Дотягся до театру, перелiз через поручата i пiшов у свiй закамарок. Iдучи темною сценою, вiн спiткнувся на щось i трохи не впав.
— Який тут стультусяка собачий ходить та людей колошкає? — несподiвано гримнуло з темряви.
Роман пiзнав голос Патрокла Хвигуровського: це вiн на нього спiткнувся.
— Се я, Роман, одповiв.
— Який Роман, азiнус?
— Та тот, що з вами в ночлежному ночувал. — Увесь цей час їм не доводилося стрiватися.
— А чого ж ти тут?
— Та должно того, що нєту на ночлежний деньог.
— Резон, хоч ти й болван!
— А чого. ж я болван?
— А того, що повинен тут ночувать.
— Та й ви ж тут ночуєте.
— Я — iнша рiч. Я, братку, так собi… ще вдень сюди зайшов, а був трошки випивши… та як лiг — та й досi!.. Ну, а все-таки я це мiсто, правда, знаю добре… Дак це вже нiч?
— Нiч.
— А чого ж ти зубами ухналi куєш?
— _ Бо холодно.
— Холодно? Ну, сiдай бiля мене та погрiйся! Чого стоїш? Сiдай! За це платити не доведеться.
I вiн у темрявi пiймав його за руку й потяг униз. Роман сiв бiля нього.
— Еге, та ти, парубче, без пальта!
— Атож…
— А де ж воно?
— Загуло.
— Ну, й ти ж скоро загудеш.
— Куди ж я буду густи?
— К чортовому батьковi в зуби! Пропадеш без одежi.
— Продал… топор нужно било купить… Що ж мiнє було делать?
— Клапоухий азiнус! Попитайся мене, то я скажу, що тобi треба робить.
— Говорiть!
— Я тебе поведу до добрих людей.
— Ведiть!
— Там, поки що, получиш кватиру й харч. Заплатиш згодя, як будуть грошi.
— Хароша штука, спасибi вам!
— Не кажи — хароша, поки не з'їв! Як будеш розумний, то матимеш i роботу.
— Какую?
— Кращу за ту, яку робиш. Тодi знатимеш.
— Пущай i так!
— Тiльки одно…
— А що такое?
— Чи зостанешся там, чи нi, чи вiзьмеш роботу, чи нi, а що побачиш, про те мовчи!
— Ето можно.
— Заприсягнись!
— Пущай мене хрест побйоть i сира земля не прийметь, єжелi кому скажу.
— Добре! А коли зламаєш присягу, то я _тобi зламаю шию… I пiд землею знайду. Цiла голова не буде. Цього не забудь!
— _ Не забуду.
— Гайда.
II
Довго йшли через увесь город, аж поки прийшли до якоїсь темної i грязької вулицi. Перейшли її всю. Наприкiнцi вулиця вiдразу падала вниз i звертала в якийсь яр. По обидва боки яру, попiд глиняними кручами, блимали маленькими вiкнами невеличкi хатки. Лiхтарiв не було, — тiльки й свiту на вулицi, що з тих вiконечок. Ноги грузли в глинi, розмоченiй дощами. Роман уже набрав у свої дранi чоботи стiльки води, що всi ноги були мокрi.
— Iди сюди попiд тином, — сказав Патрокл, — бо тут та-ка халдейська калюжа.
I справдi, всю вулицю залила величезна калюжа. Це було найнижче мiсце в яру, i вода стiкала сюди з усiх високостiв.
З бiдою, чiпляючися за хворостяний тин, просунулись повз калюжу.
— Ну й грязюка! — жалiвся Роман.
— Ще й лучче: як упадеш, то не заб'єшся.
— Та куди ж ми зайшли?
— У Рiвчаки!
— Какiї рiвчаки?
— Так зветься… Iди за мною!
Вiн завернув до двору. Одчинив хвiртку, впустив Романа i по-хазяйському зачинив за їм. У дворi хата, здається, гонтом крита, праворуч — якiсь шопи, чи що.
Загарчав у темрявi собака.
— Цить, Хамло, цить! Се я. Здоровенний пес, пiзнавши Патрокла, почав лащитися до нього.
— Що? Хiба давно не бачив мене? На вже, на! Витяг щось iз кишенi i дав Хамловi.
— Добрий канiс! Гарний собацюра!.. Ну тебе к чорту! Хвостом усю пику заляпав.
Пiдiйшли до хати, i Патрокл загрюкав у засуненi дверi.
Чути було, як хтось вийшов з хати, i чоловiчий голос озвавсь у сiнях:
— Хто там?
— Одчиняй, то й побачиш!
— Патрокл Степанович? — запитав стиха голос.
— Атож.
Хазяїн упустив гостей i зараз же знову засунув дверi. Увiйшли в хату. Це була звичайна мiщанська свiтлиця: велике лiжко праворуч пiд стiною, лiворуч стiл, а круг його простi дерев'янi, помазанi рудою фарбою, стiльцi; ближче до дверей — праворуч пiч, лiворуч — шафа. Стiни облiплено поганенькими, нечистими вже шпалерами; на стiнах три малюнки без рамцiв, прибитi просто гвiздочками: копiєчнi базаровi ляпанцi, всi помазанi мушиними слiдами. Якась жiнка, мабуть, хазяйка, блiда й худа, клала спати дитину в колиску, а за столом сидiв Лукаш.
Поздоровкались i посiдали.
Тим часом увiйшов з сiней хазяїн. Не такий здоровий, як Патрокл, але кремезний i дужий, з великою блискучою чорною бородою, з дужим закандзюбленим носом. Блиснув на Романа гострими холодними очима.
— Чого ти так на його дивишся? — спитав Патрокл. — Оце тобi привiв чоловiка. Ходить без роботи. Коли зараз нема в нас дiла — треба дать йому кватирю й харч.
— А талалая з бiлих берез не буде випускать?
— Каже, що припне.
— Хай ночуєть.
— От i гаразд! А тепер знаєш що, Яроше? I вiн голодний, та й я, як вечiр побачив, то розласувався на вечерю.
— Ану, Варко, давай там що єсть! — звелiв Ярош господинi. — Ми ще й самi не вечеряли.
Жiнка, мовчазна i якась дивна, почала готувати вечерю. Хазяїн вийшов у сiни, а за їм слiдком Патрокл, i довго щось там балакали, тодi вернулися вдвох.
— Ану, сiдаймо! — покликав хазяїн. Гостi посiдали за стiл, а вiн тим часом витяг з шафи пляшку з горiлкою.
— От чудесна штука, що й аква вiта є! — зрадiв Патрокл. — Мабуть, ти знав, що я змерз?
— _ А, должно, ти й не пив би, когда б не змерз? — шуткував Ярош.