Неохайний, брудний, привабливий лише для хлоп’ячого ока своєю запущеністю пустир з безліччю ям і вибоїн перетворився на порослий травою й рідким чагарем видолинок. А ліс, що мрів десь аж на обрії, підступив зовсім близько — чутно було навіть, як співає на деревах лісове птаство.
Спантеличений такими змінами у природі рідного краю, хлопець вибрався з ями, шукаючи пояснення незбагненним перемінам, повернувся до рідного містечка, і вже не здивування, а лоскотний страх підкотився до його грудей.
Знайома дорога, що нею спустився він півгодини тому, ніби запала у землю, і Віка дивився на неї вже трохи згори. Спадисті схили вкривала зелень — рясна, кріпенька й закурена. Будиночки ж, що вишикувались обабіч — з акуратними обійстями, фруктовими деревами й городцями коло них, — взагалі щезли. Натомість, куди сягало око, все вкривали кущі і рідкий перелісок.
Забувши про свій портфель — той так і лишився на дні ями, — Віка кинувся вгору дорогою, що мала вивести його назад. Бігцем подолав підйом.
Просто перед ним перетинав путь і зникав десь далеко височенний і грубезний насип із дерев’яною кладкою вгорі і глибоким ровом біля підніжжя. Над самою ж дорогою здіймалася міцна кам’яна башта з важенною прочиненою брамою, крізь яку й мав пройти кожен, хто хотів утрапити до міста.
Біля брами стояло двоє здоровенних дядьків у шоломах і кольчугах, із двосічними мечами при поясі.
«Кінозйомка» — спробував заспокоїти себе Віка, але тут же відкинув цю рятівну думку, бо не було поруч машин із різним кінозйомочним начинням, ні юпітерів, не було гримерів у білих халатах, операторського візка, ані навіть зівак.
Сповнений жалю до самого себе за незбагненність, що перед нею опинився віч-на-віч, хлопець стишив ходу, коли це один із вартових ступив до нього й проказав:
— Ти хто єси?
Розділ II
Віка спробував приязно всміхнутися, скласти докупи якісь доречні слова, аби справити найліпше враження, але:
— Е-е-е... Мне-е-е... — скоріш за все відповідь його прозвучала саме так.
— Що-що? — перепитав вартовий і багатозначно, здалося хлопчині, глянув на товариша.
Той дивився на Віку з прихованою недовірою.
— То хто ж ти такий? — вже трохи інакше повторив чоловік і підійшов упритул.
— Я... Віка. Вчуся в школі... — зацьковано почав пояснювати бідолаха. — Іду додому.
— Додому? — встряв у розмову другий охоронець. — То ти тут живеш? У нашому місті?
— Тут, тут, — закивав енергійно хлоп’як. — На Бочарній, поруч із молочним магазином. Знаєте — отако від скверика праворуч?
— Х-хе, — єхидкувато вищирив зуби перший чолов’яга. — Бочарну ми знаємо, хто ж її не знає. А от скверик... Молочний цей... магазин... І звідки путь держиш?
— Із школи я. Побачив об’яву — спустився до будки, у яму впав, побіг сюди... А тут ви, — пояснював Віка і розумів: говорить він досить плутано. Принаймні для цих двох.
— Ми, голубчику, ми. А ти ж думав — ворота навстіж, а варта спить, га? — охоронець несподівано боляче вхопив Віку за руку. — То ти, мабуть, вивідувач? — закричав страшно. — Тебе хто послав? Юхимко Лихий? Ти що хотів вивідати?
— Та нічого. Пустіть, дядю! — заскиглив той. — Який я виві... шпигун? Я Віка...
— Знаємо, голубчику, знаємо, — промовляв між тим вартовий, вправно зв’язуючи Вічині руки невідь звідки взятим мотузом. — Ще й ім’я якесь поганське взяв собі. Не міг нічого кращого вибрати.
Віка намірився слушно зауважити, що імені собі не вибирають і тут він ні при чому, але його вже було зв’язано, і другий вартовий гукнув комусь через плече:
— Гей, хто там на коні! Давай сюди!
Мов із-під землі вродився перед їхньою трійцею верхівець — теж у бойовому спорядженні, на баскому коні; той, хто зв’язував Віку, вхопив хлопчину однією рукою за комір, а другою за штани ззаду і просто закинув на рисака животом донизу. Тоді одступив на крок, мовби милуючися своєю роботою, і наказав голосно:
— До князя його прямісінько! Мовляв, вивідувач, прикидався тутешнім, а де живе — й сам пуття не знає, плутається. Якби гість, то так і сказав би, що ж тут приховувати? Та й вдягнений якось...
— Но! — Верхівець зірвав коня в галоп, і все замерехтіло перед Вікою — дорога, земляний вал, тини, халупи, якісь люди у дивному вбранні. Мовби опинився він у поганенькому кінотеатрі, де показують давній німий фільм на історичну тему. Та ще й плівка стара, і апарат завалящий, і все скаче, миготить у очах, і незрозуміло — який фільм, про що в ньому йдеться, а лише неясні й змазані окремі кадри вихоплюєш із тієї круговерті.
Та мало-помалу картина вияснилась.
Хлоп’як приноровився не тюкатися носом у бік рисакові, з цікавістю задирав голову і вбирав те нове, що відкривалося йому. Віка ще подумав: тож він їде рідним своїм містечком, з його крамницями, гастрономами, автоматами з напоями, перукарнями, аптеками... Проте всього цього не було й сліду. Куди там!