Митькозавр із Юрківки

— Привезли-таки! Я ж попереджав...

А потім як закричить:

— Нащо ви його туди тягнете? Хіба воно там має бути? Невже за руку треба водити!

І побіг кудись.

Постояли ми хвилин із десять, аж тут до нас другий дядечко у спортивному костюмі підходить.

— Здрастуйте, орли! — каже.

Ми йому, звичайно, відповіли. Хто «здрастуйте» сказав, хто «добрий день», хто просто щось промимрив.

А він насупився.

— Хіба так, — каже, — молоде покоління відповідати повинно? Ану ще раз! Здрастуйте!

— Здрастуйте! — вже одностайніше і голосніше згукнули ми.

— Ану, ще раз! Бадьоріше! По-солдатськи! Здрастуйте!

— Здра-астуйте! — криконули ми всі як один, аж верхівки дерев здригнулися, і це йому сподобалось.

— Ну от, зовсім інше діло. Давайте знайомитись. Мене звуть Сергієм Анатолійовичем. Я ваш фізкультурний організатор. Перш за все скажу, що вам із табором надзвичайно пощастило.

— Ага, пощастило! — позаду цей акордеоніст шепоче. — Навіть приймати дітей не хочуть.

— Та мовчи ти! — я йому. — Дай послухать.

— Табір наш, — продовжував Сергій Анатолійович, — тільки народився. Навіть ще не зовсім народився, бо офі­ційне відкриття відбудеться лише післязавтра. Але ці дні ми не будемо сидіти склавши руки і чекати милостей від природи. А поки приїде решта дітей, активно допоможемо будівникам закінчити всі роботи. Отже, своїми власними руками доведемо до пуття житлові приміщення і територію!

— Ну от, — знову заскиглив акордеоніст. — Замість від­починку таке нам підсу-унули...

— А ще пощастило тому, що попереду в нас надзвичайно цікавий відпочинок. У нас з вами будуть різні конкурси, змагання, походи, десь за два тижні проведемо військову гру, розучимо нові пісні й співатимемо їх коло вогнища, купатимемось у річці і навіть займемося дзю-до під моїм безпосереднім керівництвом.

— А це що, обов’язково — дзю-до? — запитав акор­деоніст.

— Ні, не обов’язково. У нас є й настільний теніс, і бадмінтон, і шахи. Вибирай, що душа забажає.

— ...Ще кістки переламають, ніженьки повикручують, — чую я поруч шепіт.

— Слухай! Ти замовкнеш нарешті? — не стерпів Митько. — Навіщо тоді було сюди їхати?

— А я й не хотів зовсім. Це все мама. «Їдь, — каже, — Славусику, там тобі із дітками добре буде». А тут...

— То, виходить, тобі з нами погано, га? Погано тобі зі мною? — підступив до нього Митько.

— Та ні... — закліпав той очима.

— А з ним тобі погано? — тицьнув Митько пальцем у мене.

— Я не зна... До-обре...

— Ну й мовчи тоді, поки тобі добре. Ач який: усім він незадоволений!

— Та я ж нічого... Я задоволений... — мовив несміливо Славусик і замовк.

— А тепер, — сказав Сергій Анатолійович, — я вас хочу познайомити із вожатою Іриною Василівною. — До нас саме підійшла дівчина із зошитом у руці.

— Здрастуйте! — посміхнулась вожата.

— Здрастуйте!!! — заволали ми що стало сил, як навчив нас Сергій Анатолійович.

Але Ірині Василівні це не сподобалось. Вона відсахнулась і впустила зошита на землю.

— Це що за дикунство? — сказала вона. — Хто вас учив так вітатися із старшими?

— Ну, я пішов, — бадьоро, але якось так надто вже швидко мовив Сергій Анатолійович. — А ви тут познайом­теся поки... — І дуже заквапився кудись. Та він же був не винен, що Ірина Василівна не знала, як має вітатися молоде покоління.

Потім Ірина Василівна записала всіх у зошит, і виявилося, що приїхало нас двадцять сім чоловік. А потім знову прибіг Сергій Анатолійович і сказав:

— Ну як, познайомились? А тепер складайте свої речі на одну купу і ходімо готувати вам житлову площу. Це навіть добре, що ви приїхали. Ми самі не впорались би. — І він повів нас показувати табір.

Виявилося, що старші загони спатимуть у справжніх військових наметах, — так сказав Сергій Анатолійович. Підлога в них і борти, десь так на півметра заввишки, — дерев’яні, посередині стовп, а на ньому вже розіпнуто брезент. Всередині стоятимуть ліжка. А молодші загони спатимуть у будиночках.

Спершу ми носили на ті дерев’яні помости ліжка і розставляли їх. А потім взялись і до наметів. За якихось дві години всі дев’ять наметів нашого загону було розіпнуто і на кожному виведено цифру.

Нам із Митьком і Славком дістався намет номер три. Що то був за намет! Весь зелений, — правда, і всі інші теж були зелені, із двома віконцями — на кожному сітка від комарів і кожне можна було запинати на випадок дощу, снігу чи іншого стихійного лиха. Якийсь час ми з Митьком вправ­лялися, хто швидше запне віконце. Сім разів швидше запнув Митько, а вісім — я. Коли ми вирішили спробувати іще по три вирішальних разочки, прибіг Сергій Анатолі­йович і сказав, щоб ми не псували державне майно, а йшли розвантажувати машину з дошками.

Там робота вже кипіла. Хто стояв у кузові й подавав дош­ки, хто приймав їх унизу, а хто ніс до будиночків. Сергій Анатолійович теж носив. Він один брав стільки дощок, що ми й утрьох не підняли б. Ми з Митьком спершу полізли на машину, але хлопці в кузові сказали, що їм і без нас тісно, і ми злізли. Тоді Митько побачив, що водія десь немає, а Сергій Анатолійович поніс дошки, і запропонував: