— Привезли-таки! Я ж попереджав...
А потім як закричить:
— Нащо ви його туди тягнете? Хіба воно там має бути? Невже за руку треба водити!
І побіг кудись.
Постояли ми хвилин із десять, аж тут до нас другий дядечко у спортивному костюмі підходить.
— Здрастуйте, орли! — каже.
Ми йому, звичайно, відповіли. Хто «здрастуйте» сказав, хто «добрий день», хто просто щось промимрив.
А він насупився.
— Хіба так, — каже, — молоде покоління відповідати повинно? Ану ще раз! Здрастуйте!
— Здрастуйте! — вже одностайніше і голосніше згукнули ми.
— Ану, ще раз! Бадьоріше! По-солдатськи! Здрастуйте!
— Здра-астуйте! — криконули ми всі як один, аж верхівки дерев здригнулися, і це йому сподобалось.
— Ну от, зовсім інше діло. Давайте знайомитись. Мене звуть Сергієм Анатолійовичем. Я ваш фізкультурний організатор. Перш за все скажу, що вам із табором надзвичайно пощастило.
— Ага, пощастило! — позаду цей акордеоніст шепоче. — Навіть приймати дітей не хочуть.
— Та мовчи ти! — я йому. — Дай послухать.
— Табір наш, — продовжував Сергій Анатолійович, — тільки народився. Навіть ще не зовсім народився, бо офіційне відкриття відбудеться лише післязавтра. Але ці дні ми не будемо сидіти склавши руки і чекати милостей від природи. А поки приїде решта дітей, активно допоможемо будівникам закінчити всі роботи. Отже, своїми власними руками доведемо до пуття житлові приміщення і територію!
— Ну от, — знову заскиглив акордеоніст. — Замість відпочинку таке нам підсу-унули...
— А ще пощастило тому, що попереду в нас надзвичайно цікавий відпочинок. У нас з вами будуть різні конкурси, змагання, походи, десь за два тижні проведемо військову гру, розучимо нові пісні й співатимемо їх коло вогнища, купатимемось у річці і навіть займемося дзю-до під моїм безпосереднім керівництвом.
— А це що, обов’язково — дзю-до? — запитав акордеоніст.
— Ні, не обов’язково. У нас є й настільний теніс, і бадмінтон, і шахи. Вибирай, що душа забажає.
— ...Ще кістки переламають, ніженьки повикручують, — чую я поруч шепіт.
— Слухай! Ти замовкнеш нарешті? — не стерпів Митько. — Навіщо тоді було сюди їхати?
— А я й не хотів зовсім. Це все мама. «Їдь, — каже, — Славусику, там тобі із дітками добре буде». А тут...
— То, виходить, тобі з нами погано, га? Погано тобі зі мною? — підступив до нього Митько.
— Та ні... — закліпав той очима.
— А з ним тобі погано? — тицьнув Митько пальцем у мене.
— Я не зна... До-обре...
— Ну й мовчи тоді, поки тобі добре. Ач який: усім він незадоволений!
— Та я ж нічого... Я задоволений... — мовив несміливо Славусик і замовк.
— А тепер, — сказав Сергій Анатолійович, — я вас хочу познайомити із вожатою Іриною Василівною. — До нас саме підійшла дівчина із зошитом у руці.
— Здрастуйте! — посміхнулась вожата.
— Здрастуйте!!! — заволали ми що стало сил, як навчив нас Сергій Анатолійович.
Але Ірині Василівні це не сподобалось. Вона відсахнулась і впустила зошита на землю.
— Це що за дикунство? — сказала вона. — Хто вас учив так вітатися із старшими?
— Ну, я пішов, — бадьоро, але якось так надто вже швидко мовив Сергій Анатолійович. — А ви тут познайомтеся поки... — І дуже заквапився кудись. Та він же був не винен, що Ірина Василівна не знала, як має вітатися молоде покоління.
Потім Ірина Василівна записала всіх у зошит, і виявилося, що приїхало нас двадцять сім чоловік. А потім знову прибіг Сергій Анатолійович і сказав:
— Ну як, познайомились? А тепер складайте свої речі на одну купу і ходімо готувати вам житлову площу. Це навіть добре, що ви приїхали. Ми самі не впорались би. — І він повів нас показувати табір.
Виявилося, що старші загони спатимуть у справжніх військових наметах, — так сказав Сергій Анатолійович. Підлога в них і борти, десь так на півметра заввишки, — дерев’яні, посередині стовп, а на ньому вже розіпнуто брезент. Всередині стоятимуть ліжка. А молодші загони спатимуть у будиночках.
Спершу ми носили на ті дерев’яні помости ліжка і розставляли їх. А потім взялись і до наметів. За якихось дві години всі дев’ять наметів нашого загону було розіпнуто і на кожному виведено цифру.
Нам із Митьком і Славком дістався намет номер три. Що то був за намет! Весь зелений, — правда, і всі інші теж були зелені, із двома віконцями — на кожному сітка від комарів і кожне можна було запинати на випадок дощу, снігу чи іншого стихійного лиха. Якийсь час ми з Митьком вправлялися, хто швидше запне віконце. Сім разів швидше запнув Митько, а вісім — я. Коли ми вирішили спробувати іще по три вирішальних разочки, прибіг Сергій Анатолійович і сказав, щоб ми не псували державне майно, а йшли розвантажувати машину з дошками.
Там робота вже кипіла. Хто стояв у кузові й подавав дошки, хто приймав їх унизу, а хто ніс до будиночків. Сергій Анатолійович теж носив. Він один брав стільки дощок, що ми й утрьох не підняли б. Ми з Митьком спершу полізли на машину, але хлопці в кузові сказали, що їм і без нас тісно, і ми злізли. Тоді Митько побачив, що водія десь немає, а Сергій Анатолійович поніс дошки, і запропонував: