Соляріс. Едем.

Це були протоколи вже проведених досліджень. З них я довідався, що Океан протягом чотирьох днів піддавали опроміненню в пункті, розташованому за тисячу чотириста миль на південний схід від теперішнього місця розташування станції. Для мене це виявилося цілковитою несподіванкою — адже застосування наджорстких рентгенівських променів заборонено конвенцією ООН через їхній згубний вплив. Я був абсолютно певен, що ніхто не звертався на Землю з проханням дозволити такі експерименти. Підвівши голову, я раптом побачив у дзеркалі прочинених дверцят шафки власне відображення, мертвотно-бліде обличчя й темні окуляри. Кімната, яка палахкотіла білим і голубим сяйвом, мала дуже неприродний вигляд; та ось пролунав протяжний скрегіт, і ззовні ілюмінатори закрили герметичні заслінки; в кімнаті зробилося темно, потім спалахнуло штучне світло, яке тепер здавалося неймовірно тьмяним. Ставало дедалі гарячіше, почулися розмірені звуки кондиціонера, що скидалися на відчайдушне скиглення — холодильні установки станції працювали на повну силу. А проте спека ставала ще задушливішою.

Раптом за дверима залунали кроки. Хтось ішов коридором. Двома нечутними стрибками я опинився біля дверей. Хода сповільнилася й стихла. Той, хто йшов, зупинився під дверима. Ручка повільно повернулася. Я інстинктивно схопив її й притримав. Натиск не дужчав, але й не слабшав. Той, за дверима, певно, як і я, намагався не зчиняти шуму. Якийсь час ми обидва трималися за ручку. Раптом вона підскочила в моїй долоні — її відпустили. За дверима знову почувся слабкий шерех — той, хто намагався їх відчинити, пішов геть. Я ще трохи постояв, наслухаючи, але в коридорі панувала тиша.

ГОСТІ

Я квапливо склав учетверо й сховав у кишеню Гібарянові нотатки. Обережно підійшов до шафи й зазирнув усередину: весь одяг було зіжмакано й зсунуто в один куток, немовби там хтось тільки-но ховався. З-під стосу паперів на підлозі стирчав ріжок конверта. Я підняв його. На конверті стояло моє ім’я. У горлі в мене раптом пересохло. Зробивши над собою зусилля, я розірвав конверт і розгорнув маленький аркушик.

Своїм чітким і дуже дрібним почерком Гібарян занотував: «Ann. Solar. Vol. I. Anex, а також Vot Separat.[2] Мессенджера в справі F; «Малий Апокриф» Равінцера». І все. Більше ні слова. Почерк свідчив, що писали записку поспіхом. Може, це було якесь важливе повідомлення? Коли Гібарян це написав? «Треба негайно піти до бібліотеки», — подумав я. Про те, що є додаток до першого тому «Соляристичного щорічника», я знав, але жодного разу не розгортав його, бо він мав суто історичну цінність. Однак ні про Равінцера, ні про його «Малий Апокриф» я ніколи навіть не чув.

Що робити?

Я вже запізнювався на чверть години. Від дверей я ще раз окинув поглядом усю кімнату й тільки тепер помітив вертикально прикріплене до стіни складане ліжко, яке затуляла розгорнена карта Соляріса. За картою щось висіло. Це був кишеньковий магнітофон у футлярі. Я вийняв апарат, футляр почепив на місце, а магнітофон засунув у кишеню, попередньо глянувши на лічильник і впевнившись, що касета використана майже до кінця.

Заплющивши очі, я ще якусь секунду постояв біля дверей, напружено вслухаючись у тишу, що панувала в коридорі. Жодного звуку. Я обережно прохилив двері: коридор видався мені чорною безоднею; тоді я зняв темні окуляри й побачив тьмяне світло світильників під стелею. Зачинивши за собою двері, я повернув ліворуч, до радіостанції.

Я наближався до круглої камери, від якої, ніби спиці колеса, навсібіч розходилися коридори; поминаючи якийсь вузький бічний прохід, що вів, здається, до душових, я раптом побачив велику, невиразно окреслену постать, яка майже зливалася з напівмороком.