Соляріс. Едем.

— Там, на вершині, щось є! — вигукнув раптом Координатор.

І справді: на тлі неба на пагорбі ворушився якийсь предмет невизначеної форми й раз по раз посилав сліпучі спалахи; за кількасот метрів від вершини люди розпізнали в ньому щось схоже на низький купол, який обертався довкола осі й боки якого були вкриті дзеркальними секторами, що відбивали то проміння сонця, то фрагменти довколишнього пейзажу.

Ведучи поглядом уздовж лінії пагорбів, люди помітили ще одну подібну споруду, точніше, здогадалися про її існування з рівномірних спалахів і мерехтіння. Іскристих цяток ставало дедалі більше — вони з’являлися на вершинах через рівні інтервали аж до самісінького обрію.

З вершечка пагорба люди могли нарешті зазирнути в глиб невидимого досі простору.

Плавний спуск переходив у хвилясті поля, через які бігли довгі шеренги шпичастих щогл. Найдальші з них губилися біля підніжжя блакитної конструкції, що мріла аж на обрії. Над ближчими з них повітря виразно вібрувало вертикальними стовпами, немовби було сильно нагріте. Поміж рядами щогл вилися десятки борозен, які то сходилися в пучки, то розбігалися, то перетиналися й вели всі в один бік — до східного обрію. Там блідою, розмазаною мозаїкою неправильних зламів, підвищень, золотистих і сріблястих шпилів вимальовувалася безліч споруд, які завдяки значній відстані злилися в голубувату, мінливу масу. Небосхил у тому напрямку був трохи темніший, подекуди до нього підіймалися струмені молочної пари й розпливалися грибом у тонкому шарі чи то імли, чи то хмари, в якій, добре напруживши зір, можна було розгледіти чорні дрібні цяточки, котрі то розгорялися, то згасали.

— Місто… — прошепотів Інженер.

— Я бачив його… тоді… — так само тихо сказав Координатор.

Вони почали спускатися вниз. Перша шеренга щогл чи стовпів перетнула їм шлях біля кінця схилу.

Щогли входили в грунт конусними втулками з чорною, як смола, поверхнею. За якихось три метри від поверхні втулка кінчалася, і далі йшов напівпрозорий стовп з центральним лискучим стержнем, повітря вгорі сильно вібрувало, й чулося розмірене глухе сичання.

— Якийсь гвинт, чи що? — напівзапитуючи мовив Фізик.

Спершу обережно, а відтак дедалі сміливіше люди почали торкатися конусної основи щогли. Вона зовсім не вібрувала.

— Ні, там ніщо не крутиться, — сказав Інженер. — Не чути ніякої тяги. Це якийсь емітер чи щось…

Далі вони посувалися місцевістю з плавними, неглибокими складками. Місто вже давно зникло з очей, але заблудитися тут було неможливо, бо не тільки довгі шпалери стовпів, а й численні борозни посеред поля вказували напрямок. Час від часу в той чи інший бік проносився сяючий обертовий клубок, однак щоразу на такій великій відстані, що люди й не пробували ховатися.

Попереду оливково-жовтою плямою затемнів гай. Спершу люди хотіли йога обійти, прямуючи вздовж лінії щогл, але йому не видно було кінця-краю ні в один, ні в другий бік, і, обходячи його, вони невідомо наскільки подовжили б собі шлях, через те вирішили йти навпростець через зарості.

З усіх боків їх оточили дерева-легені. Висхле, пузирчасте листя, яке неприємно рипіло під ногами при кожному кроці, вкривало поверхню, порослу трубчастими рослинами й білястим мохом. То тут, то там між товстим, грубим корінням висовувалися маківки блідих м’ясистих квітів з колючками, які стирчали з осердя, наче голки. По товстій корі стовбурів стікали краплини запашної живиці. Інженер, який ішов попереду, раптом сповільнив ходу й неохоче мовив:

— Хай йому грець!! Не треба було сюди забиватися.

Серед дерев виднівся глибокий рів, його глинисті стінки були вкриті фестонами довгих змієподібних лишайників. Люди надто далеко заглибилися в ліс, щоб вертатися тепер назад, і через те сповзли по стінці, обвитій гнучкими ліанами, на дно, де дзюрчав тоненький, мов ниточка, струмок. Протилежний схил рову був дуже крутий, і вони пішли по його дну, шукаючи місця, де можна було б видертися нагору. Так вони пройшли якусь сотню кроків. Западина раптом розширилася, її береги знизилися, трохи посвітлішало.

— Що це? — сказав раптом Інженер і змовк.

Подих вітру приніс солодкаво-нудотний запах. Люди зупинилися, їх то заливала злива сонячних зайчиків, то огортала пітьма, по вершечках високих дерев прокочувалися глухі хвилі дихання.

— Там щось є, — прошепотів Інженер.