Смарагдова книга

«Я в тебе закохався», — сказав Ґідеон, напустивши серйозного вигляду, він дивився мені просто в очі. Я теж не могла відвести від нього погляду і вірила кожному його слову! Сльози з новою силою заструмували по моїх щоках, я вже не могла зосередитися на словах Леслі.　

— …Але я сподівалася, що це довгий лист або, наприклад, щоденник, що пояснив би нам усе, що від тебе приховують, чи навіть трохи більше. Тоді ми не мусили б сушити голову та склали б справжній план дій…　

Такі очі потрібно заборонити. Чи принаймні видати закон, який вимагав би від хлопців із такими гарними очима надягати сонячні окуляри. Крім хіба що тих, кого для рівноваги природа наділила вухами-локаторами або чимось таким…　

— Ґвен? Ти що, знову ревеш?　

Інтонація Леслі була достоту як у місіс Каунтер, нашої вчительки географії, коли та вичитувала учня, що забув домашнє завдання.　

— Це нікуди не годиться! Час би припинити ятрити незагоєні рани. Нам потрібна…　

— Ясна голова! Твоя правда.　

На превелику силу я постаралася витіснити зі своїх думок прекрасні очі Ґідеона і надати своєму голосу трохи більше впевненості. Я мусила заради Леслі. Зрештою, саме вона підтримувала мене в ці важкі дні, не вимагаючи жодних пояснень і не вигадуючи якихось відмовок. Перш ніж їй це набридне, треба конче сказати, як я тішуся, що вона в мене є. (Ну і що з того, якщо я ще трішки поплачу, цього разу від розчулення.)　

— А я тішуся дужче! — запевнила мене Леслі. — Яким би нудним було моє життя без тебе.　

Коли вона поклала слухавку, на годиннику була майже дванадцята. На кілька хвилин я справді почулася краще, але зараз, десять хвилин по третій, мені вкотре хотілося зателефонувати їй і ще раз поскиглити.　

Насправді я зовсім не була плаксою, але зараз страждала від кохання, вперше в житті. По-справжньому страждала.　

Решта проблем відступили на другий план. Навіть виживання здавалося мені справою другорядною.　

І якщо вже зовсім відверто, то думати про смерть було навіть трішки приємно.　

Зрештою, я буду не першою, кого занапастила любов. Та й компанія у мене нівроку: Русалонька, Джульєтта, Покахонтас, дама з камеліями, мадам Батерфляй, — а тепер до них приєднаюсь і я, Ґвендолін Шеферд. Було б непогано, однак, відмовитися від фатального удару кинджалом у серце. Я почувалася такою роздавленою, що цілком могла б померти від сухот, а це значно вишуканіше. Бліда й вродлива, як Білосніжка, я спочиватиму на ліжку, волосся гарно розметається по подушці. Ґідеон упаде переді мною навколішки і гірко застогне, що ж він накоїв, ех, якби він тільки прислухався до моїх останніх слів…　

Але спочатку мені конче треба в туалет.　

М’ятний чай із великою кількістю цукру та лимоном був у нашій родині такими собі ліками проти страждань, а я видудлила цілий чайник цього напою. Тож тільки-но я ступила на поріг, як мама вмить помітила, що зі мною щось коїться. І то не дивно, бо через рясні сльози мої очі почервоніли, як у кролика-альбіноса. Навряд чи вона повірила б історії, буцімто дорогою додому зі штабу Вартових, просто в лімузині, мене змусили різати цибулю — її Ксемеріус придумав для мене замість відмовки.　

— Вони образили тебе, ці кляті Вартові? Що трапилося? — запитала вона і на цих словах утнула штуку, в одну мить прибравши вигляду жалісливого і водночас лютого. — Я вб’ю Фалька, якщо тільки…　

— Ніхто мені нічого не заподіяв, мамо, — похапцем запевнила її я. — Усе гаразд.　

— Вона ж не сліпа! Ти чому не розповіла про цибулю? Ніколи ти мене не слухаєш! — Ксемеріус уп’явся кігтиками в мостину. Він являв собою маленьку фігурку, що колись прикрашала ринву. У Ксемеріуса були великі вуха, кажанячі крила, довгий лускатий драконячий хвостик, а на котячій голівці стирчало двійко ріжок. Як на те, вигляд він мав значно миліший, аніж його думки, але ніхто, крім мене, Ксемеріуса не бачив і не чув його безсоромних зауважень, отож і присупонити його теж не було кому. Демонів і привидів я могла бачити змалечку, а ще розмовляла з ними, але завжди вважала це лише дивною особливістю, з якою мусила миритися. Проте згодом з’явилася ще одна — набагато химерніша.