Пiд тихими вербами

Громадою! А яка ж i громада, як не така не? Чи вона ж його, неповинного, оборонила? Ба нi, хiба ще глибше втоптала в це багно!.. Чи вона по правдi громадським справам лад давала? Ба нi; Дениси, Рябченки, Сучки - от кому серед неї вiльно й ласо живеться, а чоловiковi чесному та вбогому - нi!..

Нема й у громади правди! А де ж? Де? Може, не серед людей, може, в бога? Так усi кажуть… Але ж._ бог бачить, як у громадi неправеднi люди, глитаї панують,- чого ж їх не зупинено? Адже Зiнько невинний.чом же цього не виявлено? Чом?

I страшнi думки вставали в Зiньковiй головi… Вiн жахався їх, вiн прогонив їх од себе, а вони обнiмали його все дужче й дужче, а вони пекли його, палили, що аж розум йому туманiв, що аж обморок його брав.

Нема правди в свiтi, а коли вона часом де й озветься, то там їй рота затуляють, там її згнiчують, затоптують, винищують.

I н i х т о не зробив так, щоб вона подужала. А тим часом є ж така сила, що могла б це вчинити? Чи i в тiєї сили правди нема? Чи тiєї сили нема? Дак навiщо ж тодi i люди живуть, родяться, смiються й плачуть, борються i вмирають? Навiщо?

Вiдповiдi не було, а голова розскакувалась од божевiльних думок.

Не знати, що сталось би з їм через цi думки, якби їх не розбивали на який час отi допити в слiдчого, де вiн повинен був боронитися, та життя з людьми, з якими мусив пробувати в однiй хатi. Найбiльш оцi люди…

Вiн спершу й боявся їх, i гидував ними. Вони здавалися йому людьми одмiнними вiд його самого, цiлком одмiнними, бо це були злочинцi, лиходiї. Йому здавалося, що звичайнi люди - то по один бiк, а злочинцi - то по другий; що в звичайних людей усе так, як i треба в людей, а в злочинцiв усе iнакше: i правда в їх не така, i хочуть вони не того, що всi люди та й уся в їх душа не така, а гiрша - лиха, темна, ворожа. З такими думками прийшов Зiнько до тюрми, а як побачив цi обличчя, позначенi острожною неволею, а часом i грiхом, як уздрiв ту одежу, завсiгди йому страшну, то мов iще виразнiше почув, що цi люди - зовсiм не те, що вiн, i не можуть бути тим. Кров у їх на руках, кров i на душi. ї були вони йому страшнi. А ще гiршi сталися пiсля однiєї подiї. Ото тiльки вкинуто його в цю пiвтем-ну кам'яну яму, ще не встиг вiн добре й розглянутись, а вже його звiдусiль оточено. Роздивлялися на його зацiкавленi, розпитувалися, як звуть, звiдки, за що потрапив сюди.

- За нiщо потрапив,од казав Зiнько.- Хтось убив чоловiка, а мене винного зроблено.

- Овва! А ти хiба його не вбивав?

- Якби я його вбивав, то не казав би, що не винен! - одмовив палко Зiнько.

- Ф'ю-ф'ю! - засвистiв чорний рештант.- Кожен, братику, перед слiдствувателем каже, що вiн не винен, бо нiкому не хочеться на Сибiр мандрувати, а тут iнша рiч. Ми це дiло добре знаємо - нас не одуриш.

- Я й не думаю вас дурити.

- От штукар! - сказав той-таки рештант iз великою чорною бородою.- Я аж двом сокирою голови розколов, та й то не ховаюся, а вiн одного придавив, та вже злякався. Ха-ха-ха!

Чорний рештант зареготав, за ним iще дехто. Зiнько сидiв то червоний, то бiлий як крейда. Вiн бачив, що'не впевнить цих людей, що даремнi будуть усi його слова: звикши самi брехати й ховатися з своїми ще не викритими злочинствами, вони й iншому не йняли вiри. 0Зiнько замовк, але всi цi люди стали тепер йому Такi огиднi!..

Вiн жив серед їх тихо, нi з ким не сварився, та нi з ким i не ладнав. Щоправда, вони його не займали. Вiй з того був радий вельми, сидiв собi в темному куточку та думав свої тяжкi думки… А рештанти жили своїм життям: гуляли в карти i часто за їх лаялись, а то й бились, оповiдали один одному про свої пригоди, добували десь тютюну i горiлки i часом бували п'янi. Якось трапилося, що один рештант програв другому пiвкварти. Добули її й постановили випити гуртом - усiм тим, що гуляли того разу в карти. Серед них був i Онисько - той молоденький бiлявий хлопець з сiрими очима, що задавив дитину. Випивши двi чарки, вiн трохи сп'янiв i сидiв похнюпившись, спустивши вниз руки.

- Чого розманiжився? - штовхнув його рештант, що сидiв бiля його.- Ех, ти! Пити не вмiєш… Уже й п'яний!

- Я не п'яний…озвався якимсь плачучим голосом парубок.

- Ну, а чого ж ти розквасив губи?

- Сумно…вiдказав тим самим голосом napyбoк.

- Сумно! Ха-ха-ха! - зареготалися п'янi рештанти.- До мами схотiв? Чуєш?

I вони почали його смикати, штовхати…

- Одчепiться!.. Душа моя не терпить… Ой, важко менi!.. Ой, тяжко!..

Вiн обхопив себе руками за голову i хитав нею, приказуючи:

- Ой, горечко ж менi!.. Ой, лишенько моє!.. Ой, що ж менi робити?.. А воно ж озивається!.. А воно ж озивається!…

- Що озивається, ти, рюмсало?

- Воно… як янголяточко… А я ж його задавив… А я ж… Ой боже!..

- Дак нащо ж ти його давив, слинявий? Коли вже нарядили з дiвкою дитину, дак i нехай буде дитина, а то ще давити! - казав той палiй, що пiдпалив село.

- Та хiба ж я хотiв?.. Та я ж i не думав того робити… та я ж…Парубок уже плутав, хлипаючи.

- Та чом же ти її не взяв? - питав палiй. Парубок ще раз хлипнув, помовчав, а тодi вiдказав: