Соляріс. Едем.

Зненацька компресори вентиляторів змовкли й довкола запала глибока тиша. Я трохи безпорадно озирнувся, чекаючи, коли хтось з’явиться, проте нікого не було. Тільки неонова стрілка вказувала на безшумний ескалатор. Я став на нього. Склепіння залу гарною параболою спадало вниз, переходячи в тунель коридора. В його нішах громадилися балони для стиснених газів, контейнери, кільцеві парашути, ящики. Все це було звалено в купу, абияк. Це мене теж здивувало. Ескалатор закінчився біля округлого розширення коридора. Тут панував іще більший безлад. З-під звалища бляшанок витікала масляниста калюжа. В повітрі стояв неприємний різкий залах. Навсібіч, чітко відбиваючись у цій липкій рідині, тяглися сліди черевиків. Між бляшанками виднілися сувої білої стрічки, клапті паперу й сміття, — мабуть, усе це було виметено з кабін. І знов спалахнув зелений покажчик, спрямовуючи мене до середніх дверей. За ними вів такий вузький коридор, що в ньому ледве змогло б розминутися двоє людей. Світло проникало крізь націлені в небо верхні ілюмінатори з лінзоподібним склом. Ще одні двері, розмальовані біло-зеленими шаховими квадратиками, були прочинені. Я ввійшов досередини. Це була напівкругла кабіна з одним великим панорамним ілюмінатором, у якому палало повите легким серпанком небо. Внизу безшумно перекочувалися чорнуваті гребені хвиль. У стінах виднілося безліч шафок з інструментами, книжками, немитими склянками, запиленими термосами. На брудній підлозі стояло п’ять чи шість механічних, рухливих столиків, а між ними — кілька надувних крісел, що втратили будь-яку форму, бо з них вийшло повітря. Тільки одне, з відкидною спинкою, було накачане. В ньому сидів дрібненький, худорлявий чоловік з обпаленим сонцем обличчям. Шкіра клаптями лущилася в нього з носа й вилиць. Я зрозумів, що це Снаут, заступник Гібаряна, кібернетик. Свого часу він надрукував кілька досить оригінальних статей у «Соляристичному альманаху». Раніше я його ніколи не бачив. На ньому була сітчаста сорочка, крізь вічка якої стирчали сиві волосини запалих грудей, і брудні білі, з плямами на колінах, пропалені реактивами полотняні штани з безліччю кишень, як у монтажника. В руці він тримав пластикову грушу, з якої звичайно п’ють на кораблях, де нема штучної гравітації. Снаут дивився на мене примружившись, наче його сліпило світло. Зненацька груша випала з його розімкнених пальців і покотилася по підлозі, підстрибуючи, наче м’ячик. З неї вилилося трохи прозорої рідини. На обличчі Снаута не було ані кровинки. Приголомшений, я не міг вимовити й слова. Скільки тривала ця німа сцена, не можу сказати, але поволі страх, який скував Снаута, почав передаватися й мені. Я ступив крок уперед. Снаут зіщулився в кріслі.

— Снаут… — прошепотів я.

Він здригнувся, наче від удару, і, дивлячись на мене з невимовною огидою, прохрипів:

— Я тебе не знаю, не знаю тебе. Чого ти хочеш?..

Розлита рідина швидко випаровувалася. В повітрі запахло алкоголем. Він пив? Був п’яний? Але чого він так боїться? Я все ще стояв посеред кабіни. Коліна в мене тремтіли, а вуха наче хтось заткнув ватою. Підлога попливла з-під ніг. За опуклим склом ілюмінатора розмірено погойдувався Океан.

Снаут не спускав з мене налитих кров’ю очей. Вираз страху поступово сходив з його обличчя, але огида, з якою він і далі дивився на мене, не минала.

— Що з тобою?.. — напівголосно запитав я його. — Ти хворий?

— Піклуєшся… — глухо сказав він. — Он як. Але чому саме про мене? Я тебе не знаю.

— Де Гібарян? — запитав я.

На мить Снаутові перехопило подих, очі його знову оскліли, в них щось спалахнуло й відразу ж згасло.

— Гі… Гіба… — пробелькотів він. — Ні! Ні!!! — І затрусився від беззвучного, ідіотського сміху. Потім раптом затих. — Ти прийшов до Гібаряна?.. — запитав він уже май же спокійно. — До Гібаряна? Що ти хочеш з ним зробити?

Снаут дивився на мене так, наче я враз перестав являти собою для нього небезпеку; в його словах, а ще більше в тоні було щось ненависне і образливе.

— Що ти говориш?.. — витиснув я з себе, приголомшений. — Де він?

Снаут пильно дивився на мене:

— Ти не знаєш?..

«Він п’яний. П’яний, як чіп», — подумав я і спалахнув гнівом. Звичайно, краще було б забратися звідси, та мені зрештою урвався терпець.

— Опам’ятайся! — крикнув я. — Звідки я можу знати, де він, якщо тільки-но прилетів! Що з тобою, Снаут?!!

У нього відвисла нижня щелепа, і йому знов перехопило подих, очі раптом зблиснули. Тремтячими руками він схопився за поручні крісла й підвівся з таким зусиллям, що аж хруснули кісточки.

— Що? — сказав він, майже зовсім протверезівши. — Прилетів? Звідки ти прилетів?

— З Землі, — сердито відповів я. — Може, ти чув про неї? Мені здається, що ні!

— З Зе… о Боже!.. Так ти — Кельвін?!

— Кельвін. Чого ти так на мене витріщився? Що в цьому дивного?

— Нічого, — відповів він, закліпавши повіками. — Нічого. — І потер чоло. — Вибач мені, Кельвін, це нічого, знаєш, так несподівано… Я не чекав…

— Як то не чекав? Адже вам послали повідомлення ще кілька місяців тому, а Моддард радирував ще раз сьогодні, з борту «Прометея»…