Шовковий шнурок

Нарешті всі десь позникали, і Кара-Мустафа лишився у великій тронній залі сам. Якусь хвилину постояв, а потім поволі попростував до високих позолочених дверей, обабіч яких на чатах стояли два чорнолиці велетні-нубійці.

В ту ж мить крізь відчинені вікна з двору долинули протяжні співи ріжків. Ударив тулумбас.

Позолочені двері розчинились – і до зали увійшов султан Магомет. Його супроводжував тільки один придворний – головний євнух.

Кара-Мустафа мовчки вклонився і, швидко випроставшись, очолив цю невеличку процесію.

Перед ними безшумно розчинялися двері. Сторожа брала на караул. Коли проходили анфіладою кімнат, до них приєдналися: шейх-уль-іслам, візирі, радники, паші, чауші. Незабаром сотні придворних уже супроводили «намісника бога на землі».

У третьому дворі сералю султанові підвели білосніжного кра-сеня коня. Кілька найближчих яничарів миттю кинулися наперед, зігнули спини, утворивши живі сходи. Султан зійшов по них і сів у сідло.

Знову пролунав грім барабанів. Відчинилися ворота другого й першого двору – і процесія рушила. Заспівали зурни, флейти, ріжки. Загримкотіли тулумбаси. З тисяч горлянок вирвався крик: «Уй я уй!»

Першими з воріт Топ-капу вийшли чотириста яничарів при повному озброєнні, у красивих парадних шапках.

Тисячні натовпи, що запрудили вулиці й майдани, розступилися перед ними, утворюючи широкий прохід. Рослі дужі яничари, не церемонячись, розштовхували тих, хто забарився і вчасно не відійшов убік, або давали міцного тумака межи плечі – аж ті летіли сторчака. Однак потерпілі не ображалися, а, підхопившись, знову витріщалися на пишне, строкате й бучне видовище.

Яничари з охоронних орт хизувалися дорогим одягом, барвистими шовковими поясами, різномасною, але теж дорогою зброєю і відрізнялися один від одного шапками. У одних вони були з білого сукна без ніяких прикрас, у других – жовті у третіх – сині, прикрашені сріблом, у четвертих – прикрашені золотом або самоцвітами, що грали проти сонця всіма барвами веселки.

За яничарами вийшов загін охоронців-силачів. Потім виїхали яйабаші – кінні охоронці, в срібних касках, на яких тріпотіли золототкані плюмажі. В руках вони тримали напоготові луки й стріли.

За яйабашами з'явилися пишно вдягнуті, у височенних долбандах чауші та чаушбаші. їхні баскі коні були покриті парчевими попонами, уздечки сяяли позолотою, а сідла – сріблом.

Не встигли стамбульські обивателі подивуватися такому багатству, як виступили люті на вигляд скороходи-пайєки, до пояса голі, мускулисті, з шаблями і ятаганами наголо, ладні накинутись на ворогів падишаха, мов голодні собаки. На головах у них відливали сріблом і позолотою круглі, мов корони, шоломи.

А вже потім з'явилися стамбульські вельможі – аги й заїми паші, два кази-аскери, муфтії. На тонконогих арабських скакунах гордо сиділи візир!

На деякій відстані від них ішов пішки – так велів звичай і придворний етикет – великий візир Кара-Мустафа.

За ним їхав падишах.

Чудовий білий кінь, розпустивши пишного хвоста, ледве торкався копитами землі. Його сідло, чапрак і вся збруя ряхтіли щирим золотом, перлами й самоцвітами.

Осліплені цим багатством, вигукуючи «уй я уй», люди не могли відірвати очей від коня, що ніс на собі «тінь бога на землі» «падишаха всесвіту».

Султан Магомет Четвертий, сорокарічний, злегка обважнілий чоловік з м'яким невиразним обличчям, сидів на коні звично, як природжений наїзник, – недарма він мав пристрасть до верхової їзди і полювання. Одяг на ньому був такий розкішний і так густо всіяний золотом, перлами та самоцвітами, що, здавалося, то не одяг, а саме сонце. Особливу увагу привертав до себе султанський долбанд з двома плюмажами, усіяний безліччю коштовних камінців, кожен з яких був вартий цілого маєтку.

Зразу за султаном їхали два бородаті богатирі з шаблями при поясах, ятаганами, луками і сагайдаками, з яких виглядали пучки стріл. Кожен з них держав напоготові важкий боздуган з блискучими крицевими гостряками. Позаду йшли державні казнадари і головний євнух.

До самої мечеті Сулейманіє, де султан, зійшовши з коня, вклонився пам'яті своїх попередників, падишахів минулих епох, та до Ая Софії, де було відправлено сер халіфа – султанський намаз, хвилювалося неоглядне людське море. В міру наближення султана тисячні натовпи з вигуками «уй я уй» падали на коліна, а потім схоплювалися і сунули слідом за кортежем, топчучи тих, хто мав необачність спіткнутись і опинитися під ногами…

Після намазу, коли, повернувшись до сералю, султан зійшов з коня і зник у покоях мобейну, його величезний почет хутко розтанув. Яничари розійшлися по своїх сейбанах, придворні вельможі роз'їхалися по домівках, а прості городяни, натішившись блискучим видовищем, заклопотано брели вулицями міста, повертаючись до буденних справ.

З найвищих сановників у палаці залишилися тільки найближчі до султана люди – головний євнух та великий візир.