НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Карл чекав на Адама, але Адам так і не приїхав. Можливо, йому було соромно писати. Сам Кир написав Карлові сердитого листа про повернення Адама до армії супротив його волі. А ще Кир зазначив, що колись у майбутньому Карл може провідати його у Вашингтоні, проте ніколи більше так його й не запросив.

Карл перебрався до будинку і мешкав там у дикунському бруді, з задоволенням борючись із плодами трудів жінки-буркотухи.

Минуло більше року, перш ніж Адам написав Карлові; то був лист спантеличений і багатослівний, ніби Адамові треба було зібрати сміливість, щоб зізнатися: «Не знаю, чого я знову записався до війська. Скидається, ніби це зробив за мене хтось інший. Напиши мені скоріше, розкажи, як тобі ведеться».

Карл не відповів, поки не дістав чотири схвильовані листи, а тоді відписав прохолодно: «Я тебе майже і не чекав»,— а там перейшов до детального опису ферми й худоби.

Час робив своє. Потім Карл написав одразу після Нового року й отримав листа від Адама, написаного одразу після Нового року. Вони так відчужилися один від одного, що в листах кожен писав про своє і не ставив питань.

Карл почав брати до себе одну по одній жінок-нечупар. Коли вони починали діяти йому на нерви, він виганяв їх без сентиментів, як людина продає свиню. Він не любив їх і не цікавився, чи подобається їм сам. Він припинив бувати в селі. Зв’язок підтримував тільки з хазяїном таверни і поштарем. Імовірно, селяни засуджували його спосіб життя, але була одна річ, яка збалансовувала в їхніх очах його бридке життя. Ніколи доти ферма так чудово не управлялася. Карл розчистив землю від каміння, удосконалив дренаж і додав до ферми сотню акрів. Ба більше, він вирощував тютюн, і за будинком виросла нова довга клуня для тютюну, яка справила на всіх велике враження. Все це завоювало йому повагу сусідів. Фермер не може погано думати про успішного фермера. Карл вкладав у ферму майже всі гроші й усі сили.

Розділ 7

1

Наступні п’ять років Адам робив те, чого вимагає армія, щоб вояки не збожеволіли: безнастанне полірування металу і шкіри, паради, муштра, чати, церемонія побудки й підняття прапору, імітація діяльності для людей, яким нема чого робити. У 1886 році в Чикаго спалахнув величезний страйк на консервних заводах, і Адамів полк послали на придушення, але страйк закінчився ще до їхнього прибуття. У 1888 році індіанське плем’я семінолів, які так і не підписали мирної угоди, розпочали заворушення, і знову туди спрямували кавалерію; але семіноли відступили на свої болота і зачаїлися, й у війську знову встановилася сонна рутина.

Часові відтинки становлять дивний і суперечливий матеріал для свідомості. Було б слушно припустити, що рутинні періоди, тобто періоди, не заповнені жодними подіями, здаються нескінченними. Так би мусило бути, але це зовсім не так. Саме нудні періоди без подій взагалі не мають тривалості. Час, збризнутий цікавістю, поранений трагедією, розколотий радістю — такий час видається довгим у нашій пам’яті. І, якщо подумати, так і має бути. Відсутність подій не має підпорок, на яких можна розвісити тривалість. Від нічого до нічого — це взагалі не час.

Наступні п’ять років для Адама закінчилися раніше, ніж він усвідомив. Наприкінці 1890 року його демобілізували в Сан-Франциско з нашивками сержанта. Листування між братами майже зійшло нанівець, але Адам написав Карлові буквально напередодні демобілізації: «Цього разу я повертаюся додому»,— проте за наступні три роки Карл не мав від Адама жодної звістки.

Адам перечекав одну зиму, піднявшись річкою до Сакраменто, випасаючи худобу в долині Сан-Хоакін, а коли прийшла весна, в Адама зовсім не стало грошей. Він скатав свою ковдру і вирушив неквапно на схід, то пішки, то разом з гуртами чоловіків на брусах повільних товарних потягів. Ночами він тулився з волоцюгами у кублах на околицях міст. Навчився жебракувати, але просив не грошей, а їжі. І не встиг він і оком моргнути, як сам перетворився на волоцюгу.

Такі люди нині рідкість, але у 1890-і їх було багато — самотніх бродяг, які хотіли так жити. Хтось утікав від відповідальності, хтось почувався викинутим із суспільства через несправедливість. Вони потроху працювали, але недовго. Вони потроху крали, але тільки їжу або зрідка якесь дрантя, що сушилося після прання. Там були всякі люди — освічені й невігласи, охайні й брудні, але всіх їх поєднував спільний неспокій. Вони шукали тепла, але уникали сильної спеки і лютих холодів. З розквітом весни вони тяглися на схід, а перші морози гнали їх на південний захід. Вони були братами койотам, які, хоча й дикі, живуть поблизу до людей і їхніх курятників: вони збиралися біля міст, але не в містах. Об’єднання з іншими людьми тривало тиждень або день, а потім їхні шляхи розходилися.