Олесь Бердник

Ми теж п’ємо з тієї чаші,

Яку лишили нам вони…

Та чаша — ріки і лани,

Зірок іскристе Дивоколо,

Сади й ліси густі довкола,

Світанки й грозові дощі,

Кохання вічні радощі,

У просторі привільні птахи,

І зело буйне понад шляхом,

І Вирій вічно-таємничий,

Що нас за Пращурами кличе…

— Ти гадаєш, що Пращури ще й досі живі? — поцікавився Владисвіт, входячи в річище оповіді, а Горикорінь природно одразу ж відповів:

— Еге ж, багато хто вважає,

Що пращурів отих немає.

Від них, либонь, одна пилюка,

Та в слові, може, їх наука.

Відсутня правда в слові тім,

Бо вічний пращуровий Дім

Й самі вони у Дивоколі,

У таємничім казок полі

Живуть і у грядуще скачуть, —

Побачить можна їх одначе!

Але зустріне їх лиш той,

Хто мудрий серцем, хто герой,

Хто осідла того коня,

Що й смерть саму переганя!..

Горикорінь на хвильку замовк і, розхитуючись, ніби в забутті, прошепотів:

— Включайтеся в менталізацію того, про що я оповідаю. Активно співпрацюйте. Хай ноосферна енергія прориву підготує вмістилища для втілення, щоб Аріман не встиг закрити щілину в континуумі. Слухайте уважно!

— Я вже сказав, що Прабатьки

Жили над водами ріки,

Яку здавен Дніпром зовуть.

У йменні тім глибока суть.

Дана — вода, Землею дана,

Що поїть вічно спрагу лану.

Вона одвічна, тому й пра,

А разом буде — ДАНА-ПРА.

Погляньте — там, над Дана-пра,

В імлі стоїть Дивич-гора.

Кумир прадавній НЕБО-ДИВ

Собі ту гору освятив.

На ній Святилище було,

Кругом і квіти, і зело,

Ну а отам, де хатки мріють,

Розташувалося село…

А втім… це ми так звикли звать,

Але для казки — інша стать:

Тоді всі селища поспіль

Чудовим словом звались ПІЛЬ.

ПІЛЬ — це і поле, й площина,

Для житла місце, і для сна,

Для сіяння, і для збирання,

Для радування і кохання.

І кожне житло, кожен піль

Стрічає вітри звідусіль, —

Від полуночі і полудня,

У дні легкі і миоготрудні, —

Ті вітри людям принесуть

І слів, і дій таємну суть.

Той піль прозвали — ТРОЯН-ПІЛЬ.

Сучасне ймення теж звідтіль…

Мені дуже захотілося дізнатися — який корінь ліг в основу тієї назви. Адже я тисячі разів проїжджав через Трипілля, мандрував по тих кручах, проте ніколи не замислювався. Якось та прадавність не хвилювала свідомості, а тому й долі моїх Пращурів залишалися абстракціями, занотованими, може, лише десь на сторінках книг археологів чи істориків. Горикорінь, певно, відчуваючи моє запитання, сам зачепив цю тему:

— То звідкіля пішло воно —

Те дивне, звучне імено?

В Дідів-Троянів був кумир —

У Вирій вірний Поводир.

Не ідол мертвий — Дух Життєвий,

Триликий — тобто Трисуттєвий.

Що перший Лик — то КИЙ і ДІЙ —

Таємний, звивистий, мов змій.

А суть — від коєння до дії,

Від божевілля до надії,

Бо КИЙ веде до каяття,

А ДІЯ рухає життя.

Покинеш КИЙ — то маєш спокій,

А ДІЯ дасть політ високий.

Двобічний був той лик в кумира:

Один бік — зло, а другий — миру.

І говорили Прадіди,

Що КИЙ веде лиш до біди,

Що відкриває тайний лик

Лиш той, хто в ДІЇ суть проник.

Хто коєнь марних пелену

Розвіє, мов примару сну.

В кумира другий лик — то ЧАХ,

Летючий він, неначе птах,

Дає здоров’я й забира,

Коли прийшла комусь пора,

Малює барви на щоках,

Смішинок іскри ув очах,

Незламну силу у руках,

І сіє передсмертний жах

Всесильний, таємничий ЧАХ…

— Дивно, — озвалася Громовиця-Галя, — але мені здається, що я все це знаю. Я вже відчуваю себе там… бачу обриси будівель, виблискує плесо великої ріки… в небі пролітають кораблики з білими вітрилами… Як це можливо?

— Тихо, — зауважив Сократ-Олафрам, обнімаючи Громовицю за плечі. — Сприймайте все як просту й логічну реальність. Наші ментальні стереотипи звужені до смішного. Те, що оповідали казки, колись було звичною реальністю. Ми самі диктували ті чи інші константи Природі. Хіба забули?

Горикорінь підняв руку, мовби одсікаючи можливість дальшої дискусії, і продовжував оповідь.

— Гнівити ЧАХА — стережись!

Він підкрадається, мов рись,

Якщо здоров’я ти згубив,

То ЧАХ тебе не полюбив.

Ти станеш чахлий, наче тінь,

Ти вичахнєш, як древня лінь,

Й тебе од світу одчахнє

Веління ЧАХОВЕ страшне…

…А третій лик — ясного ХОРА,

Який пітьму щоденно боре,

Котрий об’єднує невпинно

Усе — від люду до билини, —

Дерева, райдуги, зірниці,

Мурашки, гори, звірі, птиці:

У дивоколі все живе

Його Вітцем своїм зове.

Тому Троянськії дівчата

Так люблять ХОРА величати

У плавнім диво-хороводі,

Прохаючи кохання й вроди,

І ХОР ясний дарує їм

Любов, дітей і рідний дім.

Тому хороше все, що миле,

Тому хоробрість — ХОРА сила,

Бо він щодень у Дивоколі

Життєві зерна сіє в полі,

В блакитну всеосяжну Ниву,

У Землю — буйну і вродливу.

Він — всіх великий Хоронитель,

Пастух, об’єднувач, цілитель,

Чому його звемо ще й РОД —

Трояни всі — його народ!

Отож Троян тримав сторожу

Землі цієї і ворожу

Чужинську силу нерушимо

Ламав, мов буря бадилину.

Бо знали всі діди-Трояни,

Що лише єдність нездоланна.

Хто знає тайну праці-дії,

Хто береже дідівські мрії,

Хто в Хорі-колі, в чеснім вічі

Загляне Друзям в ясні вічі,

Того ніяка вража зграя

У буйнім герці не зламає.

Діди передали онукам

Єдину вірную науку:

Щоб мати силу й волю в світі,

Троян тримайте, любі діти!..

Урочисті слова Горикореня зненацька перебив мелодійний дзвін. Громовиця стрепенулася, доторкнулася до грудей.