Читаем Соляріс. Едем. полностью

Обличчя й руки в мене були обпечені. Я пригадав, що, шукаючи снотворне для Гері (якби я тільки міг, то посміявся б тепер з власної наївності), помітив в аптечці слоїчок мазі від опіків, і пішов до себе. Відчинивши двері, я побачив при червоному світлі заходу, що в кріслі, перед яким недавно стояла навколішки Гері, хтось сидить. Я відсахнувся, ладен кинутись навтіки, і заціпенів від жаху; це тривало всього якусь мить. Той, хто сидів, підвів голову, і я впізнав Снаута. Заклавши ногу на ногу й повернувшись до мене спиною (на ньому були ті самі полотняні штани, пропалені реактивами), він гортав якісь папери — ціла купа їх лежала поруч на столику. Помітивши мою присутність, Снаут відклав папери і якусь хвилину похмуро розглядав мене понад опущеними на кінчик носа окулярами.

Я мовчки підійшов до умивальника, вийняв з аптечки напіврідку мазь і заходився змащувати нею найбільш попечені місця на лобі й щоках. На щастя, обличчя моє не дуже запухло, а очі не зачепило зовсім — я встиг міцно їх заплющити. Кілька великих пухирів на скроні й щоці я проколов стерильною голкою для ін’єкцій і видавив з, них сукровицю. Потім наліпив на обличчя два просочені маззю шматки марлі. Снаут весь час пильно за мною стежив. Та я не звертав на нього ніякісінької уваги. А коли нарешті закінчив цю процедуру, — обличчя моє пекло вогнем і чимдалі дужче, — то сів у друге крісло, прибравши з нього плаття Гері. Звичайнісіньке плаття, тільки без застібки.

Снаут, склавши руки на кістлявому коліні, критично спостерігав за кожним моїм рухом.

— Ну що, погомонимо? — запитав він, коли я сів.

Я мовчав, притискаючи марлю, яка почала сповзати з моєї щоки.

— У нас були гості, га?

— Так, — відповів я сухо, не маючи ані найменшого бажання підлаштовуватися під його тон.

— І нам пощастило їх спекатись? Ну, ну, ти, бачу, рішуче за це взявся.

Снаут торкнувся свого облупленого лоба, на якому вже з’явилися рожеві плями молоденької шкіри. Я отетеріло дивився на них. Чому досі ця так звана Снаутова й Сарторіусова засмага не спонукала мене замислитись? Я весь час вважав, що це від сонця, але ж на Солярісі ніхто не загоряє…

— Однак ти почав з малого, правда ж? — провадив далі Снаут, не завваживши, як спалахнули мої очі від здогаду, що раптом сяйнув у мене в голові. — З різних наркотиків, отрути, прийомів вільної американської боротьби, еге ж?

— Чого ти від мене хочеш? Ми можемо розмовляти тільки на рівних. Якщо ти надумав поблазнювати, то краще йди собі.

— Іноді, хоч-не-хоч, доводиться блазнювати, — сказав він і глянув на мене примруженими очима. — Не будеш же ти мене переконувати, що не скористався ні вірьовкою, ні молотком? А чорнильницею часом не кидався, як Лютер? Ні? О, — скривився він, — тоді ти просто молодець! Навіть умивальник цілий. Ти взагалі не пробував розчерепити голову, де там, у тебе повний порядок, — нічого не розбито. Виходить, усе дуже просто — посадовив, запустив на орбіту — і по всьому?! — Снаут зиркнув на годинник. — Значить, години дві, а може, й три у нас тепер є, — підсумував він і глянув на мене, неприємно посміхаючись. І раптом спитав: — Отже, ти вважаєш, що я свиня?

— Справжнісінька свиня, — недвозначно підтвердив я.

— Та невже? А ти б повірив, якби я розповів тобі отаке? Повірив би хоч одному моєму слову?

Я мовчав.

— Гібарян був перший, з ким це сталося, — вів далі Снаут, так само неприємно посміхаючись. — Він замкнувся у своїй кабіні й розмовляв з нами тільки через двері. А ми… ти здогадуєшся, що ми подумали?

Я здогадувавсь, але волів промовчати.

— Ну звичайно. Ми подумали, що він схибнувся з розуму. Він дещо нам розповів через двері, однак не все. Ти, може, навіть здогадаєшся, чому він приховував, хто в нього був? Ну звичайно, ти вже знаєш: suum cuique.[4] Але Гібарян був справжній дослідник. Він зажадав, щоб ми дали йому шанс

— Який шанс?

— Ну, я гадаю, він намагався це якось класифікувати й збагнути, зробити якісь висновки, працював ночами. Ти знаєш, що він робив? Ну звичайно, знаєш!

— Обчислення, — сказав я. — В шухляді. На радіостанції. Це його робота?

— Так. Тільки тоді я ще нічого про це не знав.

— Як довго це тривало?

— Відвідини? Майже тиждень. Розмовляли через двері. Що там коїлося! Ми думали, що в нього галюцинації, психомоторне збудження. Я давав йому скополамін.

— Як… йому?!

— Атож. Він брав, але не для себе. Експериментував. Так усе це й тяглося.

— А ви?..

— Ми? На третій день поклали собі добутися до нього, висадити двері, якщо не вдасться інакше. Ми чесно хотіли його лікувати.

— Ах… он воно що! — вихопилося в мене.

— Так.

— І там… у тій шафі…

— Так, мій любий. Так, Вів не знав, що тим часом і нас відвідали гості. І ми вже не могли приділяти йому стільки уваги. Але він про це й гадки не мав. Тепер… тепер це вже стало для нас до певної міри… нормою.

Він вимовив це так тихо, що останнє слово я швидше вгадав, ніж почув.

— Стривай, я нічого не розумію. Як же так? Адже ви повинні були все чути. Ти сам казав, що ви підслуховували. Ви повинні були чути два голоси, а отже…

Перейти на страницу:

Похожие книги

Аччелерандо
Аччелерандо

Сингулярность. Эпоха постгуманизма. Искусственный интеллект превысил возможности человеческого разума. Люди фактически обрели бессмертие, но одновременно биотехнологический прогресс поставил их на грань вымирания. Наноботы копируют себя и развиваются по собственной воле, а контакт с внеземной жизнью неизбежен. Само понятие личности теперь получает совершенно новое значение. В таком мире пытаются выжить разные поколения одного семейного клана. Его основатель когда-то натолкнулся на странный сигнал из далекого космоса и тем самым перевернул всю историю Земли. Его потомки пытаются остановить уничтожение человеческой цивилизации. Ведь что-то разрушает планеты Солнечной системы. Сущность, которая находится за пределами нашего разума и не видит смысла в существовании биологической жизни, какую бы форму та ни приняла.

Чарлз Стросс

Научная Фантастика