Пролунав пекельний скрегіт, гуркіт — Захисник здригнувся від зіткнення зі смерчем. Інженерові на мить здалося, що башточка Захисника падає на нього. Машина застогнала, затанцювала на всіх амортизаторах, броня загула, наче дзвін, затріщала, мовби лопаючись уздовж і впоперек. Екран на мить потемнів і знову прояснився. Гуркіт не припинявся — здавалося, сотня пекельних молотів люто гупає по верхній кришці. Потроху цей оглушливий гуркіт слабшав, удари дедалі ставали повільнішими, кутастий важіль ще кілька разів зі свистом розітнув повітря, і раптом броня задрижала від глухого протяжного скреготу металу, що падав на неї, і кілька «лап», ліниво скорочуючи свої павучі суглоби й знову їх випростуючи, лягли перед самісіньким носом Захисника. Одна з них іще ледь помітним рухом розмірено барабанила в броню, немовби погладжуючи її; та нарешті й вона застигла непорушно. Інженер спробував зрушити з місця, проте гусениці лише на якісь півметра просунулися вперед, заскреготали й заклинилися. Він увімкнув задній хід — і Захисник поїхав. Повільно, орючи грунт уламками, які волоклися ззаду, машина сунулася, наче рак; нарешті її відпустило, метал дзенькнув, і звільнена машина рвучко стрибнула назад.
На тлі гаю, що й досі був охоплений вогнем, усі троє побачили тридцятиметрового розчавленого павука; кукса одного з важелів іще конвульсивно дряпала грунт. Між довгими вугластими кінцівками висіла рогата куля; вона була відкрита, і з неї вискакували срібні постаті.
Інженер машинально перевірив, чи немає когось на лінії пострілу, й натиснув педаль. Пролунав гуркіт. Нове сонце спалахнуло на галявці. Уламки павука з виттям і свистом розлетілися навсібіч, у центрі здійнявся стовп киплячої глини, піску, легких, мов солома, пластівців кіптяви. Інженер зненацька відчув слабість, його замлоїло, холодний піт котився в нього по спині, як вода, заливав обличчя. Занімілою в одну мить рукою він ухопився за важіль і раптом почув Лікарів крик:
— Повертай, чуєш? Повертай!!
З охопленої вогнем улоговини вдарив червонястий дим, немовби там, де досі стояв гай, вибухнув вулкан, киплячий шлак стікав по схилу, огортаючи полум’ям рештки прим’ятих заростів.
— Та повертаю, — прошепотів Інженер, — повертаю…
Але він не рухався. Краплі поту все ще котилися по його обличчі.
— Що з тобою? — ніби з далекої далечі, долинув до нього Лікарів голос, він побачив над собою його обличчя, труснув головою й широко розплющив очі.
— Що зі мною, питаєш? Нічого, нічого, — промимрив він.
Лікар знову відкинувся назад.
Інженер увімкнув двигун. Захисник здригнувся, розвернувся на місці й поповз угору тією самою дорогою, якою з’їхав сюди. Лікар і Хімік нічого не чули, бо всі звуки тонули в гуготінні велетенської пожежі, яка шуміла, мов океан.
Єдина фара — центральний прожектор вийшов з ладу під час зіткнення — знову освітила повалені, перемішані з мертвими тілами статуї. І ті, і ті вкривав сірий, металічний наліт. Захисник проїхав між уламками двох білих статуй і звернув на північ. Мов корабель, що входить у воду, він розітнув і поклав на боки зарості, які хрустіли під гусеницями, кілька блідих силуетів панічно втекли з смуги світла; швидкість зросла, машину кидало на нерівностях, Інженер важко дихав і дедалі міцніше стискав щелепи, щоб подолати млість — перед очима в нього й досі кружляли пластівці кіптяви — все, що залишилося від срібних фігурок, які вистрибували з рогатої кулі. Попереду зажовтіла глиниста виїмка схилу. Захисник задер лоб і поліз угору; пружне віття стьобало по броні, гусениці скреготали по чомусь невидимому, машина мчала дедалі швидше, — то вгору, то вниз, — перетинала неглибокі яри, перестрибувала через круті балки, пробивалася крізь густі зарості; наче таран, вона пройшла крізь гай павучих дерев, їхні колючі черевця бомбардували броню безсильними, м’якими ударами, з жахливим тріском і сичанням перемелювалося бадилля й гілля. На задніх екранах усе ще стояла заграва пожежі. Але вона поступово гасла — й нарешті все огорнула суцільна пітьма.
12
Через годину Захисник мчав уже рівниною. Стояла чорна зоряна ніч, повз машину, яка рівномірно гула, пролітали обрідкуваті зарості; нарешті зникли останні кущі й не було вже нічого, крім довгих положистих пагорбів, які, здавалося, оживали й хиталися під світлом єдиної фари. Захисник стрімко вихоплювався на них, немовби хотів злетіти в повітря, сидіння м’яко погойдувалися, свист гусениць нагадував звук свердла, яке люто вгризається в метал, стрілки приладів горіли рожевим, оранжевим і зеленим світлом. Інженер, нахилившись аж до самого екрана, шукав на ньому вогник ракети.