Широкий шлях

- У нас, у бабiв, є така примiта, що коли перше нiж зайти до породильницi в хату та заглянеш знадвору у вiкно, то в хатi побачиш долю народженого. Коли я заглянула у ваше вiкно, то аж обiмлiла. Скiльки я бабую - не доводилось бачити такого. Не знаю, чи й казати.

Баба позирнула на дiвчинку i замовкла.

Мати до малої:

- А ти не дослухайся, Катре, спи! - Далi мати й стогнать перестала: - I що ж ви, бабусю, побачили? Баба стишила голос.

- А побачила я - сидить за столом повно всякого панства, а помiж панством - мужик, стоїть, вичитує щось iз паперiв. А вони на нього кулаками махають, а пiдiйти бояться. Коли це, де не вiзьмись, щось таке, як цар у коронi, та як не схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию... Я, кажу, так i обiмлiла i дивитись далi побоялась... Так бач, що виходить, виросте твiй син неабияка людина - буде змагатись з панами та з царями... А за що - сама догадайся. Кажуть же, що народиться такий, що волю в панiв однiме... Хто знає - може, це й вiн.

- Волю? Мiй синочку! Рости ж та набирайся сили.

- Оце я тобi кажу, Катре, а ти щоб про це нiкому нi слова, бо довiдаються, борони боже, пани - i вирости не дадуть - iз свiта зживуть.

Далi до дiвчинки:

- Чи ти чула, Катре, що я казала?

Мала Катря прикинулась, що спить.

II

Минає рiк. Батько й мати на панщинi, Катерина, сама ще недоросла, зв'язана з малим Тарасом, як ланцюгами; сповивала, колихала, пiсень спiвала, запихала дитячий плач куклою, по кутку носилася з ним, як iз цяцькою. Проте сама нянька ще дитина - хочеться з подругами в баштана на шляху погуляти, побiгати у ворона, в квача. Посадить малого на вигонi, в ромашках, у ту ямку, що вирили хлопцi, граючи в дуки, накаже, посварившись пучкою: "Сиди ж менi i не вилазь, поки не прийду". Вiтром майнула до гурту, де аж курiла гульня, - про хлопця забула зразу. I сидить воно саме-самiсiньке, як одiрваний од гiлля листочок, спозирає сине небо, зграї на ньому галок... Сонце грiє, ромашки пахнуть, аж чхається, - хороше, як у купелi. I маленьке замахає до сонця ручками, засмiється, загуцає, мов до сонця летiти хоче на руцi або само сонце його витягає з пахучих бур'янiв. А тим часом тута ж поблизу блукає в бур'янi i дитяче лихо, хрюкає, хрумає спориш. Висунулась, зарохкала, бочком наближається до хлопця. Дивиться хижими, червоними брудними очима. Хто змiряє горе маленького серця: у плач, у крик! - нiхто не бачить i не чує, мов опинився у лiсових нетрях iз брудним, диким звiром один на один. Не чекай допомоги. I малий одразу замовкає, брiвки нахмурились, в очицях мов сонячнi iскри заграли, засвiтився гордий бляск людини, ромашкою б'є тварину по писковi: "Чу-чу, свиня!" Лукава тварина не виносить бляску розумних очей, злякано обходить, починає щипати морiжок, мов i не вона. Минає час, знову западає зневiр'я в дитяче серце - починає плакати, знову набирається смiливостi свиня, чапає до хлопця. Знову змовкає плач: "Чу-чу, свиня!" Довго тягнеться ся дитяча мука, i нiхто того не бачить i не чує. Катря, щира його нянька, теж за щирою гульнею на шляху згадала про малого тiльки тодi, як з поля показалась череда. Одкрила широко очi, ляснула в долонi: "А де ж моя дитина?" Насилу пригадала. Вiтром полетiла в ромашки до дуки: сидить. Уже й слiз йому немає - мовчить. Тiльки очицi набрякли вiд слiз i все личко вивожене в сльози. Тiльки побачило над бур'янами голову Катрi - де тi й сльози взялись, - як ручаї. Зрадiло! 3 плачем, з докором, iз жалем викидає рученята до неї. Мов крилами перелетiло з осоружного дуки Катрi на руцi.

- Моє маленьке! Скучив? - Катря жагуче, з пристрастю тулить його до себе, картаючи себе докорами i зарiкаючись, що вона бiльш нiколи-нiколи не буде кидати саму дитину на улицi. Не в перший раз.

- Їстоньки хочеш? - Знаходить житнього хлiба жовану куклу, нашвидку пiджовує її, пхає дитинi в рот. Дитина iз звiрячою жадобою починає ту осоружну куклу жувати, ссати, тiпати, щось мимрячи невиразне! погрожуючи комусь головою.

Катря пильно, допитливо дивиться дитинi в вiчi - вона одна розумiє її мову.

- Що? Що, мiй, цвiточок? Паця лякала? Ось ми їй покажемо. Ну-ну-ну, погана паця. Ти нащо лякала нашого Тарасика? Iди собi геть, погана паця. А ми з Тарасиком пiдемо виглядати маму з поля. - Пiшла з дитиною за село, сiла коло гамазеї на рундук, виглядають. Видно ставок, як кусок полотна прослатий. Над ставком - верби аж до води попускали вiти, а за вербами ховається сонце, велике, червоне, смiється iз-за гiлля. Катря гомонить до малого безперестанку:

- Ось сонечко зайде, пан пустить маму додому кулешику варити, Тарасика годувати. Ну, спiвай за мною, Тарасику, - починає сама наспiвувати:

А вже сонечко за вербами,
Пусти нас, пане, хоч iз ребрами.

А сонечко теж каже йому про маму, жартує з малим, захиляючись за верби. Грається з ним чисто так, як, буває, мама - одкриє очi: ку-ку! Знову закрив - нема...

Таке ж радiсне, тепле, червоне.

От тiльки бiда, що на свiтi є ще паця... Ну, та ми їй!..

I дитина свариться переможно ручицею: ну-ну-ну!..

III