Смарагдова книга

Я було хотіла допомогти йому перев’язати краватку (щодо цього шкільні правила були суворі), та він знову поклав руку на талію Леслі й радісно мовив:　

— А ти розповіла Ґвендолін, що ми розгадали координати скарбу з вашого геокешингу[7]? Вона знайшла його?　

— Атож, — коротко кинула Леслі. Мені впало у вічі, що цього разу вона намагається відкараскатися від Рафаеля.　

— І яке ж нове завдання у вашій грі, Mignonne[8]?　

— Це, власне, зовсім не гра… — почала було я, але Леслі мене перебила:　

— Дуже шкода, Рафаелю, але ти виходиш з нашої гри, — відрубала вона.　

— Чому? Як на мене, це дуже несправедливо!　

Мені це теж здавалося несправедливим. Зрештою, не існувало жодної гри, з якої ми могли б вигнати бідолашного Рафаеля.　

— Леслі просто хотіла сказати, що…　

Леслі враз мене перебйла:　

— Так, життя частенько несправедливе, — зауважила вона геть байдужим тоном, на який тільки була здатна. — Подякуй за це своєму братові. Певно, ти й сам здогадуєшся, але я розвію твої сумніви: у цій грі ми з вами по різні боки. Отож ризикувати ми не будемо, щоб ти раптом не злив інформацію Гідеону, який, до речі, виявився останнім гів… виявився не надто хорошою людиною, загалом.　

— Леслі! — У неї що, геть стріха відлетіла?　

— Пардон!

Невже ця гра має якийсь стосунок до мого брата і мандрів у часі? — Рафаель прибрав руки і закляк на місці. — Тоді дозвольте запитати, що він вам зробив?　

— Не треба вдавати, ніби ти про це ні сном ні духом, — гарячкувала Леслі. — Певно, ви з Ґідеоном усе перетираєте язиком, — вона підморгнула мені. Я ж у відповідь лише здивовано кліпала.　

— Та ні ж! — скрикнув Рафаель. — Нам взагалі ніколи спілкуватися! Ґідеон весь час бігає із якимись таємними дорученнями. А коли повертається додому, то відразу сідає за таємні документи. Або, наприклад, лежачи витріщається на таємні дірки на стелі. Або й ще гірше: прилітає Шарлотта і нудить.　

Він мав такий нещасний вигляд, що я мало не простягнула йому руку, надто коли він пошепки додав: «А я думав, що ми друзі. Учора ввечері мені здалося, що нам добре разом».　

Леслі (може, краще назвати її «моя подруга-морозилка»?) лише знизала плечима.　

— Так, учора ввечері було нівроку. Але ж ми знаємо одне одного без року тиждень, давай відверто. Яка ще там дружба?　

— Отже, ти просто використовувала мене, щоб визначити ці координати? — Рафаель пильно дивився на Леслі, сподіваючись, напевно, що вона заперечуватиме.　

— Я вже говорила, життя часто буває несправедливим.　

Певно, Леслі вирішила на цій ноті згорнути нашу розмову і потягла мене далі.　

— Ґвен, поквапся, — кинула вона. — Сьогодні місіс Каунтер роздає теми рефератів. А мені зовсім не хочеться досліджувати повені в східній частині дельти Ганґу…　

Я обернулась на геть спантеличеного Рафаеля. Він спробував застромити руки в кишені й виявив, що кишень у шкільній формі немає.　

— Ох, Леслі, ти тільки глянь! — сказала я.　

— …або різні племена з тарабарськими назвами.

Я вчепилася в її руку так само, як кілька хвилин тому Синтія вчепилася в мою.　

— Що таке, сонечко? — прошепотіла я. — Чому ти вирішила так його відштовхнути? Це що, частина плану, про який я нічого не знаю?　

— Я лише намагаюся бути обережною, — Леслі влипла очима в дошку оголошень. — О, дивись! Нова агенція з прикрас і дизайну інтер’єрів. До речі, про прикраси… — вона попорпалась у блузці та дістала тонкий ланцюжок, — ти тільки глянь. Пам’ятаєш, перед тим як мандрувати в часі, ти дала мені цей ключ, і я ношу його як підвіску, круто, так? Якщо мене запитують, я кажу, що це ключ від мого серця.　

Спроба відволікти мою увагу була невдалою.　

— Леслі, Рафаель не винен, що його брат такий свинтус. Як на мене, йому можна вірити, він геть нічого не знає про таємні доручення Ґідеона. Він нещодавно приїхав до Англії, тільки-но прийшов у нашу школу, нікого тут не знає…　

— Не хвилюйся, він знайде достатньо людей, які дбатимуть про нього, варто лише захотіти. — Леслі затято дивилася повз мене. На її носі танцювали веснянки. — Ось побачиш, завтра він про мене вже й не згадає, знайде іншу «любоньку».　

— Так, але… — Тільки коли щоки Леслі красномовно почервоніли, до мене, нарешті, дійшло. — О, тепер розумію! Ти поводишся так не через Ґідеона, ні, ти просто боїшся, що закохаєшся в Рафаеля!　

— Маячня. Він навіть не в моєму стилі!　

Авжеж. Це все пояснює. Зрештою, Леслі була моєю найкращою подругою, ми знали одна одну цілу вічність. Тож хай розказує свої казки комусь іншому. Наприклад, Синтії.　

— Ходімо, Лес. Перед ким ти прикидаєшся?　

Я засміялася.　

Леслі нарешті відліпилася поглядом від оголошень і усміхнулася мені.　

— Ну й нехай! Сама подумай, що буде, коли наш із тобою мозок розм’якне від гормональних перепадів! Недозволенна розкіш, навіть на мить! Досить уже того, що одна з нас не зовсім при собі.　

— Щиро дякую.　

— Але так і є! Ти тільки й думаєш про Ґідеона, тому ніяк не збагнеш серйозність ситуації. Тобі потрібен хтось з ясною головою. І цим кимось буду я. Нізащо не дозволю цьому французу мене звабити, хоч як!　

— Ох, Лес! — я ні з того ні з сього кинулась їй на шию.