Повне зібрання короткої прози. Том 3

Його знову вразили, загіпнотизували їхні лиця, химерні подоби людських облич. Зморщені дитячі риси, крихітні очі-ґудзики, розріз рота, покручені вуха, кілька пасм мокрого волосся. Те, що мало бути руками, стало видовженими псевдоподіями, які витягувалися і втягувалися, наче були з м’якого тіста. Повзуни виглядали неймовірно гнучкими, витягувалися, а потім скорочувалися назад, якщо їхні щупальця натрапляли на перешкоду. Вони зовсім не зважали на двох чоловіків, здавалося навіть, що вони їх не помітили.

— Наскільки вони небезпечні? — запитав зрештою Ґретрі.

— Ну, в них є якась подоба жала. Я чув, що якось вони вжалили собаку, сильно вжалили. З’явився великий набряк, язик почорнів, потім почалися напади і судоми, і зрештою собака здох. Але він сам винен, бо вештався тут, — додав водій напівпримирливо. — Заважав їхньому будівництву. Вони постійно працюють, весь час заклопотані.

— Більшість із них тут?

— Думаю, що так. Вони наче як збираються тут. Я бачив, як вони сюди сповзаються. — Водій розвів руками. — Розумієте, вони народжуються в різних місцях. На кожній фермі поблизу радіаційної лабораторії вже народилося по одному, а то й по двоє.

— Де ферма місіс Гіґґінз? — запитав Ґретрі.

— Там, нагорі. Бачите крізь дерева? Якщо хочете...

— Я зараз повернуся, — сказав Ґретрі й швидко рушив геть. — Чекайте тут.

Ґретрі підійшов до ферми. Літня жінка поливала темно-червону герань, що росла довкола ґанку. Вона швидко підвела очі, її старе обличчя було зморщеним, а погляд — проникливим і настороженим. Вона тримала лійку так, наче була готова нею вдарити.

— Вітаю, — сказав Ґретрі. Він злегка підняв капелюха і показав їй документи. — Я тут з приводу... Повзунів. Тих, що оселилися на краю вашої землі.

— Навіщо ви приїхали? — Її голос був таким само відстороненим, похмурим і холодним, як і висушені обличчя й тіло.

— Ми намагаємося знайти рішення, — Ґретрі почувався незручно й розгублено. — Є пропозиція перемістити їх геть звідси, на острів у Мексиканській затоці. Їм тут не місце. Це надто важко для людей, це неправильно, — недоладно закінчив він.

— Так, їх не мало б тут бути.

— Ми вже почали відселяти всіх геть від радіаційної лабораторії. Мабуть, ми мали зробити це вже давно.

Очі старої спалахнули.

— Ви, люди зі своїми машинами, подивіться, що ви накоїли! — вона ткнула в нього кістлявим пальцем. — Тепер ви маєте це виправити, ви маєте щось зробити.

— Ми якнайшвидше заберемо їх на острів, але є одна проблема. Ми не впевнені щодо батьків: у них є невід’ємне право опіки, тож ми не можемо просто... — він розгублено затнувся. — Що вони про це думають? Чи дозволять вони нам вивезти своїх... Своїх дітей, забрати їх геть?

Місіс Гіґґінз розвернулася й попрямувала до будинку. Знічений, Ґретрі зайшов за нею в темне, запилюжене помешкання. Поцвілі, освітлені нафтовими лампами, кімнати, вигорілі фотографії, старовинні дивани й столи. Вона провела його великою кухнею з масивними залізними казанами і сковородами і спустилася дерев’яними сходами до білих дверей. Стара гучно постукала.

З того боку почувся метушливий рух. Голоси людей, що перешіптувалися й поспіхом щось пересували.

— Відкрийте, — наказала місіс Гіґґінз. Після тривалої паузи двері повільно прочинилися. Місіс Гіґґінз штовхнула їх і жестом запросила Ґретрі зайти за нею.

У кімнаті стояли молоді чоловік і жінка. Коли Ґретрі увійшов, вони відсахнулися. Жінка обіймала довгу картонну коробку, яку їй передав чоловік.

— Хто ви? — запитав чоловік і вихопив коробку назад — маленькі руки його дружини не витримували рухомої ваги.

Перед Ґретрі стояли батьки одного з них. Молода дівчина, повногруда русявка років дев’ятнадцяти, струнка і маленька, у дешевій зеленій сукні, з чорними переляканими очима. Чоловік був більший і сильніший, вродливий темноволосий хлопець з кремезними плечима і вправними руками, що міцно стискали картонну коробку.

Ґретрі не міг відвести від неї погляду. Згори були пробиті дірки, коробка помалу рухалася в руках чоловіка, щось усередині совалося і погойдувалося туди-сюди.

— Цей чоловік, — сказала місіс Гіґґінз, — прийшов його забрати.

Пара вислухала цю новину мовчки. Чоловік не ворухнувся, а лише міцніше стиснув коробку.

— Він збирається забрати їх усіх на острів, — сказала місіс Гіґґінз. — Вони вже все підготували, ніхто їх не скривдить. Вони будуть у безпеці і зможуть робити що захочуть. Будувати й повзати там, де ніхто на них не дивитиметься.

Молода жінка байдуже кивнула.

— Віддайте його, — нетерпляче наказала місіс Гіґґінз. — Віддайте йому коробку, і давайте нарешті назавжди про це забудемо.

Повільно чоловік поставив коробку на стіл.

— Ви бодай щось про них знаєте? — запитав він із викликом. — Ви знаєте, що вони їдять?

— Ми... — безпорадно почав було Ґретрі.

— Вони їдять листя. Тільки листя і траву. Ми приносимо йому найменші листочки, які тільки можемо знайти.