ПОСОЛ УРУС-ШАЙТАНА

– Добридень, панове козаки!

– Здоров, парубче! – відповів за всіх Метелиця. – От тільки не називай нас так… Бо які ми пани? Голодранці… А пани – там! – кивнув на будинки січових старшин. – Зрозумів?

– Зрозумів.

– Правда, й з нашого брата дехто преться в пани. Та то вже не твого розуму діло… А тепер розповідай – звідки сам? Де зустрівся з Сомом?

– Та це я розповім… Потім… А попереду хотів би знати, як мені знайти Арсена Звенигору. Козаки здивовано перезирнулися.

– О, у Звенигори родич об'явився! А ти його хіба не знаєш, хлопче, нашого Звенигори? Він тут, між нами…

– Ні, не знаю… Маю тільки щось йому передати… Арсен виступив наперед. Подряпину на руці він уже встиг залити горілкою і притрусити порохом. Поверх малинового жупана на ньому наопашки був накинутий кожух, помережений красивим шитвом. Але і жупан, і кожух у багатьох місцях полатані, мабуть, не в одного хазяїна побували, поки, нарешті, потрапили до козака.

– Що ж ти маєш передати мені, хлопче? – спитав він стривожено.

– Яз Дубової Балки, я…

– Ти з Дубової Балки? – аж кинувся козак. Серце у нього тьохнуло: там, на березі Сули, ось уже третій рік жили його рідні – мати, сестра, дідусь…

– Що ж з ними трапилось? Якесь нещастя? – Він схопив хлопця за плече. – Мої щось передавали тобою? Кажи швидше!

– Мати ваша захворіли. Передавали, щоб ви прибули…

– Мати! Що з нею? Ти бачив її?

– Ні, не бачив. Сестра ваша переказувала, коли ми з дідом Сомом ночували у них.

– То ти сам не з Дубової Балки?

– Ні, вуйку, я з Карпат… Коли знаєте – із Смеречівки. Утік від пана Верещаки… Не чули?.. Лютий, гаспид!.. З бідного хлопа збиткується, як з бидла!.. А ниньки мам надію козакувати, якщо приймете…

Але Арсен вже не слухав хлопця. На обличчя йому впала раптова зажура, а потемнілі сірі очі пойнялися смутком. Думкою сягнув аж у Дубову Балку. Заглянув у маленьку хатину під гаєм, схилився над берестовим ліжком, яке сам змайстрував, до узголів'я матері… Намагався уявити, яка вона тепер… Бліда, мабуть, з дрібненькими зморшками під очима, густе волосся рано вкрилося білою памороззю. Яка хворість причепилася до неї? Чи туга за чоловіком, Арсеновим батьком, зв'ялила її серце? Чи застане її живу? Коли б мав коня – десь за три-чотири дні доскакав би!

– Омельку, я тут залишаю дещицю з майна, – звернувся він до корчмаря, що саме заходився частувати козаків. – Чи не дав би ти мені коня під заставу?

– Ти хочеш їхати додому? – спитав Сікач, який чув розмову Звенигори з хлопцем.

– Так. Провідаю стареньку… Ось Омелько дасть мені коня…

– А якщо ти заженеш його? – примружився корчмар.

– То заплачу. Напевно, даси таку шкапину, ща сором сідати на неї, а здереш, як за батька.

– Чого ж! Дам коня доброго! Але за кожний тиждень заплатиш. мені по чвірці злотих. Згода?

Це, звичайно, було дорого. Але Арсен погодився. Не брьохати ж пішки по бездоріжжю, коли вранці випадає сніжок або іній, а вдень тане, і степ стає сивий від роси.

– Зайдеш до мене на хутір – скажеш жінці, щоб дала Гнідого. Вона знає. А сідло – в комірчині, – пояснював Омелько, радіючи нежданому заробіткові.

– Гаразд, дякую, – кивнув Арсен і вклонився товариству: – Бувайте здорові, друзії Не згадуйте лихомі До зустрічі!

Він повертався на всі боки і відвішував поклони захмелілим козакам. Дженджуристий Сікач, побачивши латки на кожусі і жупані товариша, вигукнув:

– Стривай, Арсене! Скидай ік лихій мамі свою лахманину! Негоже козакові їхати з Січі обірванцем! Та хіба кошове товариство не в змозі спорядити тебе краще? Ось на лишень!

Він швидко скинув з себе гарного синього жупана з угорського сукна і сиву смушеву шапку-бирку.

– О, тепер не сором і під вінець! – задоволене оглянув він товариша, натягуючи на себе його поношений одяг. А побачивши Товкача, який наближався до гурту, гукнув: -І першому ж блазневі, який посміє обізвати запорожця нетягою чи сіромою, заткни у пельку Товкачеву шабельку!

Красномовний жест у бік Товкачевої дорогої шаблі, що мерехтіла проти сонця дорогоцінним камінням, і прозорий натяк, щоб той цю шаблю подарував другові, викликали серед козаків смішок, бо всі знали Товкачеву пристрасть до коштовної зброї. Він був, мабуть, найбідніший серед товариства, ходив у лахах, зате мав найкращу шаблю. Такої навіть у кошового не було.

Товкач закліпав чорними віями, але повільно відстебнув од пояса шаблю. Нижня губа у нього затремтіла.

– Яз радістю… Чого ж… Бери, Арсене! – пробубонів він. – Хіба мені жалко для друга?

Всі бачили, що йому таки жалко, і потішалися над погано прихованою досадою козака. Метелиця аж тремтів од сміху і важкими кулаками витирав сльози. Його обвислі м'ясисті щоки дрібно трусились, а біла кудлата шапка мало не падала з голови.

– Ох-хох-хох! Сю ніч нашого Товкачика блохи кусатимуть! З досади не засне до ранку!.. Не журись, парубче, ще підвернеться тобі під руку якийсь татарський мурза – і знову матимеш таку ж гарненьку цяцьку! – Арсенові ж сказав: – А від мене, синку маєш люльку і кисеті Пали на здоров'ячко!

– Спасибі, батьку! Спасибі, друзі – дякував розчулений Зве-нигора.

В цю мить на ганку військової канцелярії з'явився джура кошового.