Читаем Промінь полностью

Картинка змінилася: вежа відсунулася й пропала, потонувши в павутині комунікацій, конструкцій, технічних коридорів, резервуарів і порожнин, фактур і структур — усієї закулісної машинерії, яка дає жменьці людей змогу жити, дихати, спати в безповітряному холодному просторі. Знову виник корабель, тепер з іншого ракурсу. Денис, затамувавши дух, замилувався — навіть тепер. Навіть за таких обставин.

— Це… комп’ютерна симуляція?

— Уяви альтернативну реальність, де у землян є ресурси, щоб відправити корабель у далекий політ, але немає технологій, щоб укласти екіпаж у сплячку.

— Але…

— Ти ж тепер знаєш, що світ улаштований складніше, ніж ти думав?

Так, помислив Денис. Ти пояснив мені — швидко й ефективно.

Зірки розтанули. Космос змінився синім небом. Денис побачив океанський берег: хвилі перекидалися на пісок, гойдалися на вітрі свічки високих пальм.

— Ось рекреаційна зона, — сказав дядько Роберт. — На кораблі їх чотири, вони моделюють природні земні ландшафти… Ні, це не комп’ютерна симуляція. Це справжня солона вода… І справжні люди, Денисе. Це люди.

Омана стислася — космос, корабель, вежа. Втяглася в рамку, перетворилася в пласке зображення на екрані. А під екраном сидів дядько Роберт — у джинсах і светрі, простий, зрозумілий, інфернальний. Лив воду у високу прозору склянку:

— Питай, у тебе мають бути питання.

— Куди вони летять?

— До планети земного типу, з чудовим кліматом, джерелами енергії, флорою і фауною, але без розумного життя. Третє покоління «Променя» колонізує цей чудесний світ. Ще питання?

— З погляду генетики… Жалюгідних двісті людей, як прабатьки майбутнього людства…

— Радий, що ти тямиш. Мені здалося в якийсь момент, що ти розклеївся… Ні, ці люди не дурніші за тебе. У них є заморожена донорська сперма й працює генна інженерія. Не турбуйся за них.

— Я не турбуюсь. Що… я повинен робити?

— Дай їм за тридцять робочих днів сенс життя, і я відпущу тебе додому.

— Що?!

Дядько Роберт простяг склянку — через столик між ними:

— За тридцять днів експерименту на кораблі мине тридцять років. Раз на добу — в їхній реальності раз на рік — ти зможеш чинити вплив на пасажирів: міняти умови, підкидати інформацію, давати нові ввідні. Ти не зможеш прямо втручатися в їхню свідомість.

— Але… хіба… сенс їхнього життя — не сам політ?

— Для першого покоління так. Але народжені на кораблі діти можуть вирішити, що цей сенс їм нав’язали… Бо так воно і є.

Денис мовчав. Дядько Роберт кивнув, підбадьорюючи:

— Там немає нічого складного, штучний інтелект корабля виконає будь-яку примху, але ти повинен правильно розрахувати, які наслідки матиме кожне втручання. Ти можеш сказати пасажирам правду про себе, про експеримент, але це зруйнує їхню картину реальності й доведе їх, і тебе — до краху. Нікому не подобається усвідомлювати себе іграшкою.

— У чому суть експерименту?

— Для тебе? Дуже просто. Якщо ти приведеш до мети двісті колоністів третього покоління, що усвідомлюють сенс життя… Ти вернешся до матері, батька, брата й сестри, які тебе ніжно люблять.

Денис нічого не зміг відповісти — у нього перехопило горло.

— До речі, забув сказати, — дядько Роберт усміхнувся. — У тебе будуть помічники. Завтра ви познайомитеся.

<p>«ПРОМІНЬ». ЛІЗА</p>

— …Якщо хтось боїться, краще відразу заткніть вуха. Це дуже, дуже моторошна казка.

Вони присунулися ближче — уся підшефна група, п’ятнадцятеро носів-сопунців, тридцятеро палаючих очей. Відбувалося все в спортзалі, на м’якій підлозі під канатами, що тяглися вгору, під драбинами, конструкціями для повітряної гімнастики. Здавалося, вгорі немає ні неба, ні стелі.

— На одному кораблі був замкнений люк, — Ліза говорила тихо й відчужено. — Його не можна було відкривати нікому. Коли кораблеві давали наказ — хто завгодно, навіть найдоросліший і найголовніший лідер, — корабель відповідав так: «Ніколи, ніколи людина не повинна заходити в той відсік! Я не відкрию люк!»

Тиша. Сопіння.

— А на тому кораблі народився один хлопчик. Він був геній, тому що його батьки спеціально відредагували його геном. Коли йому було п’ять років, він пообіцяв дітям у своїй навчальній групі, що відкриє замкнений люк…

— Дурень! — не витримала Софі.

— Слухай далі. Хлопчик виріс, і став хакером. Він розібрався в первинних кодах корабля, зламав штучний інтелект…

— Ох і дурень! Таки дурень!

— …І коли він підійшов до люка й звелів кораблеві його відімкнути, то люк засичав отак — ш-ш-ш…

Софі затисла долонями вуха. За її прикладом те саме зробили Сашко-Третій і Роджер.

– І люк відчинився. Хлопчик зайшов, і спершу нічого не побачив. Там було темно. Але потім його очі звикли до мороку, і він побачив…

Софі відбігла, щоб точно нічого не чути — але ніяк не могла піти взагалі, розриваючись між страхом і спокусою.

— А там висять мертві люди! Їх повісили за ноги, вниз головою! Він подивився на них, і впізнав своїх сусідів, батьків, їхніх друзів, — увесь екіпаж! Усі люди на кораблі давним-давно вмерли, а ті, хто прикидався людьми — то були комп’ютерні програми!

— Годі! — тонким голосом крикнув Роджер, його трясло. — Не розповідай, дуже страшно!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Аччелерандо
Аччелерандо

Сингулярность. Эпоха постгуманизма. Искусственный интеллект превысил возможности человеческого разума. Люди фактически обрели бессмертие, но одновременно биотехнологический прогресс поставил их на грань вымирания. Наноботы копируют себя и развиваются по собственной воле, а контакт с внеземной жизнью неизбежен. Само понятие личности теперь получает совершенно новое значение. В таком мире пытаются выжить разные поколения одного семейного клана. Его основатель когда-то натолкнулся на странный сигнал из далекого космоса и тем самым перевернул всю историю Земли. Его потомки пытаются остановить уничтожение человеческой цивилизации. Ведь что-то разрушает планеты Солнечной системы. Сущность, которая находится за пределами нашего разума и не видит смысла в существовании биологической жизни, какую бы форму та ни приняла.

Чарлз Стросс

Научная Фантастика