Митькозавр із Юрківки

Тоді Митько вкинув у вогнище шматок автомобільної покришки, яку десь знайшов. Краще б він її не кидав, а ще краще — не знаходив би, бо вона стала так чадіти, що всі почали кашляти й чхати. Тож, хоч нікому й не хотілося, а довелося розбігатись, і ще довго над табором висів дух паленої гуми.

— Ех ти, таке свято зіпсував, — сказав я.

— Я ж не хотів, — розвів руками Митько. — Я хотів як краще. Зате тепер знатиму, що не можна.

Конкурс пісні

— Діти, — сказала якось Ірина Василівна. — Скоро в нашому таборі проводитиметься конкурс на краще виконання пісні, тож треба щось підготувати і нам.

— Ну, це неважко, — відповів за всіх Митько.

— Неважко просто так заспівати, — заперечила вожата. — А важко заспівати добре, та ще й цікаве щось ­придумати.

— Придумаємо, — заспокоїв її Митько. — У нас навіть акордеоніст свій є, — і випхнув наперед Славка.

Той миттю почервонів і запхикав:

— Я так не можу... щоб іти і грати. Мені треба сидіти.

— А ми тільки вийдемо на майданчик, а там, перед жу­рі, ти зможеш і сісти, — пояснила Ірина Василівна. — Із своїм акордеоністом набагато краще.

— Я боюся, — заскиглив Славко. — Це така відповідаль­ність... Я щось не те заграю.

— Не бійся, — поплескав його по плечу Митько. — Подумаєш, одну пісню. Я за тобою й стілець винесу.

— Ну от іще, стіле-ець, — протягнув музика. — Всі з мене сміятимуться...

Але тут кругом замахали руками, і Славко замовк. Що з нього візьмеш! Такий він уже боягуз і тюхтій!

Вибрали пісню, а тоді гайнули до лісу і почали готуватися до огляду, щоб ніхто не бачив. Акордеон на перший раз не взяли. Славко стояв під деревом і грав на губах: та-та-та-ра ті-ті-рі...

Ми виходили на галяву, робили поворот на дев’яносто градусів, обличчям до уявного журі, й заводили пісню.

— Що ж, на перший раз непогано, — похвалила нас вожата. — Давайте ось у цьому місці, де «ми зростаємо дружними», всі чітко й гарно візьмемося за руки й ступнемо крок уперед.

Спробували — теж вийшло добре.

— А давайте, — тут Люська говорить, — у цьому місці піраміду зробимо. А я нагорі ще й «ластівку»!

— А вийде? — вожата засумнівалась.

— Вийде, — Наталка їй. — Люська балетом займалась, у неї вийде.

— От спробуймо, — Люська розходилася. — Дивіться, тут стануть Вовка, Вітька і Генка — ось так, трохи при­сядьте. А сюди їм Юрко й Митько ноги поставлять.

— Я не можу, — Митько каже. — Я стілець несу.

— Ну, то хай Толик. О! Чудово! А я нагору — дивіться! А дівчатка отак, півколом.

— Справді, ніби непогано, — погодилась Ірина Василівна. — Ану, спочатку...

— Та-ра-ра, — заспівав Славко, ми вийшли на галяву і прокрутили все від початку до кінця.

— Не вистачає, звичайно, чіткості й злагодженості, — сказала вожата, — але маємо ще п’ять днів попереду.

П’ять днів ми ходили в ліс і там співали, і всім це дуже подобалося.

Настав день огляду.

— Знаєш що, — каже мені перед самим початком Мить­ко, — понеси за мене стілець.

— Так у тебе ж усе відпрацьовано, а я й не знаю, коли той стілець Славкові підсовувати.

— То що, довго навчитися? Славко йде першим, ти трохи ззаду. Як усі проспівають «Ми зростаємо дружними», ти робиш крок убік і трохи вперед і ставиш стілець, а він на нього сідає. Одночасно з пірамідою. Зрозумів?

— Зрозумів. А ти?

— А я? — Митько засміявся. — Пам’ятаєш, Ірина Василівна сказала, що важко щось цікаве придумати. Так я вже придумав. І зовсім не важко. Е-ле-мен-тар-но! Пригадуєш, на відкритті табору хлопці із старшого загону салют влаштовували з ракет, — знизу за мотузочку треба смикати? Так я одну таку ракету виміняв у хлопця. Уявляєш? Га?

У цей час заграла музика, і я побачив, що огляд уже почався. Наймолодший, перший загін, саме співав пісню про чайку, яка махає крилами. При цьому вони робили руками такі рухи, мовби хотіли полетіти. Потім у деяких, мабуть, руки заболіли, і вони їх поопускали, а деякі продовжували махати. Коли ті теж притомилися, то перші, відпочивши, починали махати знов із таким виглядом, ніби ось-ось помруть.

— Сміхота, — сказав Юрко. — Хіба це можна порівняти з нашою пірамідою?

Митько тільки крекнув, і я зрозумів: він ледве стримується, щоб не додати й собі щось.

Та от підійшла наша черга. Митько метнувсь у сторону і повернувся з ракетою під сорочкою. Я відчув, що все це скінчиться, певно, трохи не так, як заплановано Митьком, але нічого не сказав. Загін тим часом уже вийшов на середину майданчика і повернувся обличчям до журі — начальника табору, старшої вожатої і лікаря.

— Три-чотири, — прошепотіла Ірина Василівна, і Слав­ко взяв перший акорд.

Ми зростаємо дружними, —

чітко почали ми, але в цей час за нашими спинами щось голосно бахнуло і, зашипівши, полетіло вгору. Я побачив, як здригнулося журі і як видовжилось обличчя у нашої во­жатої. Потім, озирнувшись, я побачив, що Люська на вершечку піраміди захиталась і вчепилась для рівноваги Юркові за волосся. Хлопець змахнув руками і вдарив по носі Толика, Толик вхопився за ніс правицею, що нею підтримував Люську, і вони всі втрьох упали додолу, підминаючи під себе хлопців, які стояли внизу.