Читаем Переслідуваний полностью

— Пішов до аптеки,— задоволено промовила стара, блискавично закидаючи їжу в беззубий рот, наче в прірву. — По ліки.

— Якщо влипне, я йому голову скручу,— сказав Бредлі, важко сідаючи.

— Не влипне,— втрутився Річардс. — Має гроші.

— А може, нам не потрібно милостині від блідопикого?

Річардс засміявся й посолив страву.

— Якби не він, мене, мабуть, уже давно підрізали б,— промовив він. — Отже, я гадаю, Стейсі заробив ті гроші.

Бредлі зосереджено схилився над тарілкою. До кінця вечері ніхто не зронив ані слова. Річардс і Бредлі з'їли по дві порції, стара господиня — три. Коли закурили, у замку шкрябнув ключ, і всі заклякли, аж поки ввійшов Стейсі — винуватий і наляканий. Він дістав з рудої торби пляшечку й подав старій.

— Найкращі ліки,— сказав він. — Старий Керрі спитав, де я взяв два долари сімдесят п'ять центів, щоб купити такі добрі ліки, а я послав його к розтакій матері.

— Не лайся, бо диявол таки штрикне тебе вилами,— обізвалася стара. — Сідай вечеряти.

Хлопець вирячив очі.

— Господи, м'ясо?!

— Ні, то ми наклали туди купу, щоб густіше було,— сказав Бредлі.

Хлопчина скинув головою, побачив, що брат жартує, захихотів і накинувся на їжу.

— А той аптекар часом не побіжить до поліції? — спокійно спитав Річардс.

— Керрі? Ні. Хіба що ми знову поткнемося до нього із зелененькими. Він знає, що для Кессі потрібні сильнодіючі ліки.

— А як щодо Манчестера?

— А-а!.. У тім-то й річ, що Вермонт не годиться. Наших там замало. Та й поліція крута. Отож я попрошу надійного хлопця, скажімо, Річа Голеона, перегнати того "вінта" до Манчестера й поставити в гаражі-автоматі. А тебе завезу туди іншою машиною. — Він погасив сигарету. — В багажнику. Собак вони використовують лише на путівцях. А ми поїдемо чотириста дев'яносто п'ятим шосе.

— Для тебе це досить небезпечно,— сказав Річардс.

— Та я ж не задарма. Нехай Кессі хоч помре під наркотиком.

— Дай Боже,— обізвалася стара.

— Це однаково небезпечно.

— Хай-но котрийсь лягавий спробує гавкнути на Бредлі — відразу повні штани накладе! — сказав Стейсі, витираючи рота. Він глянув на брата, і його очі захоплено спалахнули.

— Гляди, на сорочку капає, розбишако,— промовив Бредлі й дав Стейсі щигля. — Твоє діло — мовчати. Сисунець ти ще.

— Якщо нас упіймають, тебе посадять надовго,— вів далі Річардс. — Хто тоді за хлопцем догляне?

— Він сам за собою догляне, якщо я вскочу в халепу,— сказав Бредлі. — Та й мати поряд. Наркотиків він не вживає. Га, Стейсі?

Хлоп'як енергійно похитав головою.

— І він знає,— докинув Бредлі,— якщо я знайду в нього на руках сліди від уколів, то в'язи скручу. Правду я кажу, Стейсі?

Стейсі кивнув.

— До того ж, ми матимемо гроші. А поки їх у нас немає, то й досить про це. Я знаю, що роблю.

Річардс мовчки докурював сигарету, а Бредлі поніс ліки до Кессі.

63 проти 100...

Коли він прокинувся, було ще темно, проте внутрішній годинник підказав йому час — десь пів на п'яту. Кессі плакала. Бредлі спав на ліжку в маленькій задній спальні, а Стейсі й Річардс — просто на підлозі. Мати лягла з Кессі.

Крізь рівне з присвистом дихання малого Річардс почув, як Бредлі підвівся й вийшов з кімнати. Дзенькнула ложка об раковину. Крики дівчинки перейшли в переривчасті стогони й поступово затихли. Бредлі нишкнув у кухні, поки мала заспокоїться, потім повернувся, голосно зітхнув і ліг на рипуче ліжко.

— Бредлі! — озвався Річардс.

— Чого?

— Стейсі казав, що їй п'ять років. Це правда?

— Правда. — Голос Бредлі видавався таким дивним, наче Річардс чув його вві сні.

— Який рак легенів у п'ятилітньому віці? Не думаю, що в малих дітей таке буває. Це, мабуть, білокрів'я, а не рак легенів.

З ліжка почувся гіркий смішок.

— Ти з Гардінга, еге? Який рівень забруднення повітря в Гардінгу?

— Не знаю,— відповів Річардс. — У прогнозах погоди тепер цього не повідомляють. Ого, я вже й не пам'ятаю відколи. Віддавна.

— У Бостоні — з дві тисячі двадцятого року,— прошепотів Бредлі. — Бояться. Ти ж не маєш фільтра для носа?

— Не мели дурниць,— роздратовано відказав Річардс. — Ця клята штука коштує двісті доларів, навіть за зниженими цінами. Я вже рік як не бачив двохсот доларів. А ти?

— І я,— тихенько відповів Бредлі. Потім, помовчавши, докинув: — Стейсі має такий фільтр. Я йому сам зробив. Мати, Річ Голеон і ще дехто теж мають.

— Дуриш ти мене,— промовив Річардс.

— Та ні. — Бредлі помовчав, і Річардс раптом зрозумів, що той знає куди більше, проте зважує, чи варто про це говорити. Міркує, чим обернеться така відвертість. Врешті Бредлі знехотя зронив: — Ми трохи начитались. Ці телевізійні теревені розраховані на порожні голови.

— Еге ж,— підтакнув Річардс.

— У нас тут, бач, своя банда,— мовив Бредлі. — Хлопці просто виходять на вулицю шукати пригод. їм аби випустити кишки з якогось блідопикого в суботню ніч. Але є серед них і такі, що вже давно ходять до бібліотеки, років з дванадцяти.

— Хіба в Бостоні пускають до бібліотеки без картки?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Абсолютное оружие
Абсолютное оружие

 Те, кто помнит прежние времена, знают, что самой редкой книжкой в знаменитой «мировской» серии «Зарубежная фантастика» был сборник Роберта Шекли «Паломничество на Землю». За книгой охотились, платили спекулянтам немыслимые деньги, гордились обладанием ею, а неудачники, которых сборник обошел стороной, завидовали счастливцам. Одни считают, что дело в небольшом тираже, другие — что книга была изъята по цензурным причинам, но, думается, правда не в этом. Откройте издание 1966 года наугад на любой странице, и вас затянет водоворот фантазии, где весело, где ни тени скуки, где мудрость не рядится в строгую судейскую мантию, а хитрость, глупость и прочие житейские сорняки всегда остаются с носом. В этом весь Шекли — мудрый, светлый, веселый мастер, который и рассмешит, и подскажет самый простой ответ на любой из самых трудных вопросов, которые задает нам жизнь.

Александр Алексеевич Зиборов , Гарри Гаррисон , Илья Деревянко , Юрий Валерьевич Ершов , Юрий Ершов

Фантастика / Боевик / Детективы / Самиздат, сетевая литература / Социально-психологическая фантастика