Мальвіль

Завершити цю розповідь судилося мені.
Передусім кілька слів про себе. Після лінчування Фюльбера Емманюель записав, що
він прочитав у моєму погляді “любов і антипатію”, які я завжди виявляв до
нього.
“Любов” - тут слово неточне, “антипатія” - тим більше. Мені було двадцять п’ять років, коли відбувалися ті події, життєвий досвід мій був ще невеликий, й
Емманюелева спритність мене приголомшила. Я вважав її цинічною.
Тепер я досяг зрілості й більше не думаю так. Навпаки, я вважаю, що трохи
лукавства ніколи не завадить тому, хто хоче керувати людьми, якщо навіть він їх
любить.
Емманюель завжди був задоволений собою і надто самовпевнений. Я не серджусь
більше на нього за ці вади. Вони не що інше, як зворотний бік самовпевненості,
котра була йому потрібна, щоб керувати нами.
І нарешті, я хотів би сказати ще й таке: я зовсім не вважаю, що менше чи більше
угруповання людей завжди знаходить у своєму середовищі велику людину, яка йому
потрібна. Скорше навпаки: в історії не раз траплялося, що в слушну мить не було
належного ватажка й усе зазнавало невдачі.
Нам у Мальвілі дуже поталанило, що ми мали Емманюеля. Він дбав про злагоду й
навчив нас боронитися. А Мейссоньє під його керівництвом перетворив Ла-Рок у
неприступну фортецю.
Якщо навіть Емманюель пожертвував ним в ім’я спільних інтересів, то треба визнати, що в цьому справді була доконечна
потреба. Він підняв фортечні мури довкола міста й, головне, спорудив між двома
укріпленими брамами велику квадратну башту, на третьому поверсі якої,
перетвореному на постійну вартівню, був камін, а з зовнішнього боку - бійниці,
з яких відкривався краєвид на неосяжні поля.
Навколо фортечних мурів Мейссоньє створив ЗПО з мережею таких самих пасток і
капканів, як біля Мальвіля. Гористі околиці не дозволяли збудувати
загородження, але Мейссоньє знайшов у закапелках замку мотки колючого дроту і
використав їх для того, щоб перекрити два підхідні шляхи - гудронний
мальвільський і той, що вів до головного міста департаменту, - цілою системою
перегородок, відчинених удень і зачинених уночі.
Якщо Мейссоньє (частково завдяки Жюдіті, яка високо цінувала його) знаходив
завжди спільну мову з радою та своїми підлеглими, то з Газелем вони постійно
сварилися. Вірний обіцянці, яку він дав Емманюелеві, Мейссоньє й далі ходив на
месу і причащався, але від сповіді відмовився. Газель, перебравши в свої руки
смолоскип правовірності, вирішив, як і свого часу Фюльбер, поєднати причастя із
сповіддю. Він вирішив поговорити про це з Мейссоньє на засіданні ради. Виникла
сварка, бо Мейссоньє відмовився йти на будь-яку поступку. “Я можу прилюдно
вдатися до самокритики, - твердо сказав Мейссоньє, - якщо зробив якусь дурницю,
але не розумію, чому повинен сповідатися тільки перед вами”.
Врешті-решт вони звернулися до Емманюеля як до єпіскопа ла-рокського. Він
уважно вислухав обидві сторони й запровадив прилюдні колективні сповіді, що
мали відбуватися щонеділі вранці. Кожен по черзі мав признатися, в чому докоряв
собі й іншим, знаючи, що звинувачені, в свою чергу, мали право або
протестувати, або визнати свою провину. Емманюель був присутній на першій такій
сповіді, йому це страшенно сподобалося, і він переконав мешканців Мальвіля й
собі запозичити цей метод, назвавши його “пранням білизни вдома”. “Це дуже
здоровий і навіть розумний захід”, - сказав він мені.
Про індивідуальну сповідь питання більше не ставилося, і Газель мусив
відмовитися від привілею “прощати” й “відпускати” гріхи іншим, привілею, що
його Емманюель вважав “невиправданим” і ніколи не користався ним без докорів
сумління.
Перш ніж знайти це хитре рішення, яке мало покласти край “сваволі” ла-рокського
священика, Емманюель не раз скаржився мені на чвари між Газелем і Мейссоньє. Це
було тоді, коли ми вдвох сиділи один навпроти одного в його кімнаті, а Евеліна,
бліда й знесилена, лежала на великому ліжку з нападом астми, спричиненим, на
мою думку, тим, що в Мальвілі з’явилася Аньєса Пімон.
- Розумієш, Тома, в одній общині не варто мати аж двох ватажків: духовного й
світського. Інакше будуть нескінченні конфлікти й чвари. Той, хто командує
Мальвілем, має бути також його абатом. Якщо колись, після моєї смерті, тебе
оберуть військовим начальником, тобі доведеться також...
- Нізащо в світі! - вигукнув я. - Це суперечить моїм поглядам!
- Твої особисті погляди в цьому випадку не мають ніякісінького значення!
Передусім Мальвіль і його єдність! Зрозумій: якщо не буде єдності, ніхто з нас
не виживе! - гарячково заявив Еімманюель.
- Облиш, Емманюелю. Ти уявляєш собі, що я зможу стати перед товаришами й читати
молитви?
- А чому б і ні?
- Я матиму кумедний вигляд!
- Чого це раптом?
Його запитання прозвучало так категорично, що я затнувся.
Мені дуже прикро писати про те, що сталося потім, тому розповім про все сухо й
коротко.
Впродовж весни й літа 1978 та 1979 років Мальвіль і Ла-Рок, об’єднавши свої сили, розгромили ще дві ватаги грабіжників. Ми налагодили з нашим
сусідою систему зорового та слухового зв’язку, що дозволяла нам попереджати один одного про небезпеку й негайно вирушати
на допомогу.
Найсерйознішу тривогу було оголошено 17 березня 1979 року. Дзвін на ла-рокській
каплиці вдарив на сполох і попередив нас про серйозну небезпеку. Емманюель
залишив у Мальвілі Жаке та двох жінок, а з рештою кинувся на допомогу Ла-Року.
Через три чверті години ми дісталися до узлісся. Те, що ми побачили,
приголомшило нас. Незважаючи на пастки, незважаючи на колючий дріт, незважаючи
на запеклий вогонь захисників, п’ять чи шість драбин уже стояли зіперті до фортечних мурів. Ватага нараховувала
з півсотні одчайдушних головорізів, і близько десятка вже проникло за мур. Ми
напали на них із тилу й вогнем з рушниць та базуки (вона була тоді в нас)
перебили багатьох із них. Решта кинулася тікати. Емманюель зразу ж організував
переслідування вцілілих бандитів, які, поділившись на невеличкі групки,
сховалися в лісових хащах. Полювання на них тривало цілий тиждень.
25 березня ми впевнилися, що вбито останнього грабіжника. Цього дня Емманюель,
зіскочивши з Вурки, відчув у животі різкий біль. Його почало нудити, піднялася
температура. Він ліг у ліжко, і на його прохання я помацав йому живіт і
натиснув чотирма пальцями в тому місці, де він мені показав. Емманюель закричав
не своїм голосом і, кинувши на мене погляд, який я ніколи не забуду, кволо
сказав: “Це приступ апендициту. Вже третій”.
В наступні дні Емманюель розповів мені, що в нього вже були два приступи 1976
року й що його мали оперувати перед самим різдвом. Він навіть побував у
лікарні, й для нього вже приготували окрему палату, та в останню хвилину
Емманюель, обтяжений роботою й до того ж почуваючи себе трохи краще, відклав
операцію на весну. “Я вчинив нерозважливо і тепер розплачуюсь за це”, - сказав
він, навіть не глянувши на мене.
Однак через тиждень після серйозного приступу Емманюель уже знову був на ногах.
Але я помітив, що він більше не їздив верхи, намагався не натужуватись, їв дуже
мало, часто лягав і скаржився на нудоту. Цілий місяць перебував Емманюель у
такому стані, і ми потай сподівались, що він скоро видужає, але насправді
хвороба тільки на якийсь час відступила.
27 травня, коли він сидів за столом, у нього знов почався приступ. Ми перенесли
його до кімнати. Його морозило, термометр показував 41 градус; живіт був
напружений і твердий. Емманюель страшно мучився й почав танути як свічка. Менш
як за три дні очі його глибоко позападали, а обличчя, недавно ще повне й рум’яне, змарніло, стало попелясто-сірим. Ми не могли нічим допомогти йому, в нас
не було навіть аспірину. Ми сновигали біля його кімнати, плакали від люті й
безсилля і думали про те, що Емманюель незабаром помре. За нормальних часів
його врятувала б операція, яка триває всього десять хвилин.
На шостий день біль трохи попустив, й Емманюель випив півкухля молока, яке я
приніс йому вранці. У нас знову зажевріла надія.
По обіді, як і в попередні дні, з Ла-Рока прийшов Мейссоньє. Емманюель, хоч він
і дуже ослаб, розпитав Мейссоньє про його взаємини з Газелем і був радий
почути, що вони поліпшилися. Він ані на хвилину не втрачав свідомості.
Ввечері Емманюель попросив мене скликати всіх мешканців Мальвіля до його
кімнати. Коли ми зібралися, він по черзі подивився на кожного з нас, неначе
хотів навіки запам’ятати наші обличчя. Він ще міг тоді розмовляти, але не сказав ні слова. Може,
боявся, що піддасться своїм почуттям і розплачеться перед нами. Удовольнившись
тим, що побачив нас, він махнув рукою, щоб ми йшли собі, заплющив очі, знову
розплющив їх і попросив мене й Евеліну залишитись. Після цього ми не почули від
нього більше ні слова. Десь близько сьомої години вечора він міцно стиснув
Евелінину руку й помер.
Евеліна попросила, щоб я залишив її біля небіжчика. Я дозволив їй, нічого не
підозрюючи, бо вона просилася цілком спокійним голосом і не зронивши жодної
сльозини. А коли ми зайшли через дві години, то побачили, що вона лежить на
Еммангоелеві. Евеліна встромила собі в серце той кинджалик, який носила на
поясі.
Хоч ніхто з нас не був прихильником самогубства, проте це нікого не здивувало.
Евелінин вчинок тільки випередив імовірну розв’язку. Емманюель завжди намагався підбадьорити її, а вона, здавалось, народилася
для того, щоб ніколи не розлучатися з ним. Ми порадилися між собою й, за
винятком Колена, дійшли одностайної згоди не розлучати Евеліпу з Емманюелем і
поховати їх разом.
Розміркувавши про те, що сталося, мене більше пе дивували взаємини між Евеліною
і Емманюелем. Хоча до вибуху бомби Емманюель висловлювався проти моногамії й
навіть наполягав на своїй думці, прагнення великого кохання не було йому чуже.
Саме цим прагненням і можна було пояснити його взаємини з Евеліною.
Крім двох вартових, яких Мейссоньє залишив на фортечних мурах, усі ла-рокці
прийшли на Емманюелів похорон. Для цього їм довелося зробити в обидва кінці
двадцять п’ять кілометрів. Згодом вони щороку приходитимуть на могилу свого визволителя, і
це стане для них снравжнім паломництвом.
На прохання муніципальної ради Жюдіта Медар виголосила досить довгу промову,
деякі слова якої слухачі пропускали повз вуха. Наголосивши на Емманюелевій
людяності, вона сказала про “його фантастичну любов до людей і майже
незбагненне прагнення продовжити рід людський”, Я запам’ятав це речення, бо мені здалося, що його не зрозуміли. Наприкінці промови
Жюдіта зробила паузу, щоб витерти сльози, й ми відчули до неї вдячність.
Але на цьому наші випробування не скінчилися. Десь через тиждень після похорону
Мену припинила будь-яке спілкування з нами, перестала їсти і впала в стан
прострації й мовчазності, вивести з якого її не могло вже ніщо. Вона ні на що
не скаржилася, ми не помічали якогось певного симптому. Вдень вона мовчки
сиділа на ріжку каміна й порожніми очима дивилася на вогонь. Спочатку, коли ми
просили її встати й піти щось поїсти, Мену відповідала так само, як відповідав
за життя Момо: “Та дайте мені спокій, ради бога!” А потім перестала
відповідати, й одного дня, коли ми всі сиділи за столом, вона зсунулася з ріжка
каміна і впала у вогонь. Ми кинулись до неї. Мену була мертва, її смерть
засмутила нас. Ми гадали, що Мену переживе смерть Емманюеля, як пережила
загибель Момо. Ці дві втрати були для неї надто тяжкими. До того ж ми зовсім не
розуміли, що Мену мала постійну потребу спиратись на когось, хто вселяв би в
неї впевненість, і що цією людиною був для неї Емманюель.
Після похорону мальвільці хотіли призначити мене своїм військовим начальником,
а Колена обрати абатом. Я відмовився, пам’ятаючи про те, що Емманюель був проти поділу духовної й світської влади. Тоді
мені запропонували взяти на себе й обов’язки духівника. Я знову відмовився, і з мого боку це була велика помилка. Всю
владу в Мальвілі, духовну і світську, захопив Колен.
За життя Емманюеля Колен був дотепний, чемний, послужливий і веселий. Але він
був таким через прихильність Емманюеля, який завжди захищав його. Після смерті
Емманюеля Колен уявив себе його наступником і, не маючи ні авторитету
Емманюеля, ні вміння переконувати, став тираном, бо його ніхто не поважав.
Подумати тільки: я боявся, що Емманюель стане феодалом! А він же був ангелом
демократії порівняно зі своїм наступником! Тільки-но ми встигли обрати Колена,
як він перестав скликати збори й правив, наче самодержець.
У Мальвілі майже щодень виникали серйозні сварки “ватажка” з Пейссу, зі мною,
Ерве, Морісом і навіть Жаке. Сперечаючись із чоловіками, Колен не мирився також
і з жінками. Він посварився з Аньєсою Пімон, бо хотів, до речі даремно,
примусити її покохати його. Не знаходив він спільної мови й з Ла-Роком, який,
довідавшись від нас про Коленів абсолютизм, не захотів обрати його єпіскопом.
Колена це дуже прикро вразило, він посварився з Мейссоньє й спробував підбурити
проти нього й нас, але марно.
Звичайно, замінити Емманюеля було нелегко, але Коленова пиха й бажання
наслідувати його викликали в нас осуд. Як тільки його обрали абатом і
командиром Мальвіля, голос його зазвучав поважно, він, як кажуть, тримав нас на
відстані, мовчав і супився, коли хтось озивався перший. Він буквально
по-дитячому домагався для себе різних привілеїв, вдавав старшого, тож цілком
природно, що кожен намагався чимось дошкулити йому. Коленова дотепність, що нею
так захоплювався Емманюель, цього разу не врятувала його, він почувався
самотнім, бо ізолювався від нас.
В Мальвілі почався розлад. Усі недовірливо позирали один на одного, стосунки
між людьмрі стали напруженими. Аньєса Пімон і Каті двічі попереджали, що
повернуться до Ла-Рока. На Колена це нітрохи не вплинуло. Нарешті Колен дійшов
того, що почав удавати, ніби йому загрожує смертельна небезпека. Він постійно
носив на поясі пістолет, не розлучався з ним навіть за столом, зиркав на нас
полохливими й гнівними очима.
Ми перестали розмовляти за обідом, бо Колена все дратувало.
Атмосфера напруженості в Мальвілі не спадала. Й через високі темні мури до
величезного замку почали проникати нудьга і страх.
Колен страшенно боявся нашої змови, й зрештою ми справді вдалися до неї.
Вирішили всупереч його волі скликати в Мальвілі збори і скинути його. Проте ми
так і не встигли втілити в життя свій план, бо Колен загинув під час битви з
малочисельною й погано озброєною бандою грабіжників. Мабуть, розраховуючи
повернути нашу повагу, Колен кинувся на них, і в нього впритул вистрелили з
мисливської рушниці.
Після смерті Колена я погодився взяти в свої руки духовну й світську владу в
Мальвілі, знову налагодив дружні зв’язки з Ла-Роком, і через рік Ла-Рок обрав мене своїм єпіскопом.
Жнива 1978 року були гарні, але ще кращі були жнива наступні. Не без труднощів
мені вдалося переконати ла-рокців, що в майбутньому весь хліб буде спільним для
Мальв і ля й Ла-Рока і розподілятиметься відповідно до кількості мешканців. Дві
частини - Ла-Рокові й одна - нам, бо нас було десятеро, а ла-рокців -
двадцятеро. В спокійний час ми багато вигравали від цієї угоди, зважаючи на
родючість грунтів навколо Ла-Рока. Але я наполіг (гадаю, небезпідставно) на
тому, що рівнині більше загрожували навали, ніж нашим пагорбам, і якщо поля
ла-рокців спустошать грабіжники, то ми не дамо їм померти з голоду - вони
одержать дві третини нашого врожаю.
Під час цих переговорів Мейссоньє, який аж занадто захищав ла-рокців, не зробив
мені жодної поступки. Але я поводився терпляче і, як сказав би Емманюель,
“гнучко”. Коли я досяг успіху в цій справі, збори мальвільців палко мене
привітали. “Навіть сам Емманюель не зміг би зробити краще, - сказав Пейссу. -
Пригадуєш, як він виміняв у Фюльбера рушниці на корову?”
Ще за життя Емманюеля в Мальвілі виник справжній культ дитини, коли 1977 року в
нашому замку з’явилася Крістіна Пімон, якій було тоді шість місяців. Ми удочерили її, постійно
гралися з нею, й Крістіна почала на всіх мальвільських жінок казати “мамо”, а
на чоловіків - “тату”.
Коли мене обрали на місце Колена, за згодою зборів, я вирішив узаконити це
мимовільне звертання. Тим більше, що згодом у Мальвілі з’явилося троє інших дітей: М’єтта народила Жерара, Каті - Бріжітту, Аньєса - Марселя, який народився через
чотири місяці після смерті Емманюеля. З цілком очевидних міркувань Аньєса
хотіла дати йому ім’я Емманюеля, але я відрадив її, і на мою пропозицію збори засудили також
намагання знайти фізичну схожість дитини з її батьком.
Переїзд Аньєси Пімон до Мальвіля порушив рівновагу між жіноцтвом. Аньєса не
забарилася скористатися незалежністю, яку їй гарантував Емманюель. Як і Каті,
вона вередувала й кокетувала з тими, хто їх подобався. Але в неї це виходило
краще й вишуканіше. В обіймах Каті почуваєшся так, ніби танцюєш на вулкані,
перед тим як звалитися в його кратер. Аньєса, “ніжна й спокійна, наче весняний
струмок” (слова Емманюеля), спершу приваблює до себе свіжістю, а потім уже
роздмухує в тобі полум’я.
Суперництво цих двох жінок, трохи приглушене під час Емманюелевого правління,
після смерті Мену вилилося у відверту боротьбу за владу. Словесна війна
лютувала цілі тижні, аж поки не перейшла в справжню бійку. Тоді між них
утрутилася М’єтта і в присутності єдиного свідка, отетерілого Пейссу, “всипала перцю їм
обом”.
Коленова тиранія змусила обох суперниць помиритись. Вони об’єдналися проти нього й шпигали його, де тільки могли. На жаль, у цій своїй грі
вони зайшли надто далеко, глузували й з інших товаришів, а після загибелі
Колена зовсім стали непокірними. Довелося докласти багатьох зусиль, щоб
охолодити їхній войовничий запал. Причиною тут, мабуть, була незалежність, яку
ми гарантували їм, хоча, з другого боку, вони навряд чи стали б терпіти, якби
ми загнуздали їх. До всього цього долучалася ще й смерть Емманюеля, якого вони
вважали своїм батьком. Довідавшись, що Аньєса, Каті й М’єтта збираються в М’єттиній кімнаті, я застав їх там, коли вони плакали й молилися біля столу, на
якому, наче на престолі, стояв Емманюелів портрет. Не знаю, чи правильно я
зробив, але я не став їм заважати і вийшов. А незабаром їхній приклад
наслідували й ла-рокські жінки, і зрештою виник справжній культ померлого
Емманюеля, і цей культ став у нас трохи не другою релігією.
Почасти завдяки двом урожайним рокам, а почасти завдяки нашій справедливій
угоді з Ла-Роком, у нас було вдосталь зерна, фуражу, м’яса й молока. 1979 року ми зазнали також лише одного нападу грабіжників, під
час якого й загинув Колен. І далі не послаблюючи своєї пильності, я вирішив
порадитися з Мейссоньє про те, що ми робитимемо за мирного часу, а точніше, в
дні затишшя, яких, мабуть, тепер випадатиме щораз більше.
Спершу ми поговорили про це втрьох, Мейссоньє, Жюдіта і я, відтак скликали
загальні збори, які й затвердили наше рішення.
По суті, перед нами виникло те саме питання, яке поставили собі Мейссоньє й
Емманюель ще тоді, коли ми визволили Ла-Рок від Фюльберової тиранії. Крім
невеличкої бібліотеки в Мальвілї, до наших послуг була також бібліотека з
ла-рокського замку, що нараховувала багато наукових праць, бо пан Лормйо
навчався свого часу в політехнічному інституті. Ми постали перед вибором: чи
нам, скориставшись цими скарбами і своїми власними скромними знаннями,
заходитись виготовляти знаряддя, щоб полегшити собі працю, й зброю, щоб
захистити своє життя, а чи, знаючи з гіркого досвіду всю небезпеку, яку криє в
собі техніка, раз і назавжди оголосити поза законом науковий прогрес і машинне
виробництво?
Я гадаю, що ми обрали б другу частину цієї альтернативи, якби мали певність, що
інші угруповання людей, котрі вціліли у Франції або в інших країнах, не оберуть
першу. Де гарантія, що ці угруповання, маючи велику технічну перевагу над нами,
не захочуть поневолити нас?
Отже, ми висловилися за науку, але без будь-якого оптимізму, бо знали, що певні
сили знову зможуть її використати нам на шкоду.
На загальних зборах мешканців Ла-Рока й Мальвіля, на яких обговорювалася ця
проблема, Фабрелятр, якого ла-рокці призначили комірником, звернув увагу на той
факт, що почали вичерпуватися патрони до рушниць моделі 36 і що ці рушниці
будуть нам ні до чого, коли ми вистрелимо останній патрон. Мейссоньє на це
відповів, що в нас є можливість виготовляти чорний порох: у нашому районі є
стара вугільна шахта, ми роздобудемо сірки, бо тут були сірчані води. Щодо
металу, то його аж занадто багато в Фабрелятровому магазині залізних товарів і
колишній Коленовій майстерні. Залишається тільки розв’язати проблему литва, але це не так уже й складно.
Зрештою 18 серпня 1980 року на загальних зборах було ухвалено почати
експерименти над виготовленням патронів до рушниць моделі 36.
Відтоді минув рік, і нині я можу цілком певно сказати, що результати
перевершили всі наші сподівання, й ми поставили перед собою в галузі оборони
набагато складніші завдання. Тепер ми можемо з надією дивитися в майбутнє.