Шовковий шнурок

У старої служки і в євнуха розпогодилися лиця. Вони ждали, що ця примхлива красуня кричатиме на них, як робила вже не раз, тупотітиме ногами, виштовхуватиме з кімнати. А воно, бач, пронесло! І якщо аллах не скаламутить розуму цій дівчині, то вона ще, чого доброго, і вигородить їх перед великим візиром… Фатіма, подаючи страву, вже й рота було розкрила, щоб натякнути їй про це, але Златка випередила її.

– А тепер – ідіть! Я хочу залишитися сама… Поїм і ляжу спочивати… Щоб не турбували мене!

Джаліль і Фатіма поспішно вийшли з кімнати. Златка зачекала, поки їхні кроки заглухнуть вдалині, а потім

упала на тахту, і з и очей полилися сльози радості.

– Арсенчику, любий мій! Ти знову біля мене! Яка я щаслива! Тепер мені не так страшно, я буду спокійна, бо знаю, що ти кохаєш мене, любий мій!

Вона довго лежала непорушне, мріючи про ту щасливу хвилину, коли доля знову з'єднає її з Арсеном. Забула про їжу, що стояла на розісланому килимі, про біль у руці, про осоружного великого візира – про все на світі! Перед очима стояв Арсен – посуворілий, потемнілий, але такий дорогий і жаданий!

Непомітно минув час, і Златка заснула.

Прокинулася від неприємного почуття, що хтось дивиться на неї. Серце тривожно забилося – і вона підвелася.

Посеред кімнати стояв Кара-Мустафа. Руки схрещені на гру^ дях. Чорна борода рівною довгою лопатою лежить поверх рук, яскраво вирізняючись на тлі білого одягу. А палаючі очі, здається, пронизують наскрізь і заглядають у саме серце.

Златці стало не по собі. Вона мовчки вклонилась і опустила голову.

– Що трапилося, пташко? – спитав Кара-Мустафа. – Чому ти кинулася у вікно? Тебе хтось налякав?

– Ні, мене ніхто не налякав, ефенді, – знову вклонилася Златка. – Я просто не хотіла їсти… Як бачите, я й досі не доторкнулася до їжі.

Кара-Мустафа ковзнув поглядом по незайманих мисках.

– Але ж треба їсти, голубко. Мені не потрібні кістляві або сухотні жінки в гаремі… Чи, може, готують несмачно?

– Ні, готують смачно, ефенді, і Фатіма з Джалілем припрошують, але… – Златка замовкла і сумно подивилася на великого візира.

– Що – але? Кажи, не бійся! – Кара-Мустафа підійшов і взяв дівчину за руку. – Я виконаю твоє бажання!

Златка хотіла висмикнути руку, та в останню мить утрималась. Подумала: а чому б не скористатися з ласки Кара-Мустафи? І вголос мовила:

– Хіба ж захочеш їсти, коли сидиш у цих чотирьох стінах, як у тюрмі? Зовсім знудьгувалася тут, за гратами…

Кара-Мустафа пильно глянув на дівчину. Погляд його потеплів.

– Я скажу Джалілю і Фатімі, щоб водили тебе на прогулянку – в сад, на море…

– Дякую, бейефенді, – щиро зраділа Златка, бо відкривалася можливість під час прогулянки зустріти Арсена чи Ненка і передати їм звісточку про себе.

І раптом, ніби читаючи її думки, Кара-Мустафа ошелешив її несподіваним запитанням:

– Скажи, голубонько, тобі знайомі ті два чорбаджії, що йшли зі мною?

Златка відчула, як під ногами у неї похитнулася підлога. Що помітив великий візир? Невже здогадався, що розбила вона вікно неспроста?

– Ні, я їх не знаю, – відповіла якомога спокійніше, хоча голос зрадливо затремтів. – Звідки б я знала чорбаджіїв, що ходять з вами, бейефенді?

– Вся справа в тім, що це не прості чорбаджі!… Вони довгий час служили в Немирові у гетьмана Юрія Іхмельніскі. Тож ти могла їх там зустрічати.

– Може, й зустрічала, але не пам'ятаю, – вже більш упевнено відповіла Златка, зрозумівши, що Кара-Мустафа нічого підозрілого не помітив у поведінці Арсена і Ненка, а тільки був здивований і вражений її вчинком. – У гетьмана служило багато яничарських чорбаджіїв і татарських мурз… Я добре запам'ятала тільки того, що викрав мене і одвіз паші Галілю, але він не турок, а урус.

Кара-Мустафа, здається, залишився задоволений Златчиною відповіддю, бо на якийсь час замовк, тільки пильно дивився на дівчину, милуючись її красою, а потім легенько потиснув їй руку і спробував притягти до себе в обійми.

Златка делікатно звільнилась і відійшла до вікна. Кара-Мустафа подався був за нею, але передумав і зупинився.

– Ти дикунка, дівчино… Миле дикувате звірятко! Та, мабуть, я за це тебе і покохав… Прийде час – і ти станеш моєю! Хай допоможе мені аллах!

Златка зіщулилась від тих слів, мов від удару біічем, і схилила голову. Та в серці все одно бриніла радість. Ні, не твоєю, візире! Арсеновою або нічиєю!

Увечері того ж дня Кара-Мустафа знову попростував до вежі, але на цей раз піднявся нагору. Не стукаючи, відчинив двері й зупинився у просторій круглій кімнаті з вузькими вікнами-бійницями, що виходили на всі чотири сторони світу. Кімната була захаращена різними незвичайними для палацу речами – невеликою жаровнею, череп'яними тиглями, скляними колбами і трубками книгами, картами земної й небесної сфери, банками і горщиками з камінням, порошками та рідинами…

Тут жив ломбардіець П'єтро, лікар і астролог, колишній раб-весляр на галері, якого Кара-Мустафа за чималі гроші викупив у казни.

П'єтро лежав на дивані і, присунувши до узголів'я свічку, читав книжку. Побачивши в дверях високого гостя, миттю схопився і закляк у низькому поклоні.