Подарунок телепата

- Та згоден, але...

Сергiй Антонович вийняв з бокової кишенi масивну ручку, зроблену з якогось сизого металу. Вона була набагато бiльша вiд звичайних. Верхня частина її ребриста - тонкi стрiли летять угору. Такої Сергiйко ще не бачив.

- Я дослiджую психiчнi явища, - сказав Сергiй Антонович, пiднявши металеву дивовижу над столом. - У верхнiй частинi цiєї ручки вмiщено бiорезонатор - це якраз те, що потрiбно тобi, особливо у важкi моменти. Вiзьми, це тобi подарунок вiд мене.

- Дякую!

Сергiйко, не стримуючи радостi, почав розглядати ручку, клацав спусковим механiзмом, кнопка якого втоплювалась збоку посерединi.

- Звичайно, цiлковитої гарантiї нема, - провадив далi Сергiй Антонович, - але чотири партiї з п'яти - виграєш. Звiсна рiч, при умовi, що ти пiдвищуватимеш свою майстернiсть. Цей прилад нiчого тобi не пiдкаже, це не комп'ютер. Вiн тiльки пiдсилює процес думання.

Сергiйко прискалив око:

- А ви ж ось програли...

- Я не тримав її в руках, вона була в кишенi.

- Ну, то перевiрте, - порадила Соломiя Олексiївна.

- Давайте? - Сергiйко почав похапцем розставляти фiгури, немов боячись, що Сергiй Антонович не згодиться. Але той погодився, узяв ручку, i вони почали. Помiтивши похибки партнера у дебютi, Сергiйко подумав: "Усе, тепер нiякий бiорезонатор не допоможе". Вiн володiв iнiцiативою, поступово нарощував позицiйну перевагу. Зав'язався складний вузол, i Сергiй Антонович надовго замислився. Його пальцi - то великий, то вказiвний, погладжували ручку, вертiли її на всi боки. У тишi кiмнати вiдчувалося напруження, навiть Соломiя Олексiївна невiдривно дивилася на шахiвницю. А Сергiйко аж подих затамував - бачив два можливi ходи, i кожен вигiдний для нього. "Ану ж, ану ж, чи допоможе бiорезонатор, - билася думка в радiсному передчуттi. - Якщо вiн так..." Але Сергiй Антонович пiшов зовсiм не так, цiлком несподiвано. Юний шахiст похолов: якщо прийняти жертву ферзя - матує кiнь, а не прийняти - матує той таки ферзь.

- Ну, що ж... - хлопець похнюпився. - Здав. Але це ж випадок.

Вражена Соломiя Олексiївна порадила зiграти ще. I знову Сергiй Антонович, який тримав ручку, перемiг.

- Ану тепер ти, Сергiйку, вiзьми бiорезонатор! - не могла вгамуватись Соломiя Олексiївна. - Цiкаво, як вiн подiє в твоїх руках...

Сергiйко виграв. Тепер у нього сумнiву не було: пристрiй дiяв ефективно.

- Отже, смiливо користуйся нею, - сказав Сергiй Антонович, - нiчого недозволеного тут нема. Це не комп'ютер, який розраховує ходи, не збудник. Бiорезонатор лише допомагає зосередитись, зiбратися з думками. Записуй ходи i не випускай її з рук.

- Чудовий подарунок, правда? - усмiхнулася Соломiя Олексiївна.

Сергiйко насупив брови, демонструючи стриманiсть. Авжеж, хiба вiн хлопчисько, чи що?

2

Прес-конференцiя, на якiй Сергiй Антонович зробив повiдомлення про телепатичнi дослiдження, вiдбувалась у невеличкому iнститутському залi, отож, стоячи за кафедрою, вiн бачив кожне обличчя. Одне - овальне з бистрими очима, що так i вп'ялися в нього, - здалося йому знайомим. У своєму докладному виступi вчений торкнувся всiх аспектiв проблеми, i запитань було небагато. Кiлька разiв хльоснули по очах тоненькi блискавки блiцiв, професор на закiнчення подякував за увагу i, склавши свої папери в теку, зiйшов з помосту. Жiночка з овальним обличчям рушила йому назустрiч. Звичайно, вiн одразу впiзнав Ольгу Дем'яненко. Олю, Олечку, по-студентському Пончик. Вона й зараз була округла, опецькувата i так само скалила зуби.

- Здрастуй, Оленько! - Сергiй Антонович щиро потиснув її пухкеньку руку. - А я дивлюся: ти чи не ти?

- Я, Сергiєчку, дорогий, власною персоною! Бач, помiняла скальпель на перо, працюю в медичному журналi, i коли почула, що ти... Грандiозно, Сергiєчку, епохальне вiдкриття!

- А менi пiсля повернення з Гiмалаїв щастить на зустрiчi. Днями був у Соломiї, а сьогоднi ось ти...

- Таки не втерпiв, провiдав? - в її очах на мить хилитнулись жовтi вогники.

- Ну, а як же... - розвiв руками Сергiй Антонович.

- Стара любов не забувається... - хитнула головою Оля. - Ну, а як же там твiй синок - уже, мабуть, парубiйко?

Цi слова, вимовленi звичайнiсiньким, буденним тоном, оглушили Сергiя Антоновича, Олечка сказала ще щось, вiн не почув, голова йому загудiла, як великий дзвiн, а перед очима стояв кучмастий хлопчина. Син, син! Сергiйко. А вiн Сергiй. Он воно що! Соломiя...

Ольга торгала його за рукав, а вiн уже не мiг одiрватися вiд того видива. Нарештi отямився, сказав з пiднесенням:

- О, Сергiйко вже менi по плечi! Грали з ним у шахи. Знаєш...

Та Ольга втратила iнтерес до цiєї теми, вона й спитала принагiдно, тiльки щоб вивiдати, що в них та як, бо в Соломiї iнтерв'ю не вiзьмеш неговiрка, замкнута, ще може й вiдбрити. А Сергiй, бач, вiдвертий. Гарний чоловiк, i такий учений - тiльки подумати! I знову до Соломiї...

Ольга щось заговорила про статтю для журналу, але Сергiй Антонович поквапливо глянув на годинника i рушив до виходу, та так енергiйно, що розгублена подруга не наважувалась затримувати.