Соляріс. Едем.

— Ви цього певні? — з відтінком подиву, ба навіть підозри запитав Сарторіус.

— Так.

Від мого рішучого й різкого тону він на хвилину втратив свою поважність.

— Це… добре, — буркнув він і озирнувся, мовби не знаючи, чим йому тепер зайнятися.

Снаут підійшов до мене й почав знімати з моєї голови пов’язку.

Я встав і пройшовся по залу, а тим часом Сарторіус, який зник був у темряві, повернувся з проявленою вже й висушеною плівкою. На десятьох з лишком метрах плівки тяглися тремтячі зубчасті лінії, схожі на білясту плісняву або павутиння на чорній слизькій целулоїдній стрічці.

Мені більше нічого було тут робити, але я все ще не йшов. Мої колеги вставили в оксидовану головку модулятора плівку, кінець якої Сарторіус, недовірливо насупившись, проглянув ще раз, немовби намагаючись розшифрувати сенс, що крився в цих тремтливих лініях.

Далі експеримент провадився за межами лабораторії. Я бачив, як Снаут і Сарторіус підійшли до пультів управління під стіною і привели в рух апаратуру. Струм басовито загув в обмотках котушок під сталевою підлогою. А потім тільки вогники на вертикальних засклених трубках індикаторів побігли вниз, показуючи, що великий тубус рентгенівської установки опускається у вертикальну шахту, щоб зупинитися в її відкритій горловині. Вогники застигли на найнижчих поділках шкали, й Снаут почав збільшувати напругу, поки стрілки, а точніше, білі смужки, що правили за них, зробили, хитнувшись, півоберта праворуч. Гудіння струму стало ледве чутним, нічого більше не відбувалося, бобіни з плівкою оберталися під кожухом, так що їх теж не було видно, лічильник метражу тихенько цокав, наче годинниковий механізм.

Гері дивилася понад книжкою то на мене, то на Снаута й Сарторіуса. Я підійшов до неї. Вона запитально глянула на мене. Експеримент уже закінчувався, Сарторіус повільно підійшов до невеликої конусної головки апарата.

— Ходімо?.. — самими лише губами запитала Гері.

Я кивнув. Вона підвелася. Ні з ким не прощаючись — мені здавалося, що прощатись недоречно — я пройшов повз Сарторіуса.

За ілюмінаторами верхнього коридора, що були високо вгорі, палала напрочуд гарна заграва. Це була не звичайна, похмура, криваво-червона заграва, а всі відтінки оповитого серпанком, усипаного срібним пилом рожевого кольору. Важка, безладно збрижена чорнота безмежної рівнини Океану, здавалося, відповідала на це ніжне сяяння брунатно-фіолетовим, м’яким полиском. Тільки в самісінькому зеніті небо все ще залишалося яро-рудим.

Я раптом зупинився посередині нижнього коридора. Мені страшно було навіть подумати про те, що ми знову, наче в тюремній камері, замкнемося в своїй кімнаті, з якої видно тільки Океан.

— Гері, — сказав я, — мені… мені треба зазирнути до бібліотеки… Ти не заперечуєш?

— Ну що ти, я охоче пошукаю собі там щось почитати, — відповіла вона з трохи вдаваною жвавістю.

Я відчував, що з учорашнього дня між нами виникла якась тріщина, і розумів, що повинен бути бодай трохи чуйнішим до Гері, але мене раптом пойняла цілковита апатія. Не знаю, що могло б мене з неї вивести. Ми поверталися назад коридором, який похило спускався до маленького тамбура з трьома дверима; між ними, наче у вітринах за кришталево чистими шибками, росли квіти.

Середні двері, що вели до бібліотеки, були з обох боків оббиті тисненою штучною шкірою; відчиняючи їх, я щоразу хтозна-чому намагався не торкатися її. У великому круглому залі з блідо-сріблястою стелею, розмальованою стилізованими сонцями, було трохи прохолодніше.

Я провів рукою вздовж корінців зібрання класичних праць із соляристики і вже хотів був узяти перший том Гізе, той, з гравюрою на фронтиспісі під цигарковим папером, як раптом побачив непомічений минулого разу грубий, формату ін-октаво том Гравінського.

Я сів на м’який стілець. У залі панувала глибока тиша. За моєю спиною Гері гортала якусь книжку — я чув легкий шелест сторінок під її пальцями.