Сапфірова книга

Як і в момент нашого прибуття, на вівтарі палала однісінька свічка, і крім цього крихітного тріпотливого острівця світла у всій церкві панувала темрява. Коли Ракоці пішов — «Мої люди охороняють усі вікна і двері до моменту вашого зворотного стрибка», — мене охопив страх. Я підвела очі на Ґідеона, який підійшов до лави.

— Усередині так само моторошно, як і зовні. Чому він не залишився з нами?

— З чемності, — він схрестив руки. — Не хоче чути, як я на тебе кричатиму. Але не хвилюйся, тут нікого немає. Люди Ракоці обшукали кожен куточок.

— Чи довго ще до нашого стрибка?

— Не дуже довго. Ґвендолін, тобі вже ясно, що ти поводилася прямо протилежно до того, чого від тебе сподівалися? Власне, як завжди.

— А ти не мав залишати мене саму! Можу закластися, що це теж геть розбігалося з тим, як ти мусив діяти!

— Не треба робити з мене винного! Спочатку ти напиваєшся, потім співаєш пісні з мюзиклу, а в кінці поводишся як божевільна — і саме перед лордом Аластером. Що це було за белькотання про мечі й демонів?

— Це не я почала. А той чорний жахливий приви… — я прикусила язика. Йому ж бо про це просто не розкажеш, він і без того вважав мене несповна розуму.

Ґідеон зрозумів моє раптове мовчання геть неправильно.

— О ні! Тільки не здумай блювати! А якщо не можеш стриматися, відійди подалі! — В його погляді була гидливість. — Хай йому грець, Ґвен, я розумію, що можна в кайф напитися на вечірці, але не на цій же!

— Мене не нудить. — (Поки що принаймні.) — І я ніколи не напиваюся на вечірках — хай там що розповідала Шарлотта.

— Вона взагалі мені нічого не розповідала, — відрізав Ґідеон.

Я усміхнулася.

— О ні-і-і, звісно, ні. Вона не розповідала, що я і Леслі водилися по черзі з усіма хлопцями з нашого класу, навіть зі старших класів теж. Чи як?

— Нащо їй таке розповідати?

Дай-но подумати… може, тому що вона підла руда відьма? Я спробувала почухати голову, але пальці не проходили крізь копицю волосся. Тому я витягла шпильку й почухалася нею.

— Мені дуже шкода, справді. Про Шарлотту можна говорити що завгодно, але вона зроду б не подумала навіть понюхати цей пунш.

— Це правда, — підтвердив Ґідеон і несподівано розсміявся. — Зате всі інші зроду не почули б Ендрю Ллойда Вебера — на двісті років раніше, що було б дуже шкода.

— Правильно… навіть якщо я завтра від сорому захочу провалитися крізь землю, — я сховала обличчя в долонях. — Якщо добре подумати, я вже хочу провалитися.

— Це добре, — мовив Ґідеон. — Це означає, що дія алкоголю слабшає. Але в мене є ще одне питання: навіщо тобі була потрібна щітка для волосся?

— Ну, замість мікрофона, — промимрила я крізь пальці. — О Боже! Я повелась жахливо!

— Але голос у тебе приємний, — сказав Ґідеон. — Навіть мені, затятому ненависникові мюзиклів, сподобалося.

— А чому ж ти так добре грав, якщо ненавидиш мюзикли? — Я склала руки на колінах і подивилася на нього. — Ти був неймовірний! Чи є щось, чого ти не вмієш?

Боже, я говорила, як малолітня фанатка!

— Нема! Ти спокійно можеш вважати мене Богом! — він посміхнувся. — Гм-м-м, дуже мило з твого боку… Вставай, час майже настав. Нам треба поквапитися на потрібне місце.

Я підвелася і спробувала триматись якнайрівніше.

— Сюди, — показав рукою Ґідеон. — Мерщій, не дивись, наче горем убита. По суті, вечір виявився грандіозним та успішним. Можливо, трохи інакше, ніж планувалося, але все йшло за планом. Гей, стривай! — Він обняв мене за талію обома руками і горнув до себе, поки моя спина не притулилася до його грудей. — Можеш спертися на мене. — Він помовчав. — І вибач мені за те, що я щойно був такий грубий.

— Та що там, проїхали, — тут я трохи злукавила. Але це був перший раз, коли Ґідеон вибачився за свою поведінку, і, може, причиною тому був алкоголь чи його дедалі слабша дія, але я була вельми зворушена.

Якусь хвилю ми стояли мовчки і дивилися, як ген-ген удалині блимає свічка. Тіні між колонами ворушились і створювали темний візерунок на підлозі та стелі.

— Цей Аластер… чому він так ненавидить графа? Це щось особисте?

Ґідеон бавився пасмом, яке впало мені на плече.

— Як подивитись. Те, що називається так помпезно, — «флорентійський Альянс», насправді не одне століття являє собою щось на кшталт сімейної справи. Якось опинившись у своїх мандрах часом у шістнадцятому столітті, граф випадково розбив глека з родом Конте ді Мадрон у Флоренції. Або, можна сказати, його здібності були геть неправильно витлумачені. Мандри в часі суперечать релігійним переконанням родини Конте, крім того, дійшло до якогось непорозуміння з донькою, принаймні він був упевнений, що бачить перед собою демона, і вирішив, що Бог його покликав, аби він знищив цього чортового кришеника. — Його голос лунав зовсім близько від мого вуха, і перш ніж продовжити, він торкнувся губами моєї шиї. — Коли Конте ді Мадрон помер, його син перейняв клятву і так далі. Якщо хочеш, Лорд Аластер — останній у низці мисливців на демонів, чванькуватих фанатиків.