За час моєї відсутности призбиралося багато роботи. Тепер я щодня сидів у планетарії до пізньої ночі, поглинутий працею. Праця була мирром на мою зранену душу. Ущухали внутрішні конфлікти, гоїлися емоційні рани, і я входив у гармонію із самим собою. Образ Джуліани ледь зарисовувався на плівці моєї свідомости. Я давно вже не почувався так добре. Якось вийшов із роботи раніше, і мені забажалося поїхати до ресторану на Восьмій вулиці. Джінні відразу підбігла до мене, зависла мені на шиї, піднявши в повітря зігнуті в колінах ноги, й поцілувала в уста. Тоді потягнула до «мого» столика в кутку.
— Тебе так довго, Марку, не було! Я народила вже другу дочку за той час!
— Вітаю тебе, Джінні! Але я думав, що ти мала народити хлопця…
— Хотіла душа до раю, та мій чоловік не вміє робити хлопців.
— Пошли його на курси.
— Трохи запізно радиш мені! Але ми щасливі. Воно таке маленьке, таке чудове, мусиш колись зайти до нас і подивитися.
— Дуже радо. Дорогу знаю…
— Тільки не закохуйся в мою маленьку доньку! Вона не для тебе.
— Це трагедія мого життя: ти була не для мене, твоя дочка не для мене…
— Не нарікай, не нарікай, Марку. Може, третю дочку видам за тебе.
— Це мене справді втішає, матиму на кого чекати й для чого жити.
— І то довго жити! Що замовиш сьогодні?
— Картопляний суп і креветки в білому соусі з макаронами.
— Може, щось вип'єш?
— А так, я забув! Принеси два келихи білого вина. Але гарного!
— Два келихи нараз? — здивувалася Джінні.
— Один для тебе. Вип'ємо за твою донечку.
— Нам не дозволено пити на роботі, та з такої гарної нагоди я вип'ю з тобою.
Джінні принесла вино, ми цокнулися й випили по ковтку. Вино було дуже добре, м'яке й сухувате, точно таке, як я любив.
— То де ти так довго пропадав? — спитала Джінні.
— Зі мною, як звичайно, діялися дивні речі. По-перше, я боронив жінку, яка не хотіла віддати свою порожню торбинку двом грабіжникам.
— І чим це закінчилося? — затривожилася Джінні.
— Тим, що один із грабіжників прострелив мені голову, і з неї витекло трохи розуму.
— То дуже сумно, Марку. Бо того розуму і так не було забагато, якщо ти голіруч кидався на бандитів. Це, знаєш, не жарти. — сказала суворо.
— Не жарти. Тепер я знаю. Але щось у людині противиться всякому злочинству.
— І як ти почуваєшся? — спитала Джінні лагіднішим голосом.
— Тепер почуваюся добро. Але перед тим, повернувшись із шпиталю в домашнє пекло, я почувався дуже погано. Думав, що збожеволію.
— А що сталося?
— Насправді не сталося нічого. В тому-то й трагедія.
— Я не розумію.
— Бачиш, я маю стосунки з жінкою, в будинку якої живу.
— Чи ти живеш із нею?
— Ні, тільки в її будинку.
— Цікаві стосунки…
— Дуже цікаві. Зате не дуже приємні. Я називаю ці взаємини собачим зчепом. Ми — як дві собаки зчеплені задами. Коли одне із нас шарпне, в обох болить.
Я стисло описав їй суть своїх взаємин із Джуліаною.
— Ти мусиш негайно відв'язатися від неї! — твердо сказала Джінні.
— Трагедія в тому, що не можу ще.
— Чому?
— Бо ми ще зчеплені.
— Я нічого не розумію! — вибухнула Джінні.
— Я також не розумію, Джінні, особливо себе.
— Це якесь збочення — і в неї, і в тебе.
— Напевно так. У тому й суть нашого зчепу.
— Твої страви готові! — Джінні встала, принесла суп і кошик з італійським хлібом, а сама побігла до сусіднього столика, при якому саме всідалися нові клієнти.
Останнім часом я харчувався абияк, нерегулярно, тому споживав замовлені страви з великим апетитом. На завершення трапези замовив ще сирник із суницями й каву. Після вечері тепло попрощався з Джінні й подався на Західну Четверту вулицю до метро.
Наступного вечора я пізно повернувся додому, взяв душ і ліг у ліжко. Невдовзі почув, як заскрипіли вхідні двері до моєї вітальні. Тоді ледве чутні кроки наблизилися до моєї спальні, й у дверях появилася Джуліана. Я сів на ліжку й запитально дивився на неї. Мене зовсім не здивувало, що вона зайшла: я ж бо вислизав з-під її впливу. Вона була в коротенькому білому халаті й виглядала, як то мужчини полюбляють казати, апетитно.
— Я зауважила, що ви найрадше перебуваєте поза домом — почала врівноваженим тоном.
— Це помагає мені втримати душевну й емоційну рівновагу.
— Хіба це так важливо?
— Дуже важливо! Без цього я не маю сили.
— Звичайно, щоб ґвалтувати, потрібна сила… Але, коли людина, скажімо, дуже когось жадає чи дуже любить, то сила й рівновага будуть на перепоні. Чи не так?
— Так. Але, з другого боку, якщо хтось неспроможний задовольнити свої жадання чи хоч наблизитися до людини, яку кохає, то може дійти до нервового розладу.
По її обличчі розтягнулася задоволена усмішка. А мене наче ножем різнуло. Я був певний, що останньою фразою я дав їй у руки дуже сильного козиря. Я готовий був відкусити собі язик з досади.
— Чи це признання в любові? — спитала іронічно.
— Сприймайте це, як хочете! — пробурмотів я невдоволено. — Зрештою, ви бачили, що, після нашої останньої розмови, я захопився вами як жінкою.
— Я вас також бажала, — сказала несподівано. Мені потемніло в очах і закрутилося в голові.
— Зґвалтувавши мене, ви пробудили в мені жінку.