Читаем Олесь Бердник полностью

— А хто присилає весну-красну до Троянського краю? — запитала Берегиня, усміхаючись. — Хто велить ясному Хору-Сонечку сяяти людям і звірині, травам і птахам, метеликам і турам, усьому-всьому живому? Дух Життя несе всіх нас до Далекого Моря… кожної хвилинки ми чуємо його торкання. Та й тільки що боян Тихозгук співав молитву до нього. Хіба обманюю вас?

— Я знаю, що ти чуєш, — вдячно промовив співець, ще раз вклоняючись Бабі Гайї. — Тоді напевно знаєш і нашу біду!

— Знаю. І вже приготувалася дати пораду. Та й не я її дам, а значніший від мене.

— Хто ж? — здивувався Горислав.

— Род, — задоволено сказала Берегиня. — Сам Правітець Троян-поля. Вічний Вартовий Дажбожого Роду.

— Хіба його можна уздріти? — Схвильовано запитав волхв.

— Бач, навіть ти дивуєшся цьому. Хіба може Рідна Сила залишити своїх діток перед лихом? Хіба лише Яв стривожена нашою бідою? Нав і Прав клекоче болем Онуків Дажбога. Тому приготуйтеся, сідайте довкола святого вогнища на камені… і дивіться та слухайте…

Баба Гайя встала з каменя і випросталася. Де й поділася її скулена, безсила статура! Вона підняла вгору тонкі руки, ніби крила. В її долонях опинилися два пуки засушених квіток. Вона кинула в багаття один пук, щось прошепотіла. Потім другий. Ніжний запах поплив над галявиною. Здавалося, що в ньому поєднано всі пахощі трав і квітів — м’яти, полину, материнки, деревію, чар-зілля, рути, всесиликів, хмелю і ще безлічі інших. Стало гарно, приємно, легко. Хвиля дрімоти заколисала гостей, а Берегиня дивилася на них крізь стіну вогню і ласкаво усміхалася.

Зненацька просто поміж язиками пломеню з’явилася висока постать якогось чарівного кумира. В нього довге русяве волосся, невеликі вуса й борода. Вбраний у білі вишиті шати — довгу сорочку й прегарний сріблистий плащ. По праву й ліву руку — дві дівчини-красуні, теж вбрані у вишиті сорочки, з вінками на голівках, з довжелезними косами.

— Хто це? — Радісно дивується Гуктур.

— Род і Рожениці, — шепоче Пріям. — Ти щасливий, синку, що в юному віці уздрів наших кумирів.

— Любий Роде, — почувся дзвінкий голос Берегині. — Ти вже знаєш про лихо Троян-иоля. Мир зламано. Морок виповзає з таємних криївок. Пора дати нашій Родині напуття на далекі шляхи. Чи правду я мовлю?

— Згода, — сумовито й ніжно сказав Род. — Я й мої доні Рожениці передають вам, діти, веління й волю всіх Родів. Доля грядущого ховається в мороці далеких днів, та нині маєте здійснити ось що: хай діва Макоша народить сина від Дажбога. В цім рятунок нашого Роду. Так і передайте магатяму Яму: його донька — діва Макоша має зачати від Дажбога, і народить йому Сина, і нарече його ім’ям Ріям, що означатиме Охоплений Сонцем. Чуєте, діти? Поспішайте…

Магатям Ям самотньо прямував до втаємниченого притулку своєї доні Макоші. Вже кілька літ діви ніхто з троянів не бачив, не зустрічав. Вона обрала для себе оселю Зелен-Дива, вічносущого Кощія Безсмертного. У правічному лісі, в глибокій землянці-печері вона підтримувала вогнище Макоші — Матері Землі, як і сотні її покійних попередниць. Прийнявши святий заповіт прабатьків та праматерів, діва відмовлялася від особистого щастя в сім’ї, від подружжя, від щоденної радості спілкування з дітьми, родичами, знайомими людьми. Навіть їжу вона мала добувати сама собі: яблука-кислиці, груші-дички, гриби, поживне коріння, меди в гніздах диких бджіл — цього було достатньо для харчування юної жриці. Лише раз на рік, на Купайла, обрана група старших жінок відвідувала святу криївку. Вони здалека споглядали постать Макоші (чи жива, чи здорова?), спостерігали за прозорим димком жертовного вогнища, що прямовисно йшов у Дивоколо, розпливаючись блакитною імлою над верхів’ям дубів. Для діви на обумовленому місці залишали сувій білого полотна для нової сорочки і ладунку з крихітками живиці — по крихті від кожного жителя Троян-поля: діва прилучала ті прозорі краплинки до спільного вогнища Рідного Краю, що його зобов’язана була вартувати.

А тепер Ям повинен передати рідній доні веління Рода: прийняти в чисте лоно своє сім’я Дажбога, щоб народити Сина Сонця. Чи збагне юна діва, чи згодиться? Адже від цього залежить доля рідного краю. Магатям згадував, що колись, у прадавні часи, вже сталося таке: попередня Макоша народила Сина від кумира з Дивокола, і той посланець Найвищого Вітця захистив пращурів від орди чужинецьких напасників. Уже й забули трояни, хто вони були — ті вороги, лише в казках залишилася назва — Дванадцятиголовий Змій: певно, багато хижих воєвод збиралося пожерти щедрі простори Троян-поля, коли їхні полки здавалися чудиськом з безліччю голів.

Смуток у душі магатяма, важко на серці. Хотілося б для доні простої жіночої долі, та марно мріяти про таке: і проводир народу, і його рідні повинні відмовлятися від особистого для блага Дажбожого Роду.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Аччелерандо
Аччелерандо

Сингулярность. Эпоха постгуманизма. Искусственный интеллект превысил возможности человеческого разума. Люди фактически обрели бессмертие, но одновременно биотехнологический прогресс поставил их на грань вымирания. Наноботы копируют себя и развиваются по собственной воле, а контакт с внеземной жизнью неизбежен. Само понятие личности теперь получает совершенно новое значение. В таком мире пытаются выжить разные поколения одного семейного клана. Его основатель когда-то натолкнулся на странный сигнал из далекого космоса и тем самым перевернул всю историю Земли. Его потомки пытаются остановить уничтожение человеческой цивилизации. Ведь что-то разрушает планеты Солнечной системы. Сущность, которая находится за пределами нашего разума и не видит смысла в существовании биологической жизни, какую бы форму та ни приняла.

Чарлз Стросс

Научная Фантастика