Меч Арея

Так вiн пролежав до самого вечора, й, коли сонце сховалося за Дiброву, прийшли Борислав iз Вишатою. Вони вже все знали й нi про що не запитували. Богдан розповiв їм про свої плани.

— Пiйдете зi мною?

Борислав розгублено вiдповiв:

— А чого ж би й нiт.

Вишата ж тiльки широко всмiхнувся.

— Сього-таки вечора! – сказав Богдан.

Товаришi зiтхнули. Княжича однаково не переконаєш, коли надумався до чогось. I хоч як було лячно, хлопцi поклали на тому, що смерком викрадуть iз княжих стаєнь коней, вiзьмуть зброю, оружжя та харчу – й у путь.

Та коли, дiждавшись ночi, вивели й посiдлали коней i збиралися дати дьору з городця, бiля самих ворiт iз наштрикнутою на палю мертвою головою Богдан раптом став. Йому вчувся знайомий голос. Кинувши коня, вiн шаснув у садок. На лавi, де сьогоднi вдень лежав батько, лежала княжна Ясновида, над нею ж вовтузився той прийшлий косак i намагався приборкати її. Страшенний здогад рiзонув Богдана по серцi. То мав бути згадуваний учора Ясновидою лужицький князь Джурдже. Княжна вiдчайдушне боронилася й плакала, й хлопцевi знову заслiпило вiчi люттю. Вiн пiдскочив до лавки, вхопив приблудного косарина за кiску й потяг, аж у того з несподiванки голова заломилась назад.

Богдан з усього маху дав йому по пицi, той вiдскочив, i в темрявi хижо зблиснув короткий латинський меч. Богдан теж витяг оружжя з пiхов i дзвiнко крикнув:

— Боронися! Клич своїх косацьких кумирiв на пiдмогу!

Сутичка була коротка. Противники чи й устигли тричi схрестити мечi, й може, тому, що князь Джурдже випив надмiру меду, а може, просто не розрахував своїх сил i спритностi, та сталося так, що, вiдбивши Богданiв меч, вiн готувався кинутись на знахабнiлого отрока, однак лише болiсно й якось наче здивовано застогнав i впав навколiшки.

Богдан ошелешено позадкував i вдарився головою об яблуню, та в сю мить iз мороку виринув Борислав i потяг його за собою. Вже коли пiдскочили до Полудневих ворiт городу Києвого й чекали, поки зоружений сулицею мiж одчинить їм, до слуху їхнього долинув переляканий вереск, i Богдан упiзнав у ньому голос Ясновиди.

Мiсяця того самого в третiй день

Цiлу нiч їхали хлопцi битим Соляним шляхом, то женучи коней учвал, то даючи їм перепочити, попускали поводи лише в найгустiших лiсах i, коли за Днiпром зблиснули першi променi сонця, опинились навпроти стольного городу Витичевого. Богдан мав пiд собою свого влюбленого сiрого в яблуках жеребчика, Борислав гнався вслiд йому на гнiдому, а за ним на рябiй кобилi тримавсь трохи збоку Вишата.

Поминувши стольницю, хлопчаки напинили коней. З високого насипу на них зорив мiж у рiзницi й шоломi. По якiйсь хвилi вiн гукнув: «Бериле!» На насип вийшов ще один, зоружений сулицею, й хлопцi вп'ялися коням пiд ребра, тiльки курява за ними стала. На витичiвському столi сидить Великим князем Богданiв дiд Данко, та всiм вiдомо, що найбiльше в такому станi належить стерегтися родичiв. I Великого князя зараз немає, пiшов походом на греки, його ж тивуни та вогнищани – люд непевний, он як дивилися з валу приворiтнi можi, тож краще таки триматися вiд них найдалi.

Лишивши по лiву руку Рожищiв, хлопцi звернули вбiк i вирiшили переднювати. Мiшаний лiс понад Соляним шляхом був багатий на сонячнi галяви, конi кали де пастися, до того ж i дичина тут велася.

Богдан сiв пiд ще не вбраним у листя дубом-нелинем i замислився. Про забитого вчора князя Джурiже вiн не думав, хай лишень про нього думає ота Ясновида, але в вухах йому й досi стояв її розпачливий, а може, зляканий вереск. Пiд боком у Богдана без угаву теревенив Борислав, та княжич мовчав i не вiдповiдав на його зачiпки. Коли людина вийшла з батькiвського вогнища, мусить бути дорослою й мислити по-дорослому. Борислав був сином велiйого болярина Борислава Старшего, вiдзначався винятковою балакучiстю, та Богдан друкив iз ним, i хлопець жодного разу не зрадив свого княкича.

Другий, Вишата, був протилежнiстю Бориславовi. Вишатин батько Огнян служив у княжому вогнпцi старим конюшим[2], а мати була робою, але не з полонених, а з близьких: дiвчинкою її продав йому сiврськиї велiй болярин Ладко, що тримав город у Нежинi. Вишата разом iз батьком та матiр'ю мешкав у городцi київського князя. Вiн майже нiколи не розмовляв, тiльки широке всмiхався, нiби з чимось погоджувавсь, або ж червонiв i сопiв, коли йшлося про щось неприйнятне. Вiн мав рокiв на п'ять або чотири бiльше за хлопцiв, однак парубкувати ще й не думав i завше воловодився з меншими, даючи собою керувати.

Борислав припинив торохтiти, й княжич наставив вухо:

«Що вiн питає?»

— Речу, куди ж тепер, княжичу? Чи в полудневi краї, чи на всхiд, у Луги? Та пощо нам тi лугарi тепер, коли ти вбив їхнього князя? Куди ж поберемося"?

— Не з тих лугарiв, – буркнув Богдан, i Борислав знову закидав його словами:

— Вiдаю, що не з тих. Тi сидять на рiчцi Луганi, а се земля Сiврська. Та тiльки й сi, що за Вишгородом, ще одного з ними племенi.

— Не за Вишгородом. Далi сидять.

— Вiдаю, що далi. На Чорнобильськiй землi. Однаково й сi можуть меститися. А чи-бо нiт?