Переслідуваний

До полудня йому треба відіслати дві касети, якщо хоче, щоб вони опинились у Будинку розважальних телепрограм до початку передачі о шостій тридцять. Треба діяти, інакше пропали гроші.

Але ж Бредлі десь переховується, а може, його вже й піймали.

А Елтон Парракіс так і не назвав йому того хлопця, що в Клівленді.

Ще й кісточка перебита.

Нараз Річардс аж підскочив: щось велике продиралося крізь хащі праворуч. Олень? Хіба вони ще є тут, на Сході? Тканина спала з нього, та Річардс, відчувши себе нещасним, одразу знову загорнувся в неї, шморгаючи перебитим носом.

Він, городянин, сидить отут, у цьому покинутому будівельниками, занедбаному, Богом забутому котловані. Ніч раптом ніби ожила, стала зловорожою, страхітливою, виповнилась стукотом та рипінням, від якого можна було збожеволіти.

Дихаючи ротом, Річардс подумки перебирав усі варіанти та можливі наслідки.

1. Не робити нічого. Просто сидіти, поки все якось утихне. Але — наслідок: гроші, що йдуть на його рахунок, по сотні доларів за годину, конфіскують сьогодні ж о шостій вечора. Він тікатиме далі, але вже задарма, і ловів не припинять, навіть якби йому пощастило протриматись усі тридцять днів. Лови триватимуть, аж поки його понесуть уперед ногами.

2. Надіслати касети до Бостона. Ні Бредлі, ні його рідним це вже не зашкодить, бо їх викрито. Наслідки: 1) ловці, які переглядають пошту Бредлі, напевне перешлють плівки до Гардінга, проте—2) вони однаково матимуть змогу стежити за ним безпосередньо, хоч би звідки він надсилав свої касети.

3. Надіслати плівки безпосередньо до Гардінга, до Будинку розважальних телепрограм. Наслідки: переслідування триватиме, але його, мабуть, упізнають у першому-ліпшому місті, де є поштова скринька.

Усі варіанти нікчемні.

Дякую, місіс Парракіс. Дякую.

Він устав, скинув із себе ізоляційне шмаття й жбурнув на нього вже не потрібну головну пов'язку. Тоді, подумавши, заховав її під ізоляцію.

Згодом почав шукати чогось, що могло б правити за милицю. Це ж просто ідіотизм — залишити справжні милиці в машині, знову подумалось йому. Він знайшов дошку, яка сягала йому майже під пахву, перекинув її через край ями й почав важко вибиратися нагору, чіпляючись за арматуру.

А коли виліз, спітнілий і тремтячий, виявилося, що він уже бачить свої руки. Крізь темряву пробивався сірий світанок. Річардс обвів тоскним поглядом безживний недобудований масив і подумав: "Тут можна було б так добре заховатися..."

Та нічого з того не вийде. Він не має права ховатися; він мусить утікати. Хіба не це робить програму цікавою?

Густий туман, чіпляючись за землю та безлисті чагарі, клуб'ям насувався на нього, наче катаракта на очі. Річардс постояв, намагаючись зорієнтуватися, потім покульгав на північ, до лісу, що бовванів за "Сосновою алеєю".

Лише раз він зупинився, щоб підкласти куртку на торець дошки, яка правила йому за милицю.

46 проти 100...

Уже дві години тривав ясний день, і Річардс був майже певен, що рухається по великому колу, як раптом крізь густі зарості ожини й низьких чагарів почулося завивання машин на повітряній подушці.

Він сторожко пройшов ще трохи й незабаром побачив вимощену щебенем дворядну дорогу. Машини шугали туди й сюди через досить рівні проміжки часу. Десь за півмилі попереду виднілося кілька будинків — мабуть, станція для заправки машин на повітряній подушці або старомодний універсам, а біля нього — дві помпи.

Вряди-годи падаючи, він кульгав далі, рівнобіжно з дорогою. Обличчя й руки були поколоті до крові, а на одежу начіплялися руді реп'яхи. Він уже й не намагався їх оббирати. На плечах зібравсь пух молочаю, ніби Річардс бився з кимось подушками. Він був мокрий з голови до ніг: через два струмки перебрів благополучно, а на третьому його "милиця" ковзнула й він сторчголов полетів у воду. Камера, звичайно, лишилась неушкоджена. Вона була водонепроникна й протиударна. Ще б пак...

Нарешті кущі та дерева почали розступатися. Річардс присів і порачкував. Коли вирішив, що далі посуватися небезпечно, зупинивсь і розглянувся довкола.

Він був на невисокому півострові, порослому чагарями, які щойно подолав. Унизу простяглося шосе й виднілось кілька схожих на ранчо будинків, магазин та дві повітряні помпи. Біля них стояла машина, а водій у замшевій куртці тим часом базікав із заправником. Коло магазину, поруч із кількома автоматами з жувальною гумкою та автоматом для продажу марихуани, стояла блакитно-червона поштова скринька. До неї було всього зо дві сотні ярдів. Річардс із гіркотою подумав, що якби він дістався сюди ще вдосвіта, то міг би непомітно зробити своє діло.

Дарма. Що з воза впало... Якби знав, де впадеш, то соломки підстелив би.

Річардс повернувся трохи назад, шукаючи місця, де б прилаштувати камеру й непомітно зробити зйомку.