Мальвіль

Цієї ночі, як і минулої, я вартую на світанку. Беру з собою Евеліну. В неї два
завдання: тільки-но я подам їй знак, вона зніме тривогу серед бійців у
надбрамній башті, а звідти побіжить до “Материнства”, де осідлає Бурку та двох
білих кобил, бо, можливо, нам доведеться гнатись за ватагою. Силача я не
братиму, бо він, опинившись серед кобил, може викрити нас своїм іржанням.
Розподілено всі ролі. Мену стане біля механізму звідного моста. Фальвіна піде
до льоху, де повинна заспокоїти корів і бика, що їх ми там прив’язали. То найкращий спосіб урятуватись від її базікання.
Я пронумерував бійниці від першої до сьомої з півдня на північ. На оклик
Евеліни бійці мають мерщій бігти до них. Жаке призначено першу, Пейссу - другу,
Тома третю, четверту - мені, п’яту - Мейссоньє. М’єтті й Каті - шосту й сьому. Дві останні бійниці розташовані всередині
надбрамної башти. З них відкривається великий сектор обстрілу, й водночас вони
захищають стрільців від вогню. Ми всі погоджуємося на тому, що поставимо біля
них М’єтту й Каті, бо не можемо дозволити собі втратити наших жінок: майбутнє общини
залежить від них.
Ерве та Моріс розташовуються в бліндажі, що за межами замку. Колен у норі на
пагорбі. Саме він і має подати їм знак - криком сови, коли Вільмен та його
ватага наблизяться.
- Я візьму лук, - сказав Колен учора ввечері.
- У тебе ж є рушниця!
- В мене з’явилась одна цікава ідея, - мовив Колен. - Розумієш, ідеться про ефект страху.
Ні гуку, ні диму, а людина падає, пронизана стрілою. Це їх приголомшить. І тоді
я пущу в хід рушницю.
Як і минулої ночі, я заступаю на варту на світанку й, сівши біля четвертої
бійниці на маленький ослінчик, що його змайстрував Мейссоньє, почуваю себе
досить бадьоро, хоч майже зовсім не спав. Дуло “спрінгфілда” кладу на столітнє
каміння парапету, а приклад - собі на коліна. Я, людина двадцятого століття,
сиджу тут, де колись англійські чи протестантські стрільці з лука стояли на
чатах у своїх кольчугах. Якби біля мене не було Евеліни, якби в надбрамній
башті не спали товариші, я не став би боротися за своє життя в таких непевних
умовах. Скільки років ми ще боротимемося проти банд, житимемо цим здичавілим
гарнізонним життям?
Евеліна сидить поруч мене на стільчику, який їй дуже подобається. Спиною
зіперлася мені на ліву ногу й голівку поклала на моє коліно. Вона в неї така
легенька, що я майже не відчуваю її. Вона не спить. Час від часу я гладжу їй
щічку, і її рученя зразу ж тягнеться до моєї руки. Ми домовилися, що будемо
мовчати.
Я знаю, що мої стосунки з Евеліною дивують товаришів. Але вони зачаровані тим,
як терпляче я її доглядаю, займаюся з нею гімнастикою, навчаю її. По суті, якби
я обрав її собі за дружину, вони, певне, засудили б мене. Однак потім зрозуміли
б мене краще. Правда, сам я відмовився розуміти себе. Мої взаємини з Евеліною
платонічні, хоча й забарвлені відтінками хтивості. Я не робив спроб заволодіти
нею, проте її крихітне тільце вабить мене, І її прозорі очі, й її довге
волосся. Якщо Евеліна стала б колись вродливою дівчиною, цілком імовірно, я
перестав би опиратися. Однак мені здається, що тоді я багато втратив би. В сто
разів більше мені хочеться, щоб вона лишилася б такою ж і щоб наші взаємини не
змінювались.
Сьогодні пополудні, коли я спав, Евеліна, “порядкуючи” в шухляді мого
письмового стола, знайшла там гострий кинджал, подарований мені дядьком, щоб
розрізувати папір. Коли я прокинувся, Евеліна попрохала його в мене.
- Навіщо він тобі?
- Сам знаєш.
Так, я це знаю. І не хочу, щоб вона ще раз розповідала. Згідливо киваю головою.
Вона відразу ж прив’язує мотузку до пояса штанців і чіпляє на неї кинджал. Увечері весь Мальвіль
пускав на її адресу компліменти й жарти. Я теж запитав у неї, чи не розраховує
вона “знищити мечем” Вільмена. Як і інші, вдавав, що захоплений її дитячою
грою, хоч добре знав, який намір криється за нею.
Ніч прохолодна, й світанкові проблиски ледве долають муарову темряву. Я майже
нічого не бачу з бійниці в парапеті. Весь “перетворююсь на слух”. Цей вислів
належить Мейссоньє, який, мабуть, почув його на військових курсах. Птаство
загинуло, й світанок через те дивовижно тихий. Я чекаю. Напевне, цей войовничий
кретин таки піде на нас штурмом. Бо, сказавши це, не захоче вже відмовлятися
від свого рішення. До того ж він сліпо вірить у свою перевагу, яку обіцяє йому
базука старовинної моделі.
Мозок у таких людей працює за найпримітивнішою схемою. Вони собі гадають:
“Оскільки в мене є базука, я диктуватиму свій закон”. А закон Вільмена полягає
в тому, щоб нас знищити. Ми вбили його двох “хлопців”, і тепер він хоче
“відплатити Мальвілеві”.
Йому це не вдасться. Цілий день мене не полишав страх, але нарешті він
вичерпався. Я спокійний. Чекаю Коленового крику, й коли він нарешті лунає, то в
першу мить я навіть розгублююсь з несподіванки. Евеліна торкається мене рукою,
щоб я подав їй знак. Я роблю це, на мій погляд, дуже кумедно, бо вона знає, що
я маю це зробити.
Евеліна залишає мене, забираючи з собою, як ми домовились, стільчик, щоб ніхто
об нього не спіткнувся, а я стаю на коліна біля ослінчика, на якому щойно
сидів, і, спершись на нього лівим ліктем, прикладаю до приклада рушниці щоку.
Бачу краєчком ока (надворі дедалі розвидняється), як товариші позаду мене
займають свої позиції, тихо й дуже швидко.
Западає нескінченне довга пауза. Вільмен не наважується відкрити вогонь по
паркану, й, дивна річ, я відчуваю велике незадоволення, що він зволікає з
виконанням ролі, яку я відвів йому в своєму сценарії. Я не пам’ятаю, чи це було насправді, але Мейссоньє згодом запевнить мене, що я
безнастанно повторював: “Боже мій, що ж він робить?! Що ж він робить?!”
Нарешті лунає вибух, якого ми всі так чекали. І до певної міри розчаровує нас,
бо він набагато слабкіший, ніж ми сподівалися. Мабуть, він розчарував і
Вільмена, бо снаряд не розбив весь паркан і навіть не зірвав із завіс обидві
стулки. Він лише зробив у паркані пробоїну півтораметрового діаметру, але його
верхня й нижня частини стоять.
Що ж відбувається далі? Протяжним свистом я мав подати сигнал відкрити вогонь.
Я цього не роблю. Але всі ми починаємо стріляти, і я також, бо кожен з нас
подумав, що його товариш щось помітив. Насправді ж ніхто нічого не бачить, бо
бачити нічого: супротивник не наступає.
Свідчення полонених потім усе прояснять: в ту хвилину, коли ми почали стріляти,
Вільменові хлопці перебували трохи нижче того місця, де їх могли вразити наші
кулі: їх захищав ще й виступ скелі. Вони саме рушили до пробоїни, що її базука
зробила в паркані, коли раптом пролунали передчасні постріли наших рушниць і
зупинили їхнє просування. Не тому, що стрілянина завдала їм втрат, а тому, що
шріт з наших рушниць безперестану періщив рештки паркана, з якого летіли
тріски. Нападники залягли й відкрили безладну стрілянину. Але той самий виступ
ск.елі, що став на заваді нашим кулям, заважав їм бачити й нас, і ми, і вони
вели пекельний вогонь по невидимих цілях.
Нарешті я починаю розуміти ситуацію, і Мейссоньє також, бо він мені каже:
- Треба припинити цю безглузду стрілянину.
Я цілком погоджуюсь, але для цього мені потрібен мій свисток (свисток Пейссу).
Я гарячково шукаю по всіх кишенях, але не знаходжу його. Нишпорячи по кишенях,
уявляю, який у мене смішний вигляд. Головнокомандуючий не може більше
командувати військами, бо він загубив свисток! Я міг би крикнути: “Припиніть
вогонь!” М’єтта й Каті почули б мене навіть у надбрамній башті. Але я й сам не відаю, чому
мені здається, що треба подати сигнал свистком.
Нарешті я знаходжу цю коштовну реліквію. Свисток лежав там, де я його поклав, -
у нагрудній кишеньці сорочки. Я подаю три коротких свистки через певні
інтервали, й наші рушниці замовкають.
Одначе мій свист, мабуть, долинув і до Вільмена, бо на фортечному мурі, де я
присів навпочіпки, мені чути, як він гримає на своїх людей: “У кого ви
стріляєте, йолопи?”
Після шаленої стрілянини западає тиша. Сказати - мертва тиша буде занадто, бо
нікого не вбито. Перша фаза бою закінчується досить кумедно, й настає затишшя.
Ми не маємо наміру виходити з Мальвіля на пошуки ворога, а він у свою чергу теж
не має ніякого бажання підставляти голови під наші кулі.
Що було потім, я не бачив, але про це розповіли мені ті, хто стояв на варті за
межами замку.
Ерве й Моріс упали в розпач. Місце для бліндажа було вибране не зовсім вдало. З
нього добре видно кожного, хто йде мальвільським шляхом. Але коли він залягає,
то його прикриває насип, що поріс бур’янами. Отже, Ерве й Моріс не могли стріляти у ворога. До того ж вони не знали,
чи треба відкривати вогонь, бо рушниця Колена мовчала.
Коленові з пагорба навпроти Мальвіля добре було видно шлях, що збігав аж до
самого паркана. Він добре бачив нападників, які лежали під скелею. І коли після
мого свисту Вільмен підвівся на ліктях, щоб загорлати: “В кого ви стріляєте,
йолопи?”, Колен упізнав його поголену маківку. Він упізнав її й вирішив убити
Вільмена.
Але він і не подумав скористатися для цього рушницею. Щоб створити цей “ефект
страху без звуку й диму”, він вирішує застосувати лук.
Місце для стрільби тісне, а лук великий. Колен розуміє, що вій не зможе натягти
тятиву в цій “щурячій норі”. Та дарма! Він вилазить з нори (кинувши в ній
рушницю!), повзе з луком до грубезного обгорілого стовбура каштана, що стоїть
за три метри від нього, й випростується за ним. На повен зріст! І спокійно
прицілюється Вільменові в спину.
Як на те, Вільмен раптом обертається, щоб дати наказ, і стріла, пролетівши повз
нього, впивається в спину чоловікові, який лежить поряд з ним, той чолов’яга, мабуть, підносив снаряди до базуки, бо Колен бачить, як з його рук
випадають два чи три снаряди, котяться по шляху і зупиняються за багато метрів
унизу. Поранений розпачливо скрикує, підводиться на повен зріст (у цю хвилину
його також побачили вартові з бліндажа) й біжить зигзагами по шляху,
намагаючись витягти собі зі спини стрілу. Пробігши кілька кроків, він падає,
уп’явшись руками в землю.
“Ефекту страху” досягнуто, але Вільмен встигає побачити, звідки стріляти. Він
віддає наказ своїм людям, і дванадцять рушниць одночасно стріляють у каштан, за
яким припав до землі Колен, неспроможний дати відсіч, бо його рушниця лежить за
три метри від нього в норі. З лука він теж не може стріляти, бо натягти тятиву
лежачи йому важко.
Я чув з фортечного муру цю шалену стрілянину, але нічого не бачив, не міг
навіть сказати, хто в кого стріляв, бо вартові за межами замку мали таку саму
зброю, як і наш супротивник, Я дуже захвилювався: поєдинок між трьома нашими
друзями й дванадцятьма Вільменовими людьми був нерівний. Завдяки чисельній
перевазі Вільмен міг маневрувати й обійти наших. А ми не здатні були нічого
вдіяти, щоб допомогти їм, хіба що вийти з Мальвіля, але це було б божевіллям.
Хлопці з бліндажа все ще не бачили ворога. Їм не видно було, як Колен виходив
із свого сховища, через те вони дивувалися, чому Вільмен спрямував вогонь на
каштан, й не розуміли, чому мовчить Коленова рушниця.
Та найбільше хвилювався, звісно, сам Колен. Віл зрозумів, що на порятунок у
нього немає ніяких шансів. Він лежав беззбройний за почорнілим каштановим
стовбуром на віддалі якихось сімдесяти метрів од супротивника, й кулі відрізали
йому всі шляхи до відступу. Він чув, як вони з глухим свистом упиваються перед
ним у стовбур дерева й навіть біля самої його голови відколюють шматки кори.
Колен вирішив зачекати, коли настане затишшя, й стрибнути в нору, яка була
всього за три метри від нього. Але й далі кулі дзижчали то праворуч, то ліворуч
од нього. “Вперше в житті, - розповідав згодом Колен, - мені хотілося бути ще
меншим”.
Як розказали потім полонені, Вільмен спершу дуже злякався, коли Коленова стріла
вбила його піднощика снарядів; він зрозумів, що за спиною в нього сидить ворог.
Коли цей ворог не став відповідати на його стрілянину, Вільмен здогадався, що
той беззбройний, і вирішив витіснити його з-за дерева. Він наказав двом
ветеранам підповзти до пагорка й обійти супротивника з правого боку, тим часом
як четверо його найкращих стрільців притискатимуть Колена вогнем до землі. Та
не встигли ветерани відповзти й на кілька метрів, як Вільмен покликав їх назад.
“Я сам почастую цього парубка”, - сказав він. І підвівся. Без сумніву, Вільмен
хотів реабілітувати себе в очах ветеранів, оскільки операція взяття Мальвіля
почалася не дуже вдало.
Він звівся на повен зріст, герой із рушницею в руці та пістолетом на поясі,
квапливо пішов шляхом униз, щоб обійти Колена з тилу. Особливим героїзмом це не
можна було вважати, бо Колен не відстрілювався, а від нас Колена затуляв виступ
скелі.
Ерве й Морісові досі не видно було Вільмена, як і його людей, що залягли, та
тільки-но він підвівся й пішов неквапливо шляхом, то обернувся для них у чудову
мішень. Ерве, який чекав Коленового сигналу, навіть не ворухнувся, коли побачив
ватажка банди. Але Моріс, який відчував до Вільмена люту ненависть, зразу ж
узяв його на мушку, а коли побачив, що той зупинився й приклав зброю до плеча,
прицілився йому в скроню й вистрелив.
Вільмен з розтрощеним черепом упав на шлях. Колен скористався миттєвим
замішанням серед ворогів, стрибнув у нору, схопив рушницю й відкрив звідти
вогонь. Він стріляв швидко й влучно і поклав одного за одним двох Вільменових
людей.
Становище різко змінилося. Жан Фейрак, який взагалі (про це потім розкажуть
полонені) був проти штурму Мальвіля, дав сигнал для відступу. Це справді був
відступ, а не безладна втеча. Град куль посипався на Коленову нору, примусивши
його пригнути голову, а коли він підвів її, ворог уже відступив, прихопивши з
собою базуку, снаряди й рушниці вбитих.
Колен голосно закричав совою. Ніколи ще мені не приносив стільки радості крик
сови. Він дав мені знати, що ворог утік і що Колен неушкоджений.
Я наказую Тома відчинити браму й стрімголов збігаю сходами з фортечного муру,
мчу до “Материнства”. Слідом за мною біжить Мейссоньє. Я кричу йому через
плече:
- Бери Мелюзіну!
На бігу ставлю затвор рушниці на запобіжник і закидаю її за плече. Евеліна,
зачувши мій голос, виводить з “Материнства” Моргану. Я хапаю за вуздечку Бурку,
але вона чомусь дуже збуджена. Я заспокійливо гладжу її. Вона спершу слухняно
кориться мені, але, опинившись перед потрощеним парканом, нюхає його і
зупиняється, норовисто задерши голову. Піт градом котиться мені з чола. Я ж бо
знаю Бурку та її норовистість!
На превеликий мій подив і радість, вона за хвилину дуже повільно переходить
через паркан. За Буркою слухняно йдуть і інші коні.
Я ледве встигаю порахувати вбитих і помітити, що ворог забрав їхню зброю, як
всі троє із зовнішньої варти одночасно виходять на шлях. Ось вони, розпашілі,
захекані, вбуджені. Я обнімаю їх, але часу для розмов у нас немає. Допомагаю
Морісові сісти на круп Мелюзіни позад Мейссоньє, а Ерве, який здається мені
важчим, - сісти на коня позад Колена і завважую, що Колен, крім рушниці моделі
36, закинув собі за плече й лук.
- Евеліно, ти поїдеш з нами!
- Я?
- Стерегтимеш коней.
Вона від радості не може й слова вимовити. Я хапаю її на руки, висаджую на
Бурку й сам стрибаю в сідло позад неї. Доїхавши до лісової стежки, я обертаюсь
і пошепки кажу Коленові:
- Будь обережний з луком. Ми помчимо галопом!
- Добре, - відповідає він, на вигляд хоробрий і войовничий.
Бурку вже два дні не виводили на прогулянку, через то мені не доводиться
підганяти її. Вона рвучко кидається вперед, і чоло мені обвіває свіже повітря.
Евеліна, затисну та між моїми руками, велично сидить на кобилі, тримаючись за
луку сідла, а коли я, намагаючись уникнути зустрічної гілки, нахиляюсь уперед,
Евеліна згинається під моїм тиском, прибирає свої руки із сідла й кладе їх
Бурці на шию. Бурчина грива злітає в повітря, й майже так само злітає до моєї
голови довге біляве Евелінине волосся. Не чути жодного звуку, крім глухого
ритмічного тупоту кінських копит на чорноземі й шелестіння листя, що його
розтинають Бурчині груди. Це листя таки боляче мене шмагає. Бурка мчить
галопом, а за нею трюхикають Моргана й Мелюзіна. Вони як заведені. Проте Бурка
- вогонь, рішучість, п’янке захоплення простором. Я подумки зливаюсь з нею, її рухи здаються моїми
рухами: я підстрибую й опускаюсь униз одночасно з її спиною, Евеліна також
піддається цьому ритму, лише вона легенько, наче пір’їнка. Я в цьому шаленому польоті почуваю себе незборимим і радісним. Я мчу
галопом, відчуваючи лише маленьке тільце Евеліни між своїми руками, поспішаю
знищувати ворога, який нам загрожував, прагну захистити Мальвіль, здобути
Ла-Рок. Здається в цю хвилину, що ні літа, ні смерть неспроможні вгнатися за
мною. І раптом мені забаглося на повний голос закричати.
Мені впадає в око, що я надто відірвався від Мелюзіни й Моргани. Починаю
побоюватися, що вони, не побачивши більше перед собою Бурки, можуть заіржати й
цим викриють нас.
На одному зі схилів я притримую Бурку, хай тепер вона біжить риссю. Але Бурка
рветься вперед, вона анітрохи не стомилася.
Лісовий путівець збігає круто вгору, а відтак під прямим кутом завертає вбік.
Тут я знову зупиняюсь, щоб Моргана й Мелюзіна, втративши з поля зору Бурку, не
заіржали.
Прапоруч від мене тягнеться вгору, вище моєї голови, велетенська папороть, і
поміж її зубчастим листям я спершу помічаю далеко внизу сірий ланцюжок
ла-рокського шляху, а згодом бачу, як з-за найвіддаленішого повороту з’являються Вільменові люди. Вони, розтягнувшись на шляху один за одним, ступають
швидким, але вже розміреним кроком. Дехто з них несе по дві гвинтівки.
Тим часом приїздять Колен і Мейссоньє. Я подаю їм знак, щоб вони мовчали, й
рукою показую на ла-рокський шлях, яким іде Вільмеяова ватага. Ми затамовуємо
дихання й крізь листя папороті мовчки якусь хвилину дивимось на людей, яких
зараз маємо повбивати.
Мейссоньє під’їздить на Мелюзіні до Бурки й, схилившись до мене, ледь чутним голосом каже:
- Я бачу, що їх там тільки семеро. Цікаво знати, куди подівся восьмий?
Справді. Я рахую, їх тільки семеро.
- Очевидно, він відстав.
Я пускаю Бурку вчвал, але цього разу трохи повільніше. Я навмисне стримую її,
бо помітив тоді, коли ми зупинялися, що Мелюзіна й Моргана засапались. До речі,
захмеління від швидкості в мене вже розвіялося. Тепер я зовсім інакше думав про
нашу наступну перемогу. Вона не була більше для мене абстрактною, я не відчував
особливого захоплення від неї, вона більше не вабила мене. Думаючи про неї, я
дедалі виразніше уявляв собі обличчя тих нещасних, що, обливаючись потом, важко
йшли ла-рокським шляхом, сподіваючись, що вони вже врятувались від смерті.
Ось нарешті я помічаю на лісовому путівці свою останню позначку. Вона впадає
мені в око саме в ту мить, коли я розриваю перекинутий через стежину прутик.
Отже, ми прибули на місце.
- Евеліно, бачиш цю галявину? Отут ти й триматимеш наших коней.
- Усіх трьох? А чи не краще зв’язати їхнє повіддя?
Я заперечливо хитаю головою. Мелюзіна й Моргана наздоганяють нас, четверо
вершників спішуються, і я показую Коленові й Мейссоньє, як зав’язати повіддя на шиях коней, щоб вони не заплутались.
- Ти пустиш їх пастись? - запитує Мейссоньє.
- Вони далеко не підуть. Не зважаться віддалитись від Бурки, а Бурку триматиме
Евеліна. Колене, покажи їм те місце.
Друзі йдуть, а я на хвилинку затримуюсь сказати Евеліні, щоб Бона, коли не
зможе втримати Бурку, сіла на неї й кружляла на галявині.
- Емманюелю, чи можна мені тебе поцілувати?
Я нахиляюсь, і в ту ж мить Бурка штовхає мене мордою в спину, - не її улюблений
жарт. Я падаю на Евеліну й звалюю її з ніг. Ми обоє зразу ж підводимось.
Евеліна не випускає з рук повід. Її стривожене обличчя виглядає набагато
старшим.
- Не вбивай їх, Емманюелю, - пошепки просить Евеліна. - На своєму плакаті ти
пообіцяв, що подаруєш їм життя.
- Вислухай мене, Евеліно, - відказую я тремтячим голосом, - їх восьмеро, й усі
вони озброєні. Якщо я, побачивши їх, крикну: “Здавайтесь!” - вони можуть не
підкоритися й зав’язати бій. Цілком імовірно, що когось із наших буде поранено або вбито. Ти
хочеш, щоб я пішов на такий ризик?
Евеліна опускає голову й не відповідає. Я залишаю її, не поцілувавши, але,
відійшовши кілька метрів, обертаюсь і киваю їй. Евеліна стоїть посеред
галявини, сонячний зайчик падає їй на волосся, на поясі висить кинджал, вона
здається такою малесенькою й тендітною серед цих велетенських тварин, крупи
яких парують.
Друзі чекають на мене на схилі над шляхом. Я нагадую їм про правила. Не
стріляти до протяжного свисту. Припинити вогонь після трьох коротких свистків.
Нагадую також про бойовий порядок, Я з Коленом займу позицію за двадцять метрів
попереду дерев з відозвою: Колен по той бік шляху, а я по цей. Мейссоньє й Ерве
заляжуть метрів за двадцять позаду. Мейссоньє з цього боку, а Ерве - з того.
Друзі швидко й мовчки йдуть на свої місця.
Я на митах спілкуюся з Коленом, який лежить по той бік шляху, а біля себе
залишив Моріса, щоб у разі потреби послати з дорученням до Мейссоньє, який
зможе в свою чергу все передати своєму візаві Ерве.
Ми чекаємо. Дріт, на якому висить моя відозва, не пошкоджено. Вільменові люди
не мали чим його перерізати й пройшли сьогодні на світанку попід ним. За кілька
хвилин вони знову з’являться тут і зустрінуться зі своєю смертю.
Перший звук, який я чую, заінтриговує мене. Щось гхоже на уривчастий скрип
колодязного ланцюга, намотуваного на вісь коловорота.
Я дивлюсь на Моріса й зводжу брови. Моріс нахиляється до мого вуха:
- Ланцюг велосипеда?
Він має рацію. Я в думці запитую себе, чи це не той велосипед, який Бебель
заховав біля Мальвіля і який ми не схотіли забрати собі. Якщо це той самий, то
ми припустилися грубої помилки й можемо тяжко поплатитися за неї.
За хвилину з-за повороту шляху виринає постать велосипедиста, й по опису Ерве я
пізнаю в ньому Жана Фейрака. Він починає підніматися вгору, і я раптом помічаю
на рамі велосипеда трубу базуки. Шлях круто підіймається вгору, і Фейрак насилу
крутить педалями, робить зигзаги. Не виключено, що йому доведеться злізти з
велосипеда. Часу в нас буде достатньо.
Для чого в нас буде достатньо часу? Обличчя мені заливає піт, Фейрак - новий
ватажок. До того ж, як розповідав Ерве, він рішуча й жорстока людина. Я повинен
його вбити. Але якщо я його вб’ю, то решта людей, які йдуть пішки за ним, почувши мій постріл, зійдуть зі
шляху, заглибляться в зарості й, чого доброго, натраплять ще на Евеліну та
наших коней. У всякому разі, в заростях я втрачу перевагу, ми вп’ятьох можемо сміливо виступити проти семи чоловік ворога, але нічого втішного
це нам не обіцяє.
Як я й передбачив, Фейрак злазить з велосипеда біля відозви й нахиляється, щоб
пролізти попід дротом. Він низький на зріст, кремезний, з непривітним обличчям.
Дивлячись на нього, я з жахом згадую про курсежакське побоїще. Однак я вже
зробив вибір і, незважаючи на цей його злочин та базуку, збираюсь Фейрака
пропустити. Ватажок без людей не такий небезпечний.
Фейрак проходить повз мене. Від нього мене відділяє тільки крутий схил. Він
сідає на велосипед, і до нас знову долинає розмірений, дратливий скрип ланцюга.
Ось він досягає закруту, і за хвилину я гублю його з очей. Стискаю в руках
“спрінгфілд”, і краплі поту з мого чола падають на його приклад.
Фейрак завертає за поворот. Я більше не бачу його.
Далі все відбувається так швидко, що я не можу повірити власним очам. Я бачу,
як по той бік шляху Колея випростується на повен зріст, виставляє ліву ногу
вперед, натягує за всіма правилами тятиву лука й старанно цілиться. Лунає
свист, і за секунду чути, як щось важко гепає на шлях. Я нічого не бачу, але
Коленові видно закрут шляху. Він радісно махає мені рукою і зникає в кущах.
Колен - геніальна людина, і я недаремно “все йому прощав”, як мені докоряв
Тома.
За моїми підрахунками, в нас зосталося всього кілька хвилин. Однак час,
здається, тягнеться страшенно повільно. Я лежу долілиць у папороті поряд з
Морісом.
Та ось і наші вороги. Вони розтяглися на шляху, спітнілі Йдуть, важко дихаючи,
і їхні ковані черевики лунко видзвонюють об камінь. Я дивлюсь на їхні селянські
обличчя, червоні руки, незграбні постаті: піхотинці, яких убивали на всіх
війнах. Уб’ють їх і під час цієї війни. Якби тут був Пейссу, йому б здалося, що він
стріляв в самого себе.
Троє крокують попереду. Здається, вони ще не стомилися. За кілька метрів позад
них ступають двоє інших, трохи далі ледве плентають ще двоє. Згідно з моїм
планом операції, троє, що йдуть попереду, і двоє, що плентаються ззаду,
приречені на смерть. Найсильніші й найслабші.
Я підношу до губ свисток і прикладаю до плеча рушницю. Ми домовилися з Коленом,
що стрілятимемо перехресно, щоб не цілитися в одну й ту саму мішень. Я беру на
мушку чоловіка, що ближче до нього, а він цілиться в отого, що йде з мого боку.
Ці два наші, Мейссоньє й Ерве, що розташувалися трохи нижче, мають таку саму
домовленість. Що ж до Моріса, то він вільний у своєму виборі.
Я вичікую, коли двоє передніх проминуть відозву, і як тільки ті двоє, що йдуть
посередині, наближаються до дроту, даю сигнал і стріляю. Наші постріли лунають
одночасно, із загального гуркоту вирізняється тільки постріл Мейссоньє з
карабіна моделі 22, звук якого, набагато слабкіший і сухіший, долинає до нас з
деяким запізненням. П’ятеро чоловіків падають. Вони не падають раптово, як у кінофільмах про війну, а
надзвичайно повільно, наче в фільмі з уповільненою зйомкою. Двоє вцілілих
зупиняються, паралізовані, й тільки через кілька секунд підводять руки. Це дуже
до речі. Я подаю три коротких свистки. Операція скінчилася.
Обертаюсь до Моріса й пошепки питаю:
- Що це за одні?
- Отой лисий пузань - кухар Бюр. А худий - це Вільменів денщик Жаннем.
- Новобранці?
- Так, обидва.
Я голосно кричу, не показуючись їм:
- Говорить Емманюель Конт, мальвільський абат! Бюр, Жанне, позабирайте зброю в
своїх товаришів і складіть її під відозвою.
Почувши мій голос, молодики здригаються й підводять голови. На кручах обабіч
ніщо ані ворухнеться. Вони розгублено озираються. Дивляться навіть на відозву,
неначе мій голос промовляв звідти. Вони йшли полювати на мене до Мальвіля, а я
раптом опинився тут! І називаю їх на ймення!
Повагавшись, вони повільно виконують мій наказ. Я знову даю три свистки і в
супроводі Моріса з’їжджаю схилом униз, до шляху, Колен спускається теж. Віддалік, метрів за сорок,
з’являються Ерве й Мейссонье.
- Руки за голову! - наказую я коротко.
Полонені скоряються. Я ступаю кілька кроків. Усюди кров, я дивлюсь на неї. Її
червоний колір здається мені на тлі сіро-голубого шляху надто яскравим. Та я
добре знаю, що вона швидко померкне й почорнів. Незбагненна людська натура. Ще
зовсім недавно цю дорогоцінну кров ділили на групи, брали в донорів і зберігали
її. Й водночас у якомусь іншому місці щедро поливали нею землю. Я дивлюсь на
загиблих Вільменових людей. Їхня пролита червона кров не знадобиться вже
нікому.
- Ерве, забери велосипед і базуку і пересвідчись, чи Фейрак мертвий.
Я обертаюсь до полонених, наказую їм опустити руки й дозволяю сісти. Лисий
пузань - це кухар Бюр. У нього жваві чорні очі, лукаве обличчя. Його товариш,
незграбний парубійко, - Жанне. Вони дивляться на мене з неприхованим захватом.
Я довідуюсь від них багато цікавих речей. Учора вранці від рани, завданої йому
ножем, помер Арман. Не встиг Вільмен оселиться в замку, як він прогнав Жозефу:
не хотів, щоб його обслуговувала жінка. Куховарив Бюр, а Жанне подавав на стіл.
Коли в Ла-Році з’явився Вільмен, Газель також покинув замок, але з власної волі. Він не міг
подарувати йому вбивства Лянуайя.
Я не вірю власним вухам і прошу їх ще раз повторити ці слова. Хвала Газелеві!
Хто б міг подумати, що він виявить таку відвагу?
- І не лише різанину, - докидає Бюр, - не схвалював Газель також
“надмірностей”.
- Надмірностей?
- Еге ж, так він називав зґвалтування, - мовить Бюр.
Повертається Ерве з велосипедом, до рами якого прив’язана базука. Він прихиляє велосипед до кручі, скидає одну з двох рушниць, які
приніс із собою, й наближається до нас.
- Фейрак не мертвий, - повідомляє безбарвним голосом. - Він дуже мучиться.
Просив у мене пити.
- І що ж?
- Що я маю робити?
Я міряю його поглядом.
- Що ж, сідай в авто, їдь до Мальжака й дзвони до лікарні, щоб прислали карету
швидкої допомоги. А наступної неділі ми віднесемо йому апельсинів.
Ерве опускає голову й водить носком черевика по асфальту.
- Це мені не подобається, - відповідає він приглушеним голосом.
До нас підходить Моріс.
- Я можу піти туди, - каже він і блискає на мене своїми чорними очима.
Він нічого не забув. Ні свого товариша Рене, ні Курсежак.
- Гаразд, я все зрозумів, - озивається Ерве, мовби щойно прокинувся, скидає з
плеча рушницю й віддаляється твердим кроком.
Я обертаюсь до полонених.
- Продовжимо нашу розмову. Арман помер, Жозефу прогнали, Газель пішов. А хто ж
лишився в замку?
- Звісно, Фгольбер, - відповідає Бюр.
- І він їв за одним столом з Вільменом?
- Авжеж.
- Незважаючи на те, що той убив Лянуайя? Незважаючи на “надмірності”? Скажи,
Жанне, адже на стіл подавав ти...
- Фюльбер сидів між Бебелем і Вільменом, - мовить Жанне. - Я можу сказати, що
він любив випити, попоїсти й пожартувати.
- Він жартував?
- Особливо з Вільменом. Вони приятелювали.
Це проливає світло на ситуацію. І не тільки мені. Я бачу, як Колен нашорошує
вуха і як у Мейссонье суворішає обличчя.
- Жанне, зараз я поставлю тобі одне дуже важливе запитання. Постарайся
відповісти цілком щиро. А особливо не кажи того, чого не було.
- Я вас слухаю.
- Як по-твоєму, це Фюльбер спонукав Вільмена атакувати Мальвіль?
- Ну звичайно ж! - не вагаючись, відповідає Жанне. - Я все чув і бачив!
- Наприклад?
- Фюльбер безнастанно твердив йому, що Мальвіль - справжня фортеця й багатства
там - хоч греблю гати.
“Хоч греблю гати”. Це добре сказано. А Фюльбер скористався б подвійно: позбувся
б Вільменової опіки в Ла-Році й нас здихався б у Мальвілі. На жаль, довести
його активне співробітництво з убивцею Вільменом важко, бо ніхто з ла-рокців не
бував на обідах цих двох “приятелів”.
Лунає постріл, і, дивна річ, мені відлягає від серця. Я бачу, що так само
легшає на душі в Мейссоньє, Колена, Моріса й навіть у полонених. Мабуть, вони
почувають себе безпечніше тепер, коли й другий з братів Фейраків сконав.
Повертається Ерве. Приносить пояс, до якого причеплена кобура з пістолетом.
- Це Вільменів пістолет, - каже Бюр. - Фейрак забрав його перед тим, як дати
сигнал для відступу.
Я беру зброю цього негідника. В мене нема ніякісінького бажання носити її. Я
дивлюсь на Мейссоньє: він теж не хоче. Але я добре знаю, кому цей пістолет
принесе велику радість.
- Колене, візьми його собі. Це ж бо ти вбив Фейрака.
Зраділий Колен хвацько підперізується поясом з пістолетом. Моріс усміхається, і
його янтарні очі лукаво зблискують. Я поки що не знаю, що це він убив Вільмена,
і коли довідаюсь, буду йому вдячний за мовчанку та витриманість.
- Хай полонені обшукають убитих і заберуть у них набої, - коротко наказую я. -
Я повертаюсь до Мальвіля. Піду по воза. Зі мною піде й Колен. А Мейссоньє
зостанеться тут і керуватиме обшуком.
Не чекаючи Колена, я дерусь на кручу і, досягши заростів, починаю бігти.
Дістаюсь до галявини. Евеліна радісно кидається мені назустріч, і я міцно
пригортаю її. Ні я, ні вона не кажемо й слова, але знаємо, що не змогли б жити
одне без одного.
Чується хрускіт гілок і шелест листя. Наближається Колен. Я відпускаю Евеліну й
кажу їй: “Сядеш на Моргану”. Ще раз зиркаю на неї й посміхаюсь, радіючи в душі
цим коротким хвилинам нашого щастя. Я сідаю в сідло й даю їй змогу сісти самій,
що вона, незважаючи на свій низенький зріст, робить дуже швидко й вправно.
Колен обвішаний зброєю - рушниця моделі 36, лук, сагайдак, що він собі його
змайстрував, Вільменів пістолет на поясі й бінокль на ланцюжку, якого він
“забув” мені повернути. В цьому місці зарості дуже густі, і я їду ступою. Я
відчуваю на собі погляд Евеліни. Обертаюсь у сідлі й читаю в ньому німе
запитання.
- Ми взяли двох полонених, - кажу їй і пускаю Бурку галопом.
На околиці Мальвіля переді мною раптом виринає стривожений Пейссу, і я кричу
йому: “Всі живі!” Він нетямиться з радості й розмахує рушницею. Наполохана
Бурка кидається вбік, Моргана за нею, а Мелюзіна підстрибує. Колен вилітає з
сідла, опиняється в неї на шиї і хапається обома руками за її гриву. На щастя,
Мелюзіна, побачивши, що обидві кобили зупинилися, зупиняється й собі, і Колен
має змогу .знову сісти в сідло. Щоправда, він робить це дуже кумедно. Ми
сміємось.
- Дурню! - вигукує Колен. - Бачиш, що ти накоїв?
- Я гадав, - посміхнувся Пейссу, - що ти все-таки вмієш їздити верхи.
Я так регочу, що Пейссу не витримує й, коли я опиняюсь біля нього, накидається
на мене, наче боксер. Я сварюсь на нього, бо він, негідник, боляче молотить
мене своїми кулачищами. На щастя, від його “ніжності” мене рятують Каті й М’єтта, які вибігли до мене на шлях.
- Я впізнала твій сміх, - каже Каті. - Я почула його з фортечного муру!
Вона обіймає мене. Це набагато приємніше. А М’єттині обійми ще солодші.
- Мій бідолашний Емманюелю, - вже трохи перегодя каже Мену, притуливши
пересохлі губи до моєї щоки. Вона називає мене “бідолашним”, неначе я вже
мертвий.
Жаке дивиться на мене мовчки, тримаючи в руці заступ, яким копає яму для
чотирьох убитих, а Тома, зовні байдужий, каже мені:
- Я зняв з них взуття, воно ще добре. Зробив для нього в коморі спеціальну
поличку.
Фальвіна вся в сльозах, вона плаче всім тілом, плаче так, мовби на сонці танув
смалець.
- Шістьох убито, а двох узято в полон, - повідомляє Колен, широко ступаючи обіч
мене.
- Розкажи, Емманюелю! - вигукує Пейссу.
- Нема коли, - відповідаю я. - Ми знову вирушаємо. Беремо, звісно, й тебе, а
також Тома і Жаке. Колен залишиться тут і візьме на себе командування в
Мальвілі, Ви вже попоїли? - питаю, обертаючись до Пейссу.
- Без цього теж не можна, - відповідає Пейссу так, ніби я йому за це докоряв.
- Правильно. Мену, приготуй сім сандвічів.
- Сім? Чому аж сім? - питає Мену, вся наїжившись.
- Для Колена, для мене, Ерве, Моріса, Мейссоньє і для двох полонених.
- Для полонених? - скрикує вона. - Ти збираєшся годувати й негідників?
Жаке червоніє, ніби ці слова стосуються і його.
- Роби, що тобі звелено. Жаке, запрягай Силача. Поїдемо возом. Евеліно, ти з
Каті розсідлай коней. А я тим часом хлюпну собі в обличчя трохи води.
Я купаюсь під душем, мию голову й голюсь. Роблю все це дуже швидко. А що я
готуюсь до візиту в Ла-Рок, то скидаю старі кавалерійські штани й поношені
чоботи, які не скидав від дня події, й надягаю свої білі штани, в яких ходив на
кінні змагання, взуваю нові чи майже нові чоботи та вбираюсь у білу сорочку з
відкладним комірцем. Відтак, чистенький і елегантний, виходжу за першу
огорожу.
Евеліна й Каті виходять з “Материнства” помилуватись на мене. Прибігає М’єтта й на мигах висловлює своє захоплення мною, навіть цілує мене.
Я прискорюю крок. Пейссу, котрий іде позаду, несучи під пахвою пакунок із
сандвічами, зауважує, що, отак убравшись, я скидаюсь на людину, яка йде до
свого першого причастя.
- Якби я побачила тебе такого в Ла-Році, то вийшла б заміж не за Тома, а за
тебе! - весело вигукує Каті.
- Я спритно цього уникнув! - відповідаю я й стрибаю на воза.
- Почекай! - кричить Жаке, який прибіг зі старим лантухом під пахвою.
Склавши лантух удвоє, він застеляв ним солому, щоб я не забруднився. Всім стає
весело, і я теж усміхаюсь Жаке.
Колен, який спершу теж сміявся, тримається осторонь і сумно кривиться. Я раптом
згадую, що так само, як сьогодні, я був одягнений за тиждень до події, коли,
повертаючись із кінних змагань, запросив його з дружиною до ресторану. Саме під
час цього обіду Колен поділився зі мною своїми клопотами: десятирічна Ніколь
щомісяця хворіє на ангіну, а дванадцятирічний Дідьє ніяк не може засвоїти
правопис. І ось тепер усе це перетворилося на попіл, зібраний у маленьку
скриньку разом з прахом родин Пейссу й Мейссоньє.
- Колене, - рішуче кажу я, - ти на мене не чекай і розкажи їм усе. Я вимагаю
тільки одного: під час нашої відсутності не виходьте з Мальвіля й на крок.
Решта - на твій розсуд.
Колен мовби прокидається, махає мені рукою, але стоїть на місці, тимчасом як
Евеліна, Каті й М’єтта, пролізши крізь дірку в паркані, біжать за нашим возом. Пересилюючи тупіт
Силачевих копит і порипування воза, я кричу М’єтті, щоб вона розважила Колена, який засумував.
Конем править Жаке. Тома сидить біля мене. Пейссу вмостився навпроти, і його
довгі ноги майже торкаються моїх.
- Я зараз скажу тобі одну дуже цікаву річ, - озивається раптом Тома. - Я
перевіряв Вільменові документи. Він був зовсім не офіцер, він - бухгалтер!
Я сміюсь. Тома залишається байдужим: він не бачить у цьому підстав для сміху.
Вважає, що Вільменова брехня тільки обтяжує його злочин. А я ні. Я майже не
дивуюсь цьому. Слухаючи розповіді Ерве, я не раз думав про те, що Вільмен,
мабуть, напускав туману своїми розмовами. Лжесвященик, лжепарашутист. Які
самозванці! Невже це породження нової епохи?
Тома подає мені професійне посвідчення, я зиркаю на нього, ховаю в гаманець і
починаю розповідати, яку роль відігравав Фюльбер у тім, що нам загрожувало.
Пейссу обурено лається, а Тома мовчки зціплює зуби.
На місці засідки нас чекають Мейссоньє, Ерве, Моріс і двоє полонених. Ми
садовимо їх на воза, вантажимо рушниці, базуку, патрони й велосипед. Дев’ять чоловіків - вага чималенька, навіть для нашого Силача, й там, де шлях круто
здіймається вгору, всі ми, крім Жаке, злазимо. Я користаюсь з цієї нагоди, щоб
поділитись своїм планом.
- Насамперед одне запитання, Бюр. Чи не завинили ви з Жанне в чому-небудь перед
ларокцями?
- А в чому ми могли перед ними завинити? - відповів дає Бюр з обуренням.
- Я не знаю. Може, грубістю чи “надмірностями”.
- Я повинен тобі сказати, - гордо кидає Бюр, - що це не в моєму характері бути
грубим і тим паче не в характері Жанне. А щодо “надмірностей”, то скажу тобі, -
додає він з несподіваною відвертістю, - в мене не було для цього й нагоди.
Новобранець у Вільмена не мав ніяких прав.
- Ще одне запитання: чи стережуть ла-рокці свою південну браму?
- Так, - відповідає Жанне. - Вільмен поставив біля неї ла-рокського чолов’ягу, якого звуть чи то Фабр, чи то Фабремашен.
- Фабрелятр?
- Еге ж, Фабрелятр.
- Що-що? - перепитує Пейссу, який, почувши, що я сміюсь, наближається до нас.
Я повторюю. Він регоче й собі.
- І вони дали йому рушницю?
- Так.
Ми знов регочемо.
- Все буде гаразд, - проваджу я далі. - Під’їхавши до Ла-Рока, в браму постукають тільки Бюр і Жанне й попросять, щоб їм
відчинили. Ми роззброїмо Фабрелятра й залишимо його під вартою. - Я роблю
коротку паузу. - Ось тут і почнеться наш фокус, - всміхаючись, підморгую я
Бюрові.
Він теж усміхається. Він задоволений нашим взаєморозумінням. Воно обіцяє йому
непогане майбутнє. Тим паче, що я перериваю розмову, розгортаю пакунок, якого
приніс Пейссу, і роздаю сандвічі. Хліб дуже подобається Бюрові й Жанне,
особливо Бюрові.
- Ви самі випікаєте такий смачний хліб? - поважно запитує він.
- А що тут такого? - вигукує Пейссу. - Ми в Мальвілі все вміємо робити. В нас є
пекар, муляр, столяр, слюсар-водопровідник. І є навіть Емманюель, який замінить
тобі навіть найкращого панотця. Я - муляр, - скромно додає він.
Він, звичайно, не розповідає про добудову фортечного муру, але я здогадуюся, що
він пишається цим і що йому приємно залишити цей шедевр майбутнім століттям.
- Нам бракує тільки дріжджів, - втручається в нашу розмову Жаке, який сидить на
возі.
- Дріжджі є в ла-рокському замку, - повідомляє Бюр, радий зробити нам послугу,
і кусає міцними білими зубами сандвіч.
- План мій такий, - починаю я. - Коли ми нейтралізуємо Фабрелятра, Бюр і Ерве
підуть до міста самі. Вони розшукають Фюльбера і скажуть йому: “Вільмен здобув
Мальвіль, Емманюеля Конта взято в полон, і ми привезли його сюди на возі. Ти
повинен негайно влаштувати над ним суд у каплиці в присутності всіх
ла-рокців”.
Реагують на цей мій план по-різному: Пейссу, Ерве, Моріс і двоє полонених
радіють, Мейссоньє запитливо дивиться на мене, Тома рішуче не схвалює мого
наміру, а Жаке боїться за мене.
Я проваджу далі:
- Пересвідчившись, що всі зібралися в каплиці, ви підете по мене до південної
брами. Всі четверо - Бюр, Жанне, Ерве й Моріс - приведете мене до каплиці. Коли
почнеться процес, ти, Ерве, дозволиш мені боронитися й надаси слово тим
ларокцям, які забажають щось сказати.
- А як же ми? - питає Пейссу, глибоко засмучений тим, що не побачить цього
видовища.
- А ви включитесь в дію аж згодом, коли Моріс покличе вас. Ви прийдете всі
четверо й приведете з собою Фабрелятра. Жаке, ти взяв із собою вірьовку, щоб
спутати Силача?
- Авжеж, - відповідає Жаке й дивиться на мене сповненими страху очима.
- Бюра я обрав тому, що він був кухарем і його знав Фюльбер, - веду я далі. - А
Ерве вибрав за його акторський хист. Розмовлятиме тільки Ерве, а вам краще не
втручатися.
Западає мовчанка. Ерве поважно гладить свою клинцювату борідку.
- Можете знову сідати на воза, - каже Жаке, зупиняючи Силача. - Ідіть сідайте,
- звертаюсь я до новачків і полонених. - Мені треба поговорити з друзями.
Я бачу, що Тома точить якийсь хробачок, і хочу його розчавити, поки він не
виріс у великого черв’яка. Пропускаю воза метрів на десять уперед. Тома йде ліворуч, а Мейссоньє й
Пейссу - праворуч. Ми йдемо однією шеренгою.
- Що це за комедія? - гнівно питає Тома. - Навіщо все це? Нам лишилося тільки
взяти Фюльбера за барки й поставити до стінки!
Я обертаюсь до Мейссоньє.
- Ти згоден з таким аналізом становища?
- Це залежить від того, - відповідає він, - що ми збираємось робити в Ла-Році.
- Ми зробимо те, про що умовились: візьмемо владу в свої руки.
- Я так і думав, - каже Мейссоньє.
- О, річ зовсім не в тому, що я прагну влади. Це просто необхідність. Слабкість
Ла-Рока ослаблює й нас. Його може захопити перша-ліпша банда й використати як
плацдарм для нападу на Мальвіль.
- Крім того, - докидає Пейссу, - Ла-Рок володіє родючими грунтами.
Я теж подумав про це, але не сказав, бо не хотів, щоб Тома звинуватив мене в
зажерливості. Для мене на першому плані тепер стоїть проблема безпеки Мальвіля.
Не минуло й місяця, як я позбувся приватновласницьких почуттів. Більше навіть
не згадую, що колись Мальвіль належав мені. Єдине, що мене тепер непокоїть, це
те, щоб якийсь енергійний ватажок не захопив Ла-Рок і щоб згодом не поневолив
нас. Я також не хочу поневолювати Ла-Рок. Мрію про союз двох рівноправних
общин, які б допомагали одна одній, виручали одна одну, але щоб кожна зберегла
свою власну індивідуальність [13 В майбутньому ці слова часто цитуватимуться ларокцями й нами, іноді для того,
щоб підперти протилежні концепції. (Примітка Тома).].
- У такому разі, ми не можемо розстріляти Фюльбера, - каже Мейссоньє.
- А то чому? - войовничо запитує Тома.
- Пролиття крові зовсім небажане, якщо ми збираємось захопити там владу.
- А тим паче крові священика, - докидаю я.
- Це лжесвященик, - мовить Тома.
- Все одно багато ла-рокців мають його за справжнього.
- Припустімо, - мовить Тома. - Тоді я не розумію цієї комедії. Тут вам не
театр!
- Театр. І мета його цілком чітка: змусити Фюльбера зізнатися перед усіма
ларокцями в своєму співробітництві з Вільменом. Я певен, що, відчувши під собою
міцний грунт, він зробить це з неприхованим цинізмом.
- Ну й що з цього?
- А те, що це зізнання ми зможемо використати проти нього в процесі над ним.
- Але смертного вироку він уникне?
- Повір мені, що більшого вдоволення я не можу й бажати, але тобі вже сказали,
що це неможливо.
- Отже?
- Не знаю, можливо, ми його проженемо.
Тома зупиняється. Зупиняємось і ми.
- І для того, - мовить він обурено, - щоб прогнати його, ти збираєшся довірити
своє життя чотирьом типам, яких зроду-віку не бачив? Людям з Вільменової
банди?!
Нарешті я розумію справжню причину, чому він так вороже ставиться до мого
“театру”. Тома боїться за мене. Я знизую плечима. На мою думкут тут немає
ніякого ризику. З учорашнього дня Ерве і Моріс мали не одну нагоду зрадити нас.
Вони цього не зробили, вони воювали на нашому боці. А ті двоє полонених зараз
думають тільки про одне: якомога швидше стати членами нашої общини.
- Та все ж таки вони будуть озброєні, а ти ні.
- Ерве й Моріс візьмуть з собою рушниці моделі 36 з повними обоймами. Бюр і
Жанне матимуть рушниці, але без патронів. А в мене є оце. - І я дістав з кишені
невеличкий дядьків револьвер, який здогадався взяти з шухляди свого письмового
стола, коли перевдягався.
Це - іграшка, однак, звикши після пригоди в Рюнах постійно носити за плечима
рушницю, я почував би себе зовсім беззахисним без зброї. Бачу, що револьвер,
хоч він і маленький, заспокоює Тома.
- Я гадаю, - озивається Мейссоньє, обміркувавши мій план, - що ця ідея
непогана. Жозефа й Газель пішли з замку, ла-рокці не знають, чи Фюльбер і
Вільмен справді були нерозлучні друзі. А погодившись судити тебе, він неодмінно
викриє себе. Ось так, - провадить далі Мейссоньє поважно й з апломбом, - це
справді непогана ідея. Ми примусимо ворога викрити себе.