Переслідуваний

— Еге ж, Уолта. Ніяк не можу втримати в голові імен цих бісових мексиканців та ірландців. Склероз, Бенні. Та й нерви розшарпані. — Він раптом сердито глипнув на Річардса. — Я ще пам'ятаю Міка Джаггера, його всі тоді знали. Ти навіть не знаєш, хто він був такий, га?

— Я знаю, хто він був такий,— відповів Річардс розгублено і злякано обернувся до вікна, що було на рівні асфальту. Отже, справи гірші, ніж він собі уявляв. Шійла і Кеті теж під ковпаком. Принаймні поки він...

— З ними все гаразд, Бенні,— м'яко промовив Молі. — Ти лишень тримайся від них якнайдалі. Ти для них тепер однаково що отрута. Дійшло?

— Атож,— відповів Річардс. Його раптом пойняв розпач — чорний, страшний. «Я тужу за домом»,— подумав він вражено, але це була не просто туга, це було щось гірше. Все, що з ним діялося, здавалось неймовірним. Його життя йшло під укіс. Перед ним вихором закружляли обличчя: Лафлін, Берне, Кілліан, Янскі, Молі, Кеті, Шійла...

Річардс глянув крізь вікно у темряву й затремтів. Молі працював, наспівуючи давню пісеньку із свого нікому сьогодні не потрібного минулого, щось про очі, як у Бетт Девіс («А це хто в біса така?»).

— Він був ударником,— раптом промовив Річардс. — У тій англійській групі, «Бітлз». Мік Маккартні.

— Ех, молодь,— сказав Молі, не відриваючись од роботи. — Оце й усе, що ви знаєте.

77 проти 100...

Річардс вийшов од Молі в десять хвилин по півночі, полегшавши на тисячу двісті нових доларів. Гендляр продав йому невеличкий, але досить корисний набір предметів, що мали змінити його зовнішність: сиву перуку, окуляри, ватяні віхті, щоб закладати за губи, та пластикові накладки на щелепи, що змінювали обриси рота. «А ти ще кульгай,— порадив Молі. — Тільки не так, щоб усі озирались, а ледь-ледь. Запам'ятай: цим кульганням можна доброго туману в очі напустити. Мабуть, забув про такі речі, га?»

Річардс таки забув.

Нові папери в його гамані свідчили про те, що він — Джон Гріффін Спрінгер, агент з продажу магнітозаписів біблійних текстів, родом із Гардінга, сорокатрирічний вдівець. Ніякого стосунку до техніки, і це тільки на краще, бо технарі мають свою специфічну мову.

Річардс вийшов на Робард-стріт о пів на першу — у найслушніший час для того, щоб тебе обікрали, відлупцювали, а то й убили, і найнесприятливіший для того, щоб непомітно зникнути. Одначе він усе-таки прожив по цей бік Каналу все своє життя.

Річардс відійшов зо дві милі на захід, майже до озера, й аж там перетнув Канал. Дорогою натрапив на гурт п'яничок, що грілися довкола потайки розпаленого вогнища, побачив кілька пацюків, але жодного полісмена. О чверть на другу він уже простував нічиєю землею з її складами, дешевими ресторанчиками та транспортними конторами. А о пів на другу, коли з барів повисипало чимало гулящого люду, зміг, нічим не ризикуючи, зупинити таксі.

Цього разу водій навіть не глянув на нього.

— Аеропорт,— кинув Річардс.

— Поїхали.

Реактивний двигун зірвав машину з місця, і вони влились у потік вуличного руху. До аеропорту приїхали о першій п'ятдесят. Річардс прокульгав повз кількох полісменів та вартових відомчої охорони, і вони не звернули на нього уваги. Він придбав квиток до Нью-Йорка,— це якось само собою спало йому на думку. Перепустки перевіряли як звичайно, все обійшлося без ускладнень. Швидкісний літак на Нью-Йорк відлітав о другій двадцять. У салоні зібралося понад сорок пасажирів, здебільшого бізнесмени та студенти. Полісмен у куленепробивній кабіні куняв до самої посадки. Річардс посидів трохи і теж задрімав.

Літак приземливсь о третій годині шість хвилин, і Річардс без пригод залишив аеропорт.

О третій п'ятнадцять таксі вже несло його швидкісною спіральною трасою. Перетнувши по діагоналі Центральний парк, Бен Річардс о третій двадцять загубився у найбільшому місті світу.

76 проти 100...

Він обрав пересічний «Брант-готель» у східній частині Манхеттена. В цьому районі, після деякої перерви, знову почали з'являтись ознаки фешенебельного міста. Одначе готель був менш як за милю від центрального Манхеттена з його нетрями — теж найбільшими в світі.

Річардс іще раз згадав прощальні слова Дена Кілліана: «Тримайтеся ближче до своїх людей».

Вийшовши з таксі, він пішов до Таймс-сквер, аби не показуватись у готелі о такій ранній порі. П'ять з половиною годин — від пів четвертої до дев'ятої — Річардс просидів у нічному гомоклубі, дивлячись виставу. Спати хотілося нестерпно, та щойно він починав куняти, як його будив легкий дотик пальців, що добиралися до паху...

— Як довго затримаєтеся в нас, сер? — спитав, уже вранці, адміністратор готелю, заглядаючи в книгу, де Річардс записався як Джон Г. Спрінгер.

— Та ще не знаю,— відповів Річардс, намагаючись надати голосові скромно-люб'язного тону. — Все залежить від клієнтів, самі розумієте. — Він заплатив шістдесят нових доларів за два дні й піднявся ліфтом на двадцять третій поверх. З кімнати відкривався похмурий краєвид брудної Іст-рівер. У Нью-Йорку теж ішов дощ.