Серед темної ночi

Пiшов знову туди-сюди… походив, поникав… Нiде нiчого нема й тепер… Це дратувало Романа: всi його мрiї про те, щоб зробитися паном, вибившися з мужицтва, блiдли й зникали… Нi з чим не щастило! Оце його й дошкуляло… А щоб не так було дошкуляння чути, брався Роман до чарки, i скоро брався, то незабаром було все добре…

А грошi недовго держалися в руках. За малий час у Романа стало їх саме стiльки, скiльки було тiєї ночi, як iшов по конi до батькового двору. Заробiтку не було, та Роман уже й не шукав його. Вiн просто пiшов до Яроша i тiєї ж ночi, вкупi з ним, знову подався на здобитки…

Не минуло й мiсяця, як вже коноводи прийняли Романа до свого злодiйського товариства. Товариство це тепер складалося з восьми чоловiк, рахуючи й Романа. За отамана був Ярош — зручний, смiлий i хитрий коновод. Вiн умiв завсiгди викручуваться з усяких, навiть найважчих, справ i хоча за свiй вiк чимало переводив коней, але до рук судовi потрапив тiльки раз, та й то так замотав, заплутав справу, що вийшов з суду не осуджений. Самi коноводи дуже його берегли. Не одного разу так було, що за Ярошеву справу вiдсиджував хтось iнший: i вiдав винного, але мовчки приймав i вiдбував кару, знаючи, що виказувати нi на кого не треба, а надто на отамана. Не сказати, щоб вони його любили, але поважали й боялись дуже. Поважали його за злодiйське завзяття й смiлiсть — так само, як поважають промiж себе люди палкого робiтника чи смiливого вояку. Слухались його невiдмовно, i вiн умiв порядкувати над людьми, умiв нагнати страху й накарати, коли треба. Не вмiв жалiти, але цього вiд його нiхто й не сподiвавсь, а, навпаки, всякий, знаючи, що вiн його не пожалiє, слухався дужче. Через це нi в одному товариствi злодiйському на всю округу не було такого ладу й послуху, як у Яроша.

Товариство здебiльшого не вкупi ходило на здобитки, а так, що одна частка йшла з Ярошем, а друга з Патроклом або з Левдиком. Хвигуровський, дякiв син, справдi колись учився в семiнарiї, але, бувши вже в пiдстаршому класi, напився якось укупi з товаришами горiлки i, п'яний, вилаяв ректора, а iнспектора штовхнув. Його вигнали з семiнарiї, та ще й з "вовчим бiлетом", що бiльше вже нiкуди й не мав права пiти вчитися. Та вiн i не мiг би цього зробити, бо в семiнарiї вчився коштом духовенства, а в батька грошей на науку не було. Вернувся вiн додому; батько так на його напався, що хлопець утiк з дому в город шукати якогось заробiтку. Але вигнаному семiнаровi не так легко було його знайти, а надто — що вiн звик пити. Через те вiн як i знайшов роботу (в якiйсь конторi писарчуком), то недовго на їй удержався. Почав тодi мiняти одну службу на другу; був i прикажчиком, i листоношею, i кондуктором на залiзницi, починав був торгувати дрiбною копiєчною бакалiєю, але скрiзь йому не щастило: або погризеться з хазяїном п'яний, або в рахунках наплутає (собi на користь), або ще щось… а бакалiю свою дак вiн здебiльшого пропив. Нарештi зробився вже вiн писарем шинковим: за кiлька десяткiв копiйок чи за пiвкварти писав неписьменним селянам усякi "жалоби" та "прошенiя". В одному з цих шинкiв доля й звела його з Ярошем… У товариствi його поважали, що "вчений" та що здоровий: вiн мав велику силу й не раз ставав нею товариству в пригодi. А що був i смiлий, то Ярош часто приручав йому замiсто себе отаманувати в тому гуртi товариства, який iшов на здобитки окремо.

За це з Патроклом ворогував Левдик — добрий i хитрий коновод, але ще гiрший п'яниця, нiж Хвигуровський. Як вiн був тверезий, то Ярош завсiгди ладен був приручити отаманування йому; але як напився, то вже не кому, як Патрокловi. Це дуже брало за серце Левдика, i вiн, упившись, часто заходив у сварку та в бiйку з Патроклом, а надто, що той iще й дражнив його раз у раз та лаяв незрозумiлими латинськими словами.

Але Патрокл i Левдик були рiвними з iншими товаришами, як доводилося дiлити здобутi вiд крадiжки грошi. Тiльки отаман мав бiльшу частку.

Опрiч товаришiв, були ще й так собi помiчники: цих не приймано до товариства, вони навiть не знали, що є спiлка, але кликано їх, коли треба було на помiч у якiй справi, i за те їм плачено, 3-межи цих людей часом вибирали собi годящого i до товариства прийняти. Так було й з Романом.

Таких товариств на широкому просторi нашої землi було не одно. Вони мов сiткою покрили край. Кожне мало свого отамана, було самостiйне, i кожне мало свою округу, свою частку землi, територiї, i тiльки на цiй частцi товариство й мало право робити своє дiло. Скоро воно переступало межу, захоплювало щось з територiї сусiднього товариства, то з цього зараз повставала промiж двома товариствами сварка, а часом i бiйка: коли одно товариство ловило людей з iншого на вчинку на своїй землi, то без жалю било їх i проганяло.