Мальвіль

Квітень 1977 року: остання “віха”. Коли я думаю про ті кілька тижнів щасливого
життя, що залишилися для нас, мене поймає сповнене сумної іронії почуття:
згадуючи, що для тих, хто входив колись до “Гуртка”, й для мене тоді головне
питання, найвищі помисли, справа, яка так захопила нас, план, який ми тоді
задумали, полягали в тому, щоб повалити муніципалітет у Мальжаку (412 жителів)
і самим посісти його місце в мерії. О, ми були безкорисливі! Ми діяли тільки
для загального добра!
У квітні, оскільки наближалися муніципальні вибори, ми жили як у лихоманці. 15
чи 16 квітня, в усякому разі, одного недільного ранку, я запросив опозицію до
великої зали в будиночку епохи Відродження, бо вчитель пан Поля, як він сам
висловився, посоромився зібрати нас у шкільному приміщенні.
Я тільки-но вмеблював цю залу й, пишаючись цим, ходив туди й сюди, з радістю
розглядав її, чекаючи на своїх друзів. Посеред зали стояв восьмиметрової
довжини монастирський стіл в оточенні дванадцяти штофних, з високими спинками
стільців в угорському стилі. Простінок між двома вікнами був завішаний
старовинною зброєю. На протилежній стіні розмістилася вітрина з документами, з
обох боків якої стояли два грубих комоди стилю часів Людовіка XV, перевезені
сюди з ферми “Велика стодола”; Мейссоньє замінив у них ніжки й укріпив
дверцята. Матільда Мейссоньє старанно натерла їх воском, і темне горіхове
дерево комодів здавалося мені дуже красивим на тлі золотистого каміння стіни.
Вилискували також великі кам’яні плити підлоги, що їх чистенько вимила Мену. Й незважаючи на скісне сонячне
проміння, що проникало крізь невеличкі, злегка забарвлені шибки, Мену, схильна
думати, що “повітря завжди холодне”, але розміркувавши, що вогонь надасть
гідності обстановці, розпалила два величезні каміни, які були один навпроти
одного.
Я попрохав Мену вдарити в дзвін надбрамної башти, коли вона почує, що члени
“Гуртка” зупинили свої автомобілі в паркішу перед першою огорожею. Момо
пантрував у машинному залі за другою огорожею, отримавши наказ опустити звідний
міст на рів зразу ж, як з’являться мої друзі.
Я згоден, що в цьому приготуванні є деяка театральність, однак це неабиякий
замок і неабиякі друзі.
Коли вдарив дзвін, я вибіг з будиночка й стрімголов метнувся до квадратної
башточки, де Момо крутив коловорот. Увесь механізм працював чудово: глухо й
сумовито порипували добре змащені ланцюги, повільно опускаючи вали, які
величаво оберталися навколо осі й на яких два інших ланцюги підтримували міст.
Кілька шківів і противаг полегшували зводити й гальмувати при опусканні моста;
Момо, худорлява постать якого вигнулася дугою, з серйозним обличчям притримує
ручки коловорота, як я його навчив, щоб настил мосту м’яко ліг на землю.
Через квадратне віконечко я побачив за першою огорожею своїх трьох приятелів,
що йшли один за одним у напрямку рову, який був від них за якихось п’ятдесят метрів, і дивилися на нас. Вони йшли також повільно й мовчки, мовби
свідомо грали свою роль у цій сцені.
До речі, в цьому приготуванні таїлася якась урочистість, її створювали навіть
коні, що на однаковому рівні одним рядочком повисували голови над дверима зі
своїх стійл і з острахом утупились чорними чутливими очима у звідний міст,
прислухаючись до брязкоту ланцюгів.
Коли настил мосту ліг на землю, я спустився вниз і відчинив браму приятелям,
або, точніше кажучи, хвіртку, що в правій стулці брами.
- Ну, ось ми й прибули! - сказав малюк Колен, широко посміхаючись і лукаво
дивлячись на мене жвавими очима.
Дебелий Пейссу, вишкіривши зуби, замилувався велетенськими валами, що
обертаються, величчю ланцюгів і міцним настилом мосту, оббитим залізом.
Мейссоньє мовчав.
Пейссу забаглося негайно піти до квадратної башточки й самому звести міст, але
він дарма виставляв напоказ свої м’язи, бо малюк Колен, який замінив його на півдорозі, дуже легко закінчив цю
справу. Зрозуміла річ, що зведений міст треба було знову опустити, бо ще пан
Поля не прибув. Але тут енергійно взявся за справу Момо (“А дамеспо адибо!” -
“Та дайте мені спокій, ради бога!”) і перебрав у свої руки опускний механізм.
Мейссоньє ходив разом з нами, але не промовив ні слова й не взяв участі в
зведенні мосту, бо відчував огиду до нашого “реакційного” захоплення феодальною
архітектурою.
Не встигли ми посідати за монументальним столом у будиночку, як Пейссу почав
розпитувати мене про Біргітту, цікавитися, коли ми знову побачимо цю вродливу
хвойду. “На Великдень”. - “На Великдень? - перепитав дебелий Пейссу. - Ну що ж,
дивись, не пускай її в ліс на клячі, бо якщо я зустрінуся з нею, то не
посоромлюся щось веселеньке втнути. “Панно, - скажу я їй вельми чемно, - ваш
кінь загубив підкову”. - “Та невже!” - здивується вона й злізе з коня. Так, ти
здогадуєшся, не встигне вона це зробити, як я вже зніматиму з неї чоботи”. -
“Остережись підков”, - докинув малюк Колен.
Ми засміялися. Навіть Мейссоньє всміхнувся. Цей жарт про Біргітту не новий.
Пейссу так жартує завжди, коли ми збираємося разом. Та дарма, Пейссу, хлібороб
середнього віку, людина поважна, він не зраджує дружину. Однак старається, щоб
про нього трималася та думка, яка склалася в часи “Гуртка”, й за це ми вдячні
йому.
Розмова стала одразу ж серйозною, коли з’явився пан Поля, що перебрав у мене школу.
Він був одягнений у чорне, з глибоко запалими щоками, жовтуватим обличчям, з
“академічними пальмами” [2 Почесний знак, що присуджується за заслуги в галузі освіти. (Примітка перекладача).]в петлиці. Ми зустріли його ввічливо - ознака того, що він не був нашим
товаришем. На відміну від нашого південно-західного акценту (що трохи тяжіє до
центрального) його педантично точний акцент ставив нас у незручне становище,
особливо його приглушена, млява, позбавлена соковитості літературна французька
мова. До того ж ми знали, що він, хоч у принципі приєднався до пас, щось
навмисне замовчував, плекав якісь потаємні задуми.
Наприклад, він тиснув руку Мейссоньє кінчиками пальців. Мейссонье був членом
Комуністичної партії, а раз так, то це вже погано. Колеж, звісно, чоловік
хвацький, був за фахом слюсарем-водопровідником. Пейссу - недосвідчений
хлібороб і досить-таки нерозумний, а щодо мене, то хіба мало того, що я кинув
школу й заходився вирощувати коней?
- Панове, - повів пан Поля, - передусім дозвольте від вашого й від мого імені
подякувати панові Контові за його гостинність, бо я цілком свідомо вважаю, що
школа, яка перебуває в фінансовій залежності від мерії, не може стати місцем
для наших зборів.
Він, задоволений, замовк. Ми були набагато менше задоволені. Бо все в його
коротенькій промові нам видалося недоречним: і тон, і зміст. Пан Поля забув
важливий республіканський принцип: світська школа належить усім. Ми могли
підозрювати пана Поля, що він таємно підтримує опозицію, а на очах у людей
хотів мати добрі стосунки з мером.
Коли він говорив, я дивився на своїх приятелів. Мейссоньє схилив над столом
своє худе обличчя з вузьким чолом. Я не бачив його близько посаджених очей,
проте добре знав, що він думав цієї миті про людину, яка сиділа навпроти
нього.
Прочитав я на добродушному обличчі Пейссу, що й він не дуже високо оцітгов цю
промову. Справді ж, як і вважав пан Поля, Пейссу не дуже розумний і зовсім
неосвічений. Одначе, на мою думку, для нього була характерна одна риса, про яку
не відав пан Поля: чутливість, яка замінювала йому дотепність. Він збагнув, що
вчитель намагався чинити так, щоб і вовк був ситий, і вівці цілі, навіть
більше, помітив, що той опинився в незручному становищі. Щодо малюка Колена, то
коли я зазирнув йому в вічі, вони спалахнули.
Запала тиша, значення якої пан Поля не збагнув, бо ж знову сам собі надав
слово.
- Ми зібралися тут, щоб обговорити недавні події, які відбулися в Мальжаку, й
дати належну відсіч нашим супротивникам. Але спершу, на мою думку, треба
уточнити деякі моменти, бо, наприклад, я чув дві версії цієї справи й хотів би,
щоб мені все розтлумачили.
Отак, ставши в позу й до того ж узявши на себе роль арбітра, пан Поля замовк,
мовляв, хай інші стають на слизький шлях звинувачення мера. До тих “інших”, з
усього було видно, належав Мейссоньє, на якого той багатозначно подивився, коли
сказав, що треба було б уточнити деякі моменти, бо, мовляв, “версія” Мейссоньє,
що виходила від комуніста, не могла апріорно викликати підозру до поважної
людини.
Мейссоньє зрозумів усе це. Проте він був непохитної вдачі, ось чому його
виступові бракувало гнучкості. В його відповіді бриніли нотки обурення, що,
очевидно, було на користь його супротивникові.
- Не існує двох версій, - провадив він сухо, - є тільки одна, й усі тут її
знають. Мер, запеклий реакціонер, не побоявся звернутися з проханням до
єпіскопату, щоб він призначив священика в Мальжак. бпіскопат відповів: гаразд,
але за умови, що ви відремонтуєте будинок священика й проведете туди воду. Й
мер одразу ж підкорився цьому розпорядженню. Викопали траншею, підвели воду від
джерела й витратили чималеньку суму грошей на ремонт будинку. І все це,
зрозуміла річ, на наші кошти.
Пан Поля примружив очі й, поклавши лікті на стіл, притиснув кінчики всіх
пальців однієї руки до другої и сказав так, ніби хотів когось приголомшити:
- І досі не бачу в цьому чогось, “вартого осуду”.
Він дозволив собі посміхггутися на словах “вартого осуду”, мовби не брав на
свій рахунок ці “клерикальні слова”.
- Пан Нардійон має за собою католицьку більшість, правду кажучи, досить
слабеньку, яку ми сподіваємося перемогти. Й цілком природно, що він намагається
вдовольнити її, призначивши у Мальжак цілого священика (знову усмішка), а не
ділити ла-рокського отця, як це було досі. З іншого боку, будинок священика -
стара оселя XVII століття з різьбленими даховими віконечками й дверцятами на
фронтоні. Жаль буде, коли він перетвориться на руїну.
Мейссоньє побагровів і опустив своє худе обличчя, наче збирався кинутися в
наступ. Я не дав йому змоги зробити це й сам узяв слово.
- Пане Поля, - повів я чемно, - якщо більшість жителів Мальжака хоче мати свого
священика й прагне відремонтувати йому будинок, то я погоджуюся з вами: це не
“варте осуду” (ми лукаво посміхнулися один одному). А з іншого боку,
погоджуюся, що муніципалітет не повинен допустити, щоб будинки, які належать
йому, руйнувалися. Але треба додержуватися певної черговості. Адже будинкові
священика ніщо не загрожує. На ньому чудовий дах. І дуже шкода, що в ньому
перестелили підлогу, перш ніж полагодити дах на критому шкільному подвір’ї, яке необхідне всім дітям Мальжака незалежно від поглядів їхніх батьків.
Знову ж таки шкода, що воду провели насамперед до будинку священика, перш ніж
провести її до всіх осель Мальжака, що слід було вже давно зробити. І ще більше
шкода, що водопровід, який іде до будинку священика, прокладено біля хатини
однієї вдови, в якої немає ні криниці, ні цистерни, а мер і не здогадався
підвести їй воду, аби ця вдова, мати п’ятьох дітей, не ходила по неї щодня аж до водокачки.
Пан Поля, опустивши очі й притискаючи кінчики пальців, кілька разів кивнув
головою й мовив:
- Авжеж.
Мейссоньє хотів щось сказати, але я подав йому знак мовчати: хотілося, щоб пан
Поля мав змогу чітко й прилюдно висловити свій осуд. Одначе він лише знову
кивнув головою й скрушно повторив:
- Авжеж, авжеж.
- Найгірше, пане директор, те, - озвався поважно малюк Колен, і з його обличчя
стерлася усмішка, - що всі кошти, вкладені в будинок священика, пропали марно.
Бо старий ла-рокський священик виїхав звідси майже тиждень тому. Єпіскопат, як
завжди, призначив нового священика знову ж таки для Ла-Рока й Мальжака, проте
порадивши йому жити в Мальжаку. Але новий священик надав перевагу Ла-Року.
- Від кого ви дізналися про це? - суворо подивився пан Поля на Колена.
- Від нового священика - абата Реймона, - відказав Колен. - Либонь, ви знаєте,
я мешкаю в Мальжаку, але маю невеличку майстерню в Ла-Році, й ла-рокський мер
замовляв у мене дещо для священикового будинку.
Пан Поля насупив брови.
- І новий священик міг би вам сказати...
- Він не “міг би мені сказати”, пане Поля, цей умовний спосіб тут недоречний.
Він мені сказав.
Ці слова він виголосив з чемною усмішкою, не підвищуючи голосу. Худе й жовте
обличчя пана Поля здригнулося.
- Він сказав мені, - повів далі Колен, - що йому запропонували на вибір, де
жити, Мальжак і Ла-Рок, наполягаючи на Мальжаку. “Але ж ви погодитеся, -
признався мені той священик, - Мальжак - це глушина. В Ла-Році принаймні є
чимало молоді. А я вважаю, що моє місце з молоддю”.
Запала мовчанка.
- Звісно ж, - озвався пан Поля.
І більше не промовив ні слова. Відтак Мейссоньє заходився говорити про те, яку
слід дати “відсіч”, а я послабив увагу, бо цю “відсіч” сам уже приготував,
вона, мабуть, збентежить пана Поля. Я вичікував, коли дискусія зайде в
безвихідь, щоб запропонувати її, а щоб уловити цю мить, достатньо було слухати
краєчком вуха.
Я дивився на Колена, всміхаючись очима. Радів, що він утер носа вчителеві,
причому втер добряче - за допомогою граматики й умовного способу
дієвідмінювання.
Поки Мейссоньє говорив, я барабанив пальцями по столу й трохи дорікав собі. До
появи пана Поля було зрозумілим: на муніципальних виборах опозиція виставить
проти мерового списку свій список Прогресивного союзу й справедливо буде
обрана. Колен, Пейссу, Мейссоньє, я та ще двоє хліборобів, що поділяли наші
погляди, стануть муніципальними радниками, а Мейссоньє балотуватиметься на
мера.
Незважаючи на погляди Мейссоньє, з нього буде добрий мер. Він відданий,
безкорисливий, позбавлений будь-якої пихи, й дарма здається, що для нього
характерна половинчастість. З ним ми проведемо воду до Мальжака, почепимо
електричні лампочки на перехресті вулиць, подбаємо про футбольний майданчик для
молоді й водокачку на Рюнах, щоб хлібороби мали змогу поливати тютюн і
кукурудзу.
Саме ці плани найдужче обурювали пана Поля. Він дотримувався міської концепції
в політиці й таємно плекав у собі центристські погляди. Стояти однією ногою в
кожному таборі: обиратися лівими силами й бути в блоці з правими. Але в
Мальжаку ми не були настільки зіпсовані.
Пан Поля сидів навпроти мене, й, поки точилися дебати, я розглядав його. В
нього карамелевого кольору обличчя, кирпатий ніс. Язик здавався завеликий для
його рота: він щоразу з’являвся між повними губами, калічив йому вимову й примушував безперестанку
попльовувати. Глибокі зморшки навколо рота свідчили про погане травлення
шлунка, а з-під білого комірця виглядала жилава потилиця, вкрита червоними
маленькими фурункулами. Коли я відвів погляд, мені спало на думку, що в нього
знову з’являться інші такі фурункули.
Водночас я відчув до нього якусь жалість. Я помітив, що такі жовтуваті,
диспепсичні й вугруваті люди ніколи в житті не бувають щасливі. Вони стають у
позу честолюбства, цебто присвячують себе не тій справі, яка приносить їм
задоволення, а тій, яку інші вважають важливою.
Є люди, яких не варто слухати, досить подивитися на них. Колен іскриться, як
добре вино. Пан Поля схожий на слимака. Мейссонье належав до тих дійових і
дисциплінованих хлопців, які становлять головну силу армій і політичних партій.
Пейссу, незважаючи на його незграбну зовнішність, наче дівчина. Зараз, до речі,
він зовсім не боявся. Відкинувся на спинку стільця стилю Людовіка XIII, і я,
зиркнувши на нього саме тоді, коли він длубався великим пальцем у носі,
зрозумів, що він надто занудьгував, а дискусія зайшла в безвихідь.
Я мимохіть уловив кілька слів, що підтвердили це.
- Все ж таки треба щось робити, - промовив я. - Ми не можемо не реагувати на
це. Хочу подати вам одну пропозицію, яку поставлю на голосування. - Я зробив
невеличку паузу й провадив далі: - Пропоную написати листа мерові. Цього листа
я вже приготував і з вашого дозволу зараз прочитаю його.
І негайно, не чекаючи дозволу, якого просив, дістав з кишені текст листа й
прочитав його.
- Ні! Ні! - вигукнув тремтячим голосом пан Поля, замахавши перед собою обома
руками. - Не треба листа! Ие треба! Я цілком проти такого способу!
Він бризкав слиною, заїкався, вкрай розгнівався. Очевидно, послання, особливо
спрямоване проти мера, коли б він його підписав, могло тяжко обернутися проти
нього.
І тоді пан Поля повів півторагодинну битву за відступ назад, наприкінці якої,
вдавшись до юридичної процедури, попрохав відкласти наші дебати. Я нагайно
запропонував проголосувати за цей конкретний пункт. Пан Поля висунув вимогу
спершу поставити на голосування доцільність голосування. Він обидва рази
програв.
- Ну, пане Поля, - мовив я примирливим тоном, - з якими пунктами з цього тексту
ви не погоджуєтеся?
Він запротестував. Бачте, я його підштовхував! Хапав його за горло! Це -
насильство!
- І потім, - додав він, - я не можу вам сказати цього так одразу! Цей текст
надто довгий, його треба ще раз прочитати!
- Ось вам копія, - мовив я, простягнувши йому через стіл копію листа до мера.
Цей аркушик був жовтий, і я, збуджений дискусією, якусь мить думав про
Біргітту.
Пан Поля вмів чудово грати.
- Ні, ні! - заперечував він, хитаючи головою й навіть плечима, але все ж таки
потягнувся до листа. І сказав роздратованим тоном: - До речі, я не прихильник
заздалегідь заготовлених текстів.
- У цьому тексті, - сказав я ввічливо, - викладені думки, що їх ми обговорювали
сто разів. Він зрозумілий, конкретний, стриманий, і в, ньому нема нічогісінько
нового. Не розумію, що вам не подобається в тексті.
- Я не сказав, що він мені не подобається, - мовив пан Поля у відчаї. - В
цілому я згоден...
- Е, тоді голосуйте! - вигукнув Мейссонье. Пан Поля поставився з презирством до
його слів.
- Та що ви, пане Поля, - втрутився я, люб’язно посміхнувшись, - невже не бажаєте сказати нам, у чому ви пе згодні з нами?
- Але не зараз, не в цю хвилину! - відповів пан Поля, зиркнувши на свого
наручного годинника. - Панове, - повів він далі тремтячим голосом, - ви твердо
вирішили вчинити насильство над моїм сумлінням. Що ж, у такому разі мушу
попередити вас, що ви не отримаєте мого голосу.
Запала мовчанка.
- Що ж, голосуймо, - озвався Колен. - Я - “за”.
- “За”, - сказав Мейссоньє.
- “За”, - озвався Пейссу.
- “За”, - докинув я.
Ми подивилися на пана Поля. Він був жовтий і роздратований. Зціпивши зуби,
промовив:
- Я не голосую.
Дебелий Пейссу зміряв його поглядом, широко роззявивши рота, відтак обернувся
до мене й, витріщивши очі, запитав:
- Що це означає - “не голосую”?
- Дуже просто, я відмовляюся голосувати, - з досадою сказав пан Поля.
- А хіба він має право так поводитись? - спитав мене Пейссу, отетерівши; слово
“він” вимовив так, ніби пана Поля більше не було тут.
Я схилив голову.
- Це беззастережне право пана Поля.
- На мою думку, - озвався Пейссу перегодя, - відмовитися голосувати або
голосувати проти - це одне й те саме.
- Зовсім ні! Ніскілечки! - жваво заперечив пан Поля. - Не плутайте. Я не проти
цього тексту. Але відмовляюся голосувати за нього, бо вважаю, що мені не дали
часу його обміркувати.
Пейссу повільно обернув голову до пана Поля й мовчки замислено подивився на
нього.
- Все ж таки, - сказав він, - ви не “за”. Інакше ви голосували б “за”.
- Я ні “за”, ні “проти”, - мовив пан Поля й від хвилювання ще більше став
бризкати слиною. - Я просто відмовляюся голосувати. А це зовсім інша річ.
Пейссу обмірковував цю відповідь, втупившись сповненими подиву сірими очима в
пана Поля. Мейссоньє засовався на стільці, мовби збирався підвестися й
заговорити, одначе я моргнув йому, щоб він не ворушився. Я слухав. Колен також.
Мейссоньє наслідував наш приклад. Ми чекали, що воно буде далі. І те “воно” не
забарилося.
- Я не втямлю однієї речі, - повільно сказав Пейссу. - Чого ви прийшли сюди,
якщо ви ні “за”, ні “проти”?
Пан Поля зблід і підвівся.
- Коли моя присутність вам не подобається, я можу піти собі геть, - відповів
він не дуже виразно, ніби його душив власний язик.
Я також підвівся.
- Та ні, що ви, пане Поля, Пейссу не хотів сказати щось таке...
Я говорив таким тоном добрих п’ять хвилин, намагаючись розрядити атмосферу. Однак помітив, що пан Поля,
відповідаючи мені так само, склав учетверо копію листа мерові й сховав собі до
кишені. Я одразу ж сказав, що ця копія знадобиться для моїх “архівів”. Якусь
хвилину він вагався, потім дістав з кишені папір і, криво посміхнувшись,
повернув його мені. Ця його кисла усмішка мені тільки й запам’яталася.
Коли пан Поля пішов, я мовчки провів друзів до паркінгу, що перед першою
огорожею. Можливо, тривала дискусія зморила мене, бо на якусь мить відчув
цілковиту немічність. Все це, по суті, було маленькою, просто крихітною
історійкою. Такою ж крихітною історійкою були муніципальні вибори, що так
захопили наших земляків на початку 1977 року. Не менш сміховинними, очевидно,
були й проблеми, які тоді хвилювали наш уряд й створювали в нього ілюзію, ніби
він піклувався про нашу долю.
В невеличкому паркінгу перед Мальвілем трапилася пригода з нашою технікою.
Коленів “рено” відмовився їхати. Колен не хвилину розгубився. Він мав їхати по
дружину й двох дітей до головного міста департаменту, куди о 14 годині 52
хвилини прибував швидкий поїзд. А була неділя, жоден власник гаража не міг
полагодити автомобіль, часу залишалося лише стільки, щоб устигнути здолати
шістдесят кілометрів, які відділяли нас од міста Відбулася коротка розмова.
Зрештою, я сів у своє авто й повіз Колена на вокзал.
Я зупиняюся, перечитую фразу, яку щойно написав, і мене щось ніби приголомшує.
О, звісно, в ній немає нічогісінько такого, що могло б здивувати. “Я сів у своє
авто й повіз Колена на вокзал”. Що може бути простішого? Однак, перечитавши її,
відчуваю жахливий злам. Авто, вокзал: злам саме в цих двох словах, що поділили
навпіл наше життя. Справді ж, рів, який відділяє одну від одної половини нашого
існування, настільки глибокий, що я зовсім не в змозі повірити, що міг - до
події - зробити послідовно ці дивні речі: вивести своє авто з гаража,
зупинитися на станції обслуговування, щоб набрати бензину, відвезти друга на
вокзал, повернутися під вечір додому, здолавши за дві години сто двадцять п’ять кілометрів, і це цілком надійним шляхом, і мені не загрожувала ніяка
небезпека, крім швидкості автомобіля, за кермом якого я сидів. Яким далеким це
мені здається! І яким чудовим був той світ, в якому ми могли все те робити!
Дякуючи богу, я не думаю про це ніколи. Хіба що мимохіть під час якогось
спомину. Або коли, як цього разу, затримуюся на описі “попереднього світу”,
такого надійного, лагідного, дитинного.