — і він теж ні. Як і те, що оминуло в своєму розвитку можливість стати богом, надто рано замкнувшись у собі. Він радше анахорет, пустельник космосу, а не його бог… Він повторюється, Снаут, а той, про кого я думав, ніколи б цього не зробив. Може, він саме зараз виникає десь у якомусь куточку Галактики і незабаром у нападі молодечого запалу почне гасити одні зірки й засвічувати інші, а ми помітимо це тільки через якийсь час…

— Ми вже помітили, — кисло мовив Снаут. — Нові й супернові… чи, по-твоєму, то свічки на його вівтарі?

— Якщо ти хочеш трактувати те, що я кажу, так дослівно, то…

— А може, саме Соляріс — колиска твого божественного немовляти, — докинув Снаут.

Від дедалі виразнішої усмішки довкола його очей прорізалися тонкі зморшки. — Може, саме він у твоєму розумінні початок, зародок бога відчаю, може, життєві сили його дитинства поки що переважають його розум, а те все, що міститься в наших соляристичних бібліотеках, — просто довжелезний перелік його дитинних рефлексів…

— А ми якийсь-час були його іграшками, — докінчив я. — Так, цілком імовірно. І знаєш, що тобі вдалося? Створити зовсім нову гіпотезу на тему планети Соляріс, а це й справді неабищо! Ось тобі й пояснення, чому неможливо встановити контакт, чому немає відповіді, звідки беруться деякі — назвемо їх так — екстравагантності в поводженні з нами; психіка малої дитини…

— Я відмовляюсь від авторства, — буркнув Снаут, зупинившись біля ілюмінатора.

Ми довго дивились на чорні хвилі. На сході в тумані проступала бліда довгаста пляма.

— Звідки ти взяв цю концепцію недосконалого бога? — запитав раптом Снаут, не спускаючи очей з залитої сяйвом пустелі.

— Не знаю. Вона видалася мені глибоко правдивою, розумієш? Це єдиний бог, у якого я схильний був би повірити й чия мука — не спокута, вона нікого не звільняє, нічому не служить, вона просто існує.

— Мімоїд… — зовсім тихо, зміненим голосом мовив Снаут.

— Що ти сказав? А, так, так. Я помітив його ще раніше. Він дуже старий.

Ми обидва вдивлялися в обрій, затягнений рудою імлою.

— Я полечу, — несподівано обізвавсь я. — Тим більше, що ще ні разу не залишав станцію, а тут така нагода. Я повернуся через півгодини…

— Що ти сказав? — Снаут широко розплющив очі. — Ти полетиш? Куди?

— Туди. — Я показав йому на пляму тілесного кольору, яка бовваніла в тумані. — Що мені може стати на заваді? Візьму маленький вертоліт. Знаєш, буде дуже смішно, якщо на Землі мені доведеться колись признатися, що я, солярист, ні разу навіть не ступив на соляріанський ґрунт…

Я підійшов до шафи й почав вибирати собі комбінезон. Снаут мовчки стежив за мною, а потім зітхнув.

— Не подобається мені все це.

— Що? — Я обернувся до нього з комбінезоном у руках. Мене охопило збудження, якого я вже давно не переживав. — У чому справа? Ану викладай! Ти боїшся, що… Яке безглуздя! Даю тобі слово честі, що ні. В мене й на думці такого не було. Ні, далебі, ні.

— Я полечу з тобою.

— Дякую, але я хочу сам. Це все-таки щось нове, щось зовсім нове, — мовив я швидко, надягаючи комбінезон.

Снаут іще щось бубонів, проте я не дуже дослухався до нього, шукаючи потрібні мені для польоту речі.

Він вийшов за мною на ракетодром, допоміг викотити машину з боксу на середину стартового диска. Коли я надягав скафандр, Снаут раптом запитав:

— Скажи правду: дане тобою слово ще має для тебе якесь значення?

— О Боже, Снаут, ти знов за своє? Ну звичайно, має. Я ж тобі пообіцяв. Де запасні балони?

Снаут не сказав більше ні слова. Закривши прозорий купол, я подав йому знак рукою. Він увімкнув підйомник, я повільно виїхав на верх станції. Мотор прокинувся, протяжно загурчав, гвинт закрутився, й апарат напрочуд легко піднявся вгору, залишивши під собою маленький сріблястий диск станції.

Я вперше опинився сам над Океаном; тепер він справляв зовсім інше враження, ніж тоді, коли я дивився на нього з-за ілюмінатора станції. Можливо, це залежало від висоти польоту — я ковзав усього за якихось кілька десятків метрів над його хвилями. Тільки тепер я не просто знав, але й відчував, що горби і безодні, які чергувалися, жирно полискуючи, рухаються не як морський приплив чи хмари, а як тварини. Безперервні, хоч і надзвичайно повільні конвульсії мускулястого, голого тулуба — ось який це мало вигляд; сонно опадаючи, гребінь кожної хвилі полум’янів червоною піною. Коли я розвернувся, щоб вийти точно на курс мімоїда, який дрейфував надзвичайно повільно, сонце вдарило мені просто в очі, заграло кривавими відблисками в опуклому склі, а сам Океан став чорнильно-синім з цятками темного вогню.