Протистояння. Том 1

Ну… ми ще довго розмовляли про телепатію тощо, однак добряче відхилилися від теми наших снів і питання, чи надходять вони від Найсвятішого, що сидить на небі. Однак Стю спитав Ґлена про дещо цікаве (це сталося вже після того, як Гарольд із демонстративною огидою полишив нашу компанію):

— Коли ми всі такі телепати, як так, що ми не відчуваємо, коли помирає хтось, кого ми любимо, коли наш дім зніс смерч і подібне?

— Є випадки й саме такого характеру, — киває Ґлен, — та мушу зізнатися, що вони далеко не такі поширені… і їх не так просто довести за допомогою комп’ютера. Але це цікаве зауваження. У мене є одна еволюційна теорія (у нього на все є теорія — правда, щоденничку?). Адже колись люди (або їхні предки) мали хвости, шерсть вкривала їх із голови до п’ят, а органи чуття були значно гострішими. Чому ж нам бракує цих характеристик? Стю, хутчіше! Це твій шанс заробити звання найкращого учня й отримати квадратну академічну шапочку та інші почесті.

— Ясна річ — певне, тому ж, чому водії більше не вдягають пильовики з окулярами. Деякі речі просто переростаєш. Настає час, коли в них не стає потреби.

— Саме так. Тож яка вигода з телепатії, якщо вона не слугує жодній практичній потребі? Який сенс у тому, коли сидиш в офісі, працюєш, а тоді дізнаєшся, що твоя дружина поверталася з крамниці й загинула в автокатастрофі? Адже хтось однаково зателефонує та повідомить, правильно? Якщо люди й мали це чуття, воно атрофувалося дуже давно. Певне, його спіткала доля наших хвостів і шерсті. Та найбільше мене цікавить те, що наші сни натякають на якусь майбутню битву. Ми отримуємо ніби примарні образи протагоніста… і антагоніста. Або супротивника, як вам завгодно. Якщо це так, то ми ніби дивимося на літак, посадка вже почалася… а в нас розболілися животи. Можливо, нам дають інструменти, якими можна змінити майбутнє. Щось на кшталт чотиривимірного вільного вибору — ми можемо зазирнути в майбутнє та обрати той шлях, який схочемо.

— Але ж ми не знаємо, що ці сни означають, — сказала я.

— Не знаємо. Та можемо здогадатися. Якщо в нас з’явилися проблиски екстрасенсорних здібностей, я не впевнений, чи значить це, що нас обрав Бог. Є багато людей, які приймають чудо звичайного бачення й не вірять, що саме бачення доводить існування Бога, і я один із них. Та я вважаю, що ці сни діють на нас конструктивно, попри те, що лякають нас. Ось чому я вже вагаюся з приводу вероналу. Бо це все одно що ковтати «Пепто-бісмол», аби вгамувати біль у шлунку, і однаково сідати на літак.

Запам’ятати: спад в економіці, дефіцит, прототип «форда ґровлера», який міг проїхати шістдесят миль на одному галоні пального. Дивовижна автівка. Усе, з мене досить. Як не скорочуватиму записів, щоденник розростеться до обсягу «Звіяних вітром» ще до появи Самотнього Рейнджера (тільки на білому коні з кличкою Сільвер, прошу). А, так, треба запам’ятати ще одне. Едґар Кейсі. Не можна його забувати. Він же нібито бачив майбутнє в снах.

16 липня 1990 р.

Лише дві речі — обидві стосуються снів (див. запис два дні тому). Перше: останні два дні Ґлен Бейтман був дуже мовчазним і блідим, а сьогодні я помітила, як він ковтнув підвищену дозу вероналу. Підозрюю, що він пропустив останні два прийоми, і в результаті йому наснилося якесь неймовірно страшне жахіття. Мене це турбує. Хотілося б придумати, як до нього підступитися, та жодної думки не спадає.

Друге: власні сни. До позаминулої ночі нічого не снилося (після нашої дискусії) — спала, як дитина, нічого не пам’ятаю. Минулої ночі мені вперше наснилася стара жінка. До всього сказаного додати нічого, окрім того, що її огортає аура ЛАСКАВОСТІ й ДОБРОТИ. Мабуть, я розумію, чому Стю зібрався рушати до Небраски навіть попри сарказм Гарольда. Сьогодні вранці я прокинулася посвіжілою, і мені подумалося, що, коли ми справді дістанемося до матінки Ебіґейл, тієї старої, усе буде суперОК. Сподіваюся, вона дійсно там (до речі, я досить певна, що містечко зветься Гемінгфорд-Гоум).

Запам’ятати: матінка Ебіґейл!