Саламбо

Всіх гнітила одна думка: боялися, щоб варвари, усвідомивши свою силу, не надумали, бува, залишитись. Проте вони так довірливо виходили з міста, що карфагенці посмілішали і приставали й собі до вояцьких лав. Без кін-ця-краю клялися їм, обіймаючи їх. Дехто навіть, удаючись до надмірних хитрощів та лукавства, вмовляв найманців не покидати міста. їм дарували пахощі, квіти, срібняки. їм давали амулети від хвороб, але тричі поплювавши на них, щоб накликати смерть, або зашивши в них жмутик шакалячої шерсті, щоб серця вояків стали боягузливі. Голосно зичили заступництва Мелькарта, а пошепки — його прокляття.

Далі потягся обоз та всі відсталі вояки. На верблюдах стогнали хворі; інші шкутильгали, спираючись на уламки списів. П'яниці несли бурдюки з вином, ненажери — четвертини м'ясних туш, пироги, плоди, масло, обгорнене фіговими листками, та сніг у полотняних торбах. Дехто йшов з парасолем у руках, з папугою на плечі. Вони вели за собою собак, газелей і пантер. Жінки лівійського племені, верхи на ослах, лаяли негритянок, що покинули малкійські лупанари й повіялися за вояками; деякі годували немовлят, поприв'язуваних до їхніх ший ремінними пасками. Мули, яких підганяли, штрикаючи вістрями мечів, угинали спини під вагою згорнутих наметів. З обозом тяглося багато слуг і водоносів, пожовклих від пропасниці, виснажених, обсипаних нужею, — це було шумовиння з карфагенської черні, налипле до варварів.

Коли вони вийшли з міста, за ними замкнули браму, та люди так і не сходили з мурів. Незабаром військо розпорошилося по всьому перешийку.

Воно розбилося там на нерівні групи. Здалеку списи скидалися на високі стебла трави. Нарешті все розтануло в куряві. Вояки, обертаючись до Карфагена, не бачили вже нічого, крім довгих міських мурів та чітко окреслених на тлі неба спорожнілих бійниць.

Раптом варвари почули якийсь крик. Вони подумали, що то загін вояків залишився в місті (вони й самі не знали собі ліку) і, розважаючись, грабує храм. Посміявшись на такий здогад, варвари пішли далі.

Вони раділи, що знову зібралися і всі разом, як колись, ідуть широким полем; греки співали стародавньої мамертинської пісні:

«Списом та мечем орю і жну я, сам собі господар в своїм домі! Падає до ніг мені беззбройний, паном величі і владарем великим».

Вони кричали, стрибали, веселуни розповідали всілякі небилиці; лихі часи минули. Коли прибули до Туніса, дехто помітив, що нема загону балеарських пращників. Мабуть, вони були десь недалеко; більше про них і не згадували.

Одні розташувалися по домах, інші отаборилися просто неба попід мурами, і городяни підходили до вояків погомоніти.

Цілу ніч на обрії з боку Карфагена видно було вогні. Заграви, як від велетенських смолоскипів, відбивалися в нерухомому озері. Ніхто з вояцтва не міг зрозуміти, що за свято там святкувалося.

Другого дня варвари проходили зеленими нивами. Обабіч шляху простягалися патриціанські маєтки; серед пальмових гаїв рівчаками текла вода. Маслинові дерева вишикувалися в довгі зелені шереги. Над пагорбами плив рожевий туман; позаду височіли сині гори. Віяв теплий вітерець. По широкому кактусовому листю повзали хамелеони.

Варвари стишились.

Вони йшли окремими групами чи тяглися поодинці, далеко відставши один від одного. Проходячи повз виноградники, їли виноград. Лягали на траву і зачудовано дивилися на штучно закручені великі роги волів, на овець, укритих шкурами, щоб краще зберігалася вовна, дивились на борозни, що, перехрещуючись, утворювали ромби, на лемеші, подібні до корабельних якорів, на поливані сильфієм гранатові дерева. Щедрість землі і мудра людська винахідливість вражали їх.

Увечері, не напинаючи наметів, полягали на них просто неба; засипали під зорями і жалкували, що скінчився бенкет у Гамількаровому саду.

Другого дня опівдні стали на спочинок над якоюсь річкою серед олеандрових кущів. Вояки швиденько поскидали на землю списи, щити, пояси. Вони купалися з криком, черпали шоломами воду, декотрі пили, попадавши долілиць, разом із в'ючаками, звільненими від вантажів.

Спендій, верхи на верблюді, якого викрав із Гамількарової обори, помітив віддалік Мато, що з підвішеною на грудях рукою, простоволосий, схиливши голову, напував свого мула і дивився, як тече вода. Спендій зразу ж кинувся крізь юрбу і загукав:

— Пане! Пане!

Мато ледве подякував йому за благословення. Спендій, не зважаючи на те, ув'язався слідом за ним та все неспокійно оглядався в той бік, де виднів Карфаген.