Марсіанські «зайці»

- Бачите велику ракету? Оту, що посерединi? - запитав Юрiй Сергiйович. - Незабаром вона полетить на Марс.

- На Марс? - дружно ахнули дiти.

- От здорово! - додав Андрiйко. - А коли?

- Через два днi. А сьогоднi тут зiбралися вченi, конструктори, космонавти. Буде цiкава розмова... вiрнiше, не розмова, а дискусiя на тему: "Чи є життя на Марсi?"

- О! - здивувалася Надiйка. - А для чого ж сперечатися? Адже ракета полетить через два днi? То й можна буде точно узнати, чи є там життя...

Юрiй Сергiйович хитро зиркнув на дiтей:

- Суперечка завжди потрiбна. Вона гострить розум, як точило нiж. У суперечцi виясняється зрiлiсть людської думки. Зрозумiло?..

- Угу, - непевно вiдповiла Надiйна.

Вони минули вишки, бiля яких стояли височеннi ракети. Темрява вже котилася по виднокраю, але верхiвки апаратiв ще золотилися останнiми вiдблисками сонця. Бiля будинкiв, на широкому щитi, червоною фарбою вiд руки було виведено:

"ТОВАРИСЬКА ДИСКУСIЯ ПРО ЖИТТЯ НА МАРСI

Запрошуються всi!"

Юрiй Сергiйович провiв дiтей по вузькому коридору, вiдчинив дверi до просторого примiщення. Там стояв гомiн, лунав смiх. Якийсь тонкий сухий вчений, у величезних окулярах, стояв на пiдвищеннi i, пiднявши довгий палець угору, переконливо говорив:

- Отже, я ще раз пiдкреслюю свою думку: життя на Марсi нема взагалi. Ця планета пуста i мертва, вона покрита пiсками та вулканiчним попелом. Канали, оази - всi явища, якi використовуються як доказ iснування життя на Марсi, це вигадка ентузiастiв. Вони, я категорично стверджую це, бажають бачити на сусiднiй планетi життя, - отже, вони й бачать те, що бажають...

- Ви хочете сказати, що зони обманюють громадську думку i науку? вигукнув бiлочубий хлопець у вишитiй сорочцi.

- Хто це? - пошепки запитав Андрiйко, примощуючись на лавi рядом з Юрiєм Сергiйовичем.

- Той, що виступає, - професор, - нишком вiдповiв учений. - Спецiалiст по метеоритах. А юнак - це космонавт. Вiн полетить на Марс пiсля того, як перша ракета iз автоматами благополучно досягне планети.

Андрiйко хотiв запитати ще щось, але професор, що стояв на пiдвищеннi, вiв далi:

- Не обманюють, а обманюються.

- А фотографiї? Хiба апарати теж обманюються? Адже на фото ми бачимо канали, вiрнiше, рослиннiсть уздовж каналiв!..

- Це зовсiм не рослиннiсть, - заперечив професор, - а смуги вулканiчного попелу, який у постiйних напрямках розноситься вiтром на великi вiдстанi. Оази - це вулкани, а канали - їхнi виверження...

- А чому ж колiр планети мiняється залежно вiд пори року? Чому навеснi "смуги попелу", як ви кажете, стають зеленими, а восени жовтими, темнiють?..

- Окислення якихось мiнералiв, або обман зору, - сухо вiдповiв професор. - Можу запевнити вас, дорогий Василю, що на цiй старенькiй планетi ви не зустрiнете живих iстот, не кажучи вже про розумних.

Професор зiйшов iз пiдвищення. Замiсть нього вийшов поважний огрядний учений з великою лисиною. Вiн випив склянку води, витер хустинкою чоло i, поглядаючи на малесенький листочок, де було щось записано, заявив:

- Я не зовсiм згодний з попереднiм оратором. Гадаю, що життя на Марсi є. Але воно там iснує в примiтивних формах... У дуже низьких формах...

Василь - молодий космонавт - знову не витримав:

- Марс старiший вiд Землi, вiрнiше, вiн ранiше охолов! Чи не так?

- Ну так, - погодився оратор. - То й що?

- А раз так, то життя - яке ви стверджуєте - виникло на ньому на мiльярди рокiв ранiше. Згода?

- Далi, далi...

- Виходить, що на планетi мiльярди рокiв iснувало одне й те ж саме життя, не розвиваючись? Але ж це у протирiччi з усiма законами природи! Я нiколи не повiрю, щоб життя, виникнувши, не розвинулося до розумного рiвня. Звичайно, якщо йому не перешкодила катастрофа планети.

- А в нас, на Землi, - роздратовано гукнув оратор, - хiба нема життя примiтивного, починаючи вiд амеб i кiнчаючи всякими лишайниками, мохами?

- Але ж разом iз найпростiшими органiзмами розвинулися i високi форми життя, включаючи людину! Так повинно бути й на Марсi!

- Де ж вони, вашi марсiани? Чому вони не летять до нас?

- А хто вам сказав, що вони не прилiтали? Може, вони й прилiтали мiльйони чи тисячi рокiв тому. Iсторiя ще не вiдзначала таких подiй, бо й писаної iсторiї тодi ще не було. Але люди передавали спогади про появу гостей з неба, як мiфiчнi, казковi видiння...

- А тепер? - iронiчно запитав оратор. - Чому вони не прилiтають до нас, не зав'язують стосункiв iз нами, не обмiнюються досвiдом?

- А тепер, може, їх навiть немає там, а є тiльки залишки їхньої культури. Про це свiдчать i величезнi штучнi супутники...

- Ви впевненi, що вони штучнi? Адже гiпотеза професора Шкловського заперечується багатьма видатними вченими!

- Ну то й що? - з викликом сказав Василь. - Ще Лаплас звернув увагу на те, що Фобос i Деймос несхожi на всi iншi супутники планет. По-перше, вони дуже мiнiатюрнi порiвняно з Марсом - Фобос - 16, а Деймос - 8 кiлометрiв у поперечнику; а по-друге, Фобос кружляє навколо планети втричi швидше, нiж сама планета навколо осi - отже, Фобос чужий для Марса. При спiльному їх природному походженнi Марс не мiг би дати Фобосу такої швидкостi...